Зараз він затребуваний актор. Цікаві зйомки, нові ролі, безліч вражень – все це складові життя колишнього дніпрянина Олега Шульги. Складно повірити в те, що його доля могла скластися зовсім по-іншому, якби не народження у нашому місті театру «Віримо!». Про те, як він став театральним та кіноактором, про захопливий процес роботи над ролями Олег Шульга розповів у ексклюзивному інтерв’ю «НМ».
– Ваш шлях до мистецтва був непростий. Театральна студія, фізтех, робота на заводі. Чому ви одразу не пішли до театрального коледжу або вишу? Чому нарешті покинули підприємство та повернулися в театр?
– Насправді мій шлях до мистецтва не був таким драматичним. До театру-студії «Віримо» я потрапив 1993 року, був тоді ще школярем. Ми мали на меті створити класний якісний театр. Школа, вибір інституту, робота на заводі, будь-які інші способи заробітку – все було підпорядковане бажанню створити якісний театр у Дніпрі. Коли нарешті 2003 року рішенням міської ради він був офіційно заснований, ми всі прийшли в театр на постійну роботу. Я звільнився з Нижньодніпровського трубопрокатного заводу, де вже півтора року працював інженером. Ми завжди викладалися у театрі на 150 відсотків, а тут вже почали майже на 200.
– Як складалася ваша акторська кар’єра у театрі «Віримо»? Що можете сказати про його керівника – Володимира Петренка?
– Не можу сказати, що робив там кар’єру. Ми будували театр. Мені гріх жалітися – багато акторів могли лише мріяти про такі можливості. Я грав багато, образи були різноманітні. Від Івана-Дурака до Клеона – персонажі протилежні. І це мені подобалося. У Володимира Євгеновича була саме така політика: ми всі намагалися розширити своє амплуа. За це я йому дуже вдячний. Якщо зараз мене хвалять на знімальному майданчику, це хвалять школу Петренка.
– Як до вашого рішення стати актором поставилися батьки, друзі? Який вплив на вас мав брат Ігор? Які у вас зараз з ним стосунки?
– Коли починалася наша з Ігорем театральна історія, ми були школярами. Нам пощастило: батьки ніколи не намагалися присилувати нас до якихось рішень. Ми хотіли займатися театром, батьки це схвалювали, ходили на наші спектаклі. У театрі наша комунікація з акторами не обмежувалася лише репетиціями: відбувалося постійне творче спілкування. Водно час батьки все-таки радили нам отримати «нормальний» фах, яким можна заробляти. Я став інженером-механіком, після вишів ми з братом працювали в різних місцях. Тільки згодом змогли отримувати гроші за гру. Чесно кажучи, я і сам зараз думаю: як можна бути актором, якщо ти не закінчив фізтех? Це грунтовна вища освіта, людина росте, поки вчиться. В театрі навчання продовжувалося з кожною постановкою. Ігор – найкращий брат у світі. Саме він мене колись привів у театр, а я зараз привів його в кіно. Дуже радію, коли в нього відбуваються цікаві події. Останній фільм, у якому він знімався, називається «Відблиск». Він відібраний до конкурсу Венецій ського кінофестивалю цього року.
– Як почали зніматися у кіно? Які суттєві відмінності, на вашу думку, між кінематографічним процесом і театральним?
– Мені здається, це доля – відбувся поворот. У кіно потрапив 2016-го. До того я багато разів ходив на кастинги – все було «глухо». Вже вирішив, що я суто театральний актор. Але одного разу мене помітила в темному коридорі кастинг-директор Алла Самойленко. Спитала, скільки мен років, дала спробувати себе у ролі Вік тора Гурова – одного з головних персонажів у фільмі «Червоний». Так все й почалося. Щодо відмінностей: в театрі є елемент, який називається етюд. Це як проста миттєва спроба. Мені здається, що кіно працює саме з такими легкими речами. Дубль – це етюд. Але, якщо ти вже знайшов те, що треба, це доводиться повторювати, щоб зробити кіно. Є міліметрові відрізки, з яких складається твій образ. З одного боку, це просто, а з іншого – складно. Ти можеш цілий день працювати над тим, щоб створити хвилину життя. І це досить виснажує – не менш, ніж робота у театрі.
– Розкажіть про вашу роботу над роллю у фільмі «Позивний «Бандерас». Що було найскладнішим, як вплинув на створений образ той досвід, який ви отримали у зоні АТО?
– Роль Антона Саєнка у фільмі «Позивний «Бандерас» – це ще один поворот долі. Коли закінчувалися зйомки фільму «Червоний», режисер Заза Буадзе сказав: «У моєму наступному фільмі ти будеш грати головну роль». Я тоді кивав головою і не розумів, що воно буде. Минуло півроку, почалися зйомки. Це була моя перша головна роль у кіно. Працювати було цікаво. Щодо труднощів: той, хто працює на улюбленій роботі, той не працює. Усі складнощі були в кайф. Згадується кульмінаційна бійка Бандераса з Ходоком. Це була 14-годинна зміна, палюче липневе сонце, пісок, зйомки бою. Було виснажливо, але бійка виглядає дуже переконливо. У акторів, мабуть, є особливі внутрішні органи, які перетравлюють досвід на користь тобі. Так відбулося зі мною. Я прожив рік війни актором, повернувся на сцену. На момент зйомок «Бандераса» я був більше актором, ніж військовим. Здобув досвід усвідомлення серйозності задач, який допоміг мені як актору існувати у вигаданій історії Антона Саєнка.
– Ви очолювали театральну резиденцію для ветеранів. Що це за проєкт? Чи спілкуєтеся ви досі з тими, з ким воювали у 39-му батальйоні?
– Цей проєкт вже в минулому. Ідея була в тому, щоб знайти спосіб подовжити творчу реабілітацію бійців, якою займалася Віталіна Маслова – керівниця міжнародного благодійного фонду «Творча Криївка». Це була її ідея. Я долучився до цього і виконав роль викладача з акторської майстерності. Ми захотіли створити театральну виставу з історій реальних людей, які пройшли через війну, їхніми силами. Дати можливість військовим, волонтерам бути почутими. Працювати було дуже важко – ми з нуля створили виставу за три тижні. Результат – гідний, але це був не стійкий продукт. Професійний актор може грати десятиріччями одну й ту саму роль, кожний вечір робити це цікаво та яскраво. З побратимами іноді бачуся, іноді розмовляю по телефону. Велика зустріч останній раз була у Дніпрі, коли відбулася прем’єра фільму «Позивний «Бандерас». Я повів їх у кінотеатр.
– Ви зіграли роль видатного тренера Віктора Коваленка у фільмі «Кремінь». Розкажіть про свої враження від роботи з новозеландським режисером Вінсентом Уордом, від спілкування з Віктором Коваленком. Чи були якісь складнощі під час зйомок?
– Цей проєкт зараз має іншу робочу назву – «Штормова школа». А Кремінь – це прізвисько Вік тора Коваленка. Він кожного року приїжджає до Дніпра, я тут з ним бачився декілька разів. Поруч з ним відчуваєш сором, коли хочеш відпочити: він такий енергійний у свої далеко немолоді роки. На сьогодні знято лише українську частину фільму. Зйомки будуть ще в Китаї та Австралії. Робота має розпочатися у жовтні. У кіно літо знімають взимку, зиму – влітку. Я до цього вже звик. Ця історія пов’язана з яхтами, а ми знімали це з листопада до січня. Доводилося під костюм одягати утеплення. Але задоволення було неймовірне. Одного разу я обірвався та впав у воду – в Київське море. Було холодно та весело! Вінсент Уорд – дуже емоційна людина, може бігати по знімальному майданчику та кричати. Я до цього згодом звик та ставився спокійно. Мені щастить на режисерів – з усіма було цікаво працювати.
– Чим ви зараз займаєтесь, чи задіяні у якихось зйомках?
– Зараз я знаходжуся в Івано-Франківську. Актору завжди хочеться працювати все більше. Але мені гріх жалітися. 2021 року закінчилися зйомки фільму «Довбуш», восени буде прем’єра. Це одна з моїх робіт. Нещодавно був затверджений на роль в одній військовій кіноісторії про наших героїв. Важко уявити вантажника, який хоче розвантажувати все більше вагонів, готовий працювати без перерви та вихідних. А в актора все саме так. Коли його не запрошують, виникає пауза, він одразу починає думати: «Мабуть, я не цікавий, не талановитий…» Тому хочеться працювати ще й ще!
Автор Юліанна КОКОШКО.
Категория: Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра
