Обличчя війни: дніпряни, які зараз на передовій (Фото)

Війна розділила наші життя на «до» та «після». Наразі серед тих, хто боронить наші життя на кордонах з рашистами, багато дніпрян. Це наші друзі та рідні, а також колеги. Ми хочемо познайомити вас із працівниками та друзями холдингу «Наше Місто», які наразі змінили комп’ютери та мікрофони на зброю.

Андрій Ніколайчук, викладач військової кафедри УМСФ

До того, як стати викладачем, Андрій довгі роки був частиною колективу холдингу «Наше Місто» і працював директором з розвитку і начальником відділу реклами.

З 2011 по 2017 р. проходив військову службу у Збройних силах України на посадах: офіцер-психолог батальйону, заступник командира роти з виховної роботи, командир окремої роти. У період 2014 – 2017 років брав безпосередню участь у проведенні антитерористичної операції на Сході України. А 24 лютого він так само не мав сумнівів – іти чи ні. І наразі він з побратимами з 93-ї ОМБр боронить кордони України, аби у всіх нас було майбутнє!

«Нам усім важко. Але ніколи не буде соромно!» — каже Андрій.

Як ми писали раніше, хлопці знаходяться у гарячих точках і щодня ведуть боротьбу зі злом. Але їм також потрібна наша допомога. З нагальних потреб – дизельне авто-позашляховик.

Олексій Валенко, журналіст порталу «49000»

Олексій багато років працював на сайті «49000», писав глибокі та аналітичні матеріали.  Тепер він у батальйоні «Карпатська Січ». Досі були у Києві, підрозділ відповідав за Ірпінський напрямок. Тепер рухаються на східні оперативні рубежі.

«24-го прокинувся о 7-й ранку в будинку, в Кам’янському. Звідти перші тижні писав новини про вторгнення. До «Карпатської Січі» з перших днів вступив друг, ми тісно спілкуємося щодо громадської організації «Сокіл». На її основі, власне, і сформовано одну з рот батальйону. Довго уточнював подробиці, що там і як, чекали, поки все більш-менш офіційно оформиться. 22 березня приїхав до Києва, підписав контракт. Перші два тижні перебував у взводі охорони штабу батальйону, тому що немає бойового досвіду. Паралельно нас тренують, навчають поводженню з різною зброєю – від автомата до NLAW», — каже Олексій.

Його рішення поїхати обумовлене бажанням якнайшвидше закінчити війну на нашій землі, вигнати орду, яка завдає смерті та руйнації буквально всьому.

«Перші дні було дуже не по собі споглядати панораму Києва з автоматом у руках та під акомпанемент обстрілів в Ірпені та Бучі. У нас навіть пес, який став свого роду вихованцем підрозділу, під обстрілом був. Його хлопці з Ірпеня витягли. Про те, що творили росіяни щодо жінок, людей похилого віку, дітей, я взагалі мовчу. Сильно вплинули перші обстріли Дніпра, прольоти ракет над Кам’янським. У буквальному значенні війна прийшла до нас додому, її треба зупинити!» — каже він.

Ярослав Копил, дизайнер

У мирний час – Ярослав дизайнер холдингу «Наше Місто». Війна в його житті почалась давно. Він учасник бойових дій на Сході, воював за Україну в складі полку «Дніпро-1», 5-та рота «Донецьк». Народився і прожив усе своє довоєнне життя в рідному Донецьку, був активним учасником місцевого проукраїнського Майдану до розгорнутих окупаційних дій Росії. Останні роки (окрім часу ротацій на Схід) жив у Дніпрі. З початком війни без роздумів знову пішов туди, аби з побратимами боронити нашу землю.

«Я прожив більшу частину життя, а точніше до самого початку війни, в Донецьку. Спостерігав, як починався бардак на Донбасі, так би мовити, зсередини. І не було жодних сумнівів, іти чи ні на війну знову», — каже Ярослав.

Анатолій Івченко, журналіст, голос youtube-каналу «Дніпро Оперативний»

Анатолій працював журналістом та диктором. Саме його голос ви неодноразово чули у сюжетах сайту «Дніпро Оперативний», програми «Плітки Дніпра». До 24 лютого ніякого бойового досвіду чи спеціальних навичок у хлопця не було.

«Перший вибух 24 лютого я почув десь о сьомій ранку. Тоді просто лежав на дивані, почув грім серед ясного неба після якого затрусилися вікна.  Важко відповісти, що я тоді відчував. В голові, напевно як у більшості, була проста думка: «Почалося». Тоді я просто зв’язався з рідними, друзями і колегами. Коли дізнався, що всі в порядку, поїхав до роботи. А яка тут повинна бути мотивація? Всі ми уявляємо, що може статися з нашими рідними, коханими і домівками, якщо окупанти до них доберуться. З такими «гостями» не буде нормального гідного життя, тому ми повинні іх прогнати звідси», — каже Анатолій.

У добровольчому батальйоні він зустрів людей, які дійсно до останнього будуть захищати свою країну.

«Більшість добровольців мають величезний бойовий досвід, бо боронять Україну з 2014го року. Для них це не перші бойові дії. Тут ніхто не отримує зарплати. Люди покинули свої роботи і домівки, щоб боротися з окупантами. Я вірю, що з такими людьми дійсно можна перемогти.  Я хочу, щоб на наших землях не залишилося жодного окупанта, щоб повернулися наші території, щоб загарбник повністю заплатили за нанесені руйнування. Хоча жодні репарації не зможуть виправити тієї трагедії, яку переживає наша країна!», — каже він.

Євген Грицков, журналіст холдингу «Наше Місто»

Євген Грицков працював у сфері журналістики. Бойового досвіду не мав, а до строкової служби був непридатен. Зі зброєю стикався дуже часто, втім лише у форматі стендової стрільби. Але каже, що на війну чекав.

«Відверто кажучи, я не був здивований. Останні 8 років Дніпро знаходиться, як то кажуть, за 6 годин від війни. Війна, що розпочалася 12 квітня 2014 року нікуди не зникала. Вся ця в’ялотекуча шизофренія, яку нав’язував нам Володимир Путін, була репетицією в цьому театрі абсурду. У лютому 2022-го ми спочатку побачили 200-тисячне угруповання на наших кордонах, потім визнання «пластмасових республік» і згодом — обстріл Луганської ТЕС. Вже тоді ілюзіями тішилися або закоренілі оптимісти, або сліпці.  Спочатку нас не визнають, як народ, ми чуємо «неймовірні історії» про «трієдінство славян», «союзи» і тому подібне. Потім нас не визнають, як націю, розповідають нам про Лєніна, подарунки Московських царів і так далі. Навіть як країну нас не сприймають — називають «офіціальним Кієвом», «радікалами» і «наукраіной». Уся риторика росіян відштовхується від їхньої імперської моделі, де Україна — це така собі губернія, тут живуть «русскіє» і слухають пана з Москви. І коли до нас тупо приходять зі зброєю будувати тут свої порядки, руйнують те, що ми будували роками, гвалтують жінок і убивають дітей, розмови тут не працюють. Дипломатія та інші цивілізовані методи, про які нам розповідають шановні партнери, тут не працюють. Тут треба брати зброю до рук і систематично винищувати!» — каже Євген.

Хлопець впевнений — якщо різати русню, то тільки пліч-о-пліч з професіоналами.

« Я цілеспрямовано йшов до УДА, бо знав, що тільки там з мене зроблять бійця. Точно знав, що мене навчать виживати у бою.  Відверто кажучи, втрачати є що. Батьки принципово відмовилися евакуюватися з України. Вони досі живуть у Дніпрі, і хоча наше місто залишається мирним, а ворога стримують на достатній відстані, мене не полишає тривога, що окупанти спробують дістатися і до нас. Вірю, що Україна переможе у цій війні. Ми або виживемо і переможемо, як народ, або просто перестанемо існувати. Іншого не дано. Нам просто не дадуть існувати!» – каже він.