23 листопада Україна вшановувала пам’ять жертв Голодомору. За підрахунками демографів, у 1932—33 роках в Україні від голоду помирали 17 людей щохвилини, тисяча — щогодини, майже 25 тисяч — щодня… Страшна, жорстока і значна за кількістю жертв та тривалістю Друга світова війна забрала менше українців, ніж два роки мирного існування в умовах панування комуністичної влади. Журналістка «Нашого міста» разом з істориками дізнавалася причини Голодоморів і їхні наслідки для прийдешніх поколінь.
ДОСХОЧУ НАЇСТИСЬ ХЛІБА
Микола Миколаєнко, відомий поет, прозаїк, публіцист і перекладач, кілька днів не дожив до свого століття. Усього було на його поважному віці: босоноге дитинство, війна, робота в школі, журналістська і письменницька діяльність. Багато чого з часом стерлось з пам’яті, окрім найбільшої мрії дитинства – досхочу наїстись хліба. У 30-ті роки родина Миколаєнків разом із мільйонами українців пережила голод. При зустрічі з журналістами Микола Антонович розповідав, що добре пам’ятає, в яких хатах помирали від голоду люди у його рідній Мар’янівці Криворізького району. Прізвищ їхніх згадати поет уже не міг, та якби потрапив до села, то показав би, де вони мешкали.
Микола Миколаєнко стверджував, що голод в Україні розпочався не 1932 року, а 31-го. «Страшні часи були. Матері застерігали дітей, щоб не відходили далеко від дому, бо впіймають і з’їдять. Показували помешкання, де померли люди. Але, незважаючи на застороги, дітвора нишпорила по закутках і приносила додому крихти, які рятували сім’ї», – розповідав письменник.
1932 року родина Миколаєнків переїхала до Кривого Рогу. Там також лютував голод, але трохи легше було вижити, бо працівникам підприємств видавали пайки. Мізерні, ними важко нагодувати всіх членів родини, але тим не менше вони виручали.
ЯК ВИБОЇНА РЯТУВАЛА ЖИТТЯ
Микола Антонович згадував, як він хлопчиком чатував біля виходу з їдальні «Криворіжсталі», де харчувалися інженери, серед яких були й іноземці. Там можна було розжитися окрайцем хліба, головами тюльки чи хвостиками моркви. Вдома з цих відходів готували супи. «Та найбільшим щастям було дістати макуху, — розповідав письменник. — Машина на повороті трохи гальмувала, бо там була ямка, тож я вхитрявся за кілька секунд вихопити з кузова головку макухи. Водій, мабуть, бачив, але робив вигляд, що все добре. Мати вдома брала цю головку в руки і плакала, бо ми врятовані, ще день-два сім’я проживе».
Та назавжди закарбувалася в пам’яті майбутнього поета будочка, де видавали на картки хліб. Тоді малий Миколка стояв годинами в черзі і думав: «Боже, коли виросту, не хочу бути ні льотчиком, ані моряком, як мріяв, хочу, як дядько Архип, роздавати хліб. Може, тоді я наїмся досхочу».
Такі мрії тоді були в мільйонів українських дітей, які пухли з голоду, хитрістю і спритністю добували відходи, знаходили зернинки, щоб рятувати життя собі і своїм рідним.
ХЛІБОРОБ БЕЗ ХЛІБА
Дніпропетровщина найбільше постраждала від Голодомору. Документи, що зберігаються у Державному архіві області, свідчать про смерть 370 тисяч людей у 1932—33 роках. Історики стверджують, що ця цифра набагато більша, вона наближається до мільйона. Радянська влада надто сильно лютувала на території східної України, яка була основним виробником зерна і славилася заможними господарями.
Причиною голоду стали загальновідомі плани здачі зерна державі. 1931 року план Дніпропетровщини становив 111 мільйонів пудів, і вже на кінець того року значна частина колгоспів та селян залишилася без запасів зерна. Село почало голодувати. Першою гинула від голоду худоба, чого не траплялося під час страшного голоду 1922—23 років.
ЗАМІСТЬ ПЛУГА — ВИЛА ТА СОКИРА
Вільнолюбивий народ, який з діда-прадіда вирощував хліб, змушений був перебиватися крихтами, щоб втриматися на світі. Доведені до відчаю люди піднімалися проти влади, яка називала себе народною. Істориккраєзнавець, співробітник Українського інституту національної пам’яті Ігор Кочергін, спираючись на документи, зазначив, що найбільше повстання у нашому краї розпочалося 5 квітня 1930 року у Петропавлівському та Павлоградському районах.
Першими виступили селяни Писемських хуторів (село Осадче Петропавлівського району), потім повстання перекинулося на Старовербські хутори, села Нова Дача, Богданівка, Тернівка. 6 квітня повстанців оточили війська і підрозділи міліції на Тернівській горі йрозгромили. Придушувати його кинули каральний загін із 35 чекістів і двох сотень міліціонерів. За участь у бунті до відповідальності притягнули 210 осіб, з них 27 стратили.
За словами історика, у березні 1931 року у Знаменівці Новомосковського району повстанці сокирами зарубали 20 членів артілі «Спартак», що були активістами колгоспного руху. У Пальмировому П’ятихатського району намагалися підпалити приміщення з колгоспним інвентарем, убили голову сільської комісії сприяння хлібозаготівлям Деркача. У Роздорах, що на Синельниківщині, повстанці пограбували кооперацію і вбили активістів.
1931–32 років чекісти придушили повстанські організації в селах Магдалинівського, Криворізького, Томаківського, П’ятихатського, Царичанського та інших районів. Заарештували сотні селян-одноосібників, а також учителів і священників. Обвинувальні висновки були дуже суворими, звичайно, вимагали для арештованих застосування вищої міри покарання чи тривалих строків ув’язнення. Проте, як правило, пом’якшували до трьох-п’яти років таборів чи висилки до Сибіру з позбавленням права жити у великих містах.
ЗА КОЛОСОК – В’ЯЗНИЦЯ
Радянська влада озвіріла. У селян відбирали всі їстівні запаси: крупи, овочі, фрукти, сушку. Загони чекістів нишпорили по селах, перевертали догори дригом все, що було у хатах і коморах, за сховане безжально карали. «Доходило до абсурду, — розповідає Ігор Кочергін, — селян засуджували навіть за те, що вони рвали колоски пшениці або жита на своїх городах. Люди пухли з голоду, вимирали сім’ями і цілими селами. Вирватись за межі голодної зони було майже неможливо. Каральні загони перестерігали, повертали додому або вбивали на місці. Селяни писали скарги до різних владних інстанцій, чинили силовий опір. Однак, змучені голодом, морально пригнічені, вони не могли протистояти озброєним і, головне, ситим групам комсомольських активістів і підрозділам Червоної Армії».
1933 року у селі Вольне Новомосковського району всі сім’ї втратили кожну другу дитину або одного з батьків. І так буквально в кожному районі. В Кочережках Павлоградського району померли більше половини людей.
ЖНИВА НА ВІКИ
Після Голодомору опір селян практично припинився. «Та найстрашніше – зник хлібороб-господарник, — стверджує Ігор Кочергін. — Замість нього держава отримала покірного, але байдужого до всього раба. Голодомор мав не тільки демографічні й економічні, а й психологічні, культурні та духовні негативні наслідки. Були зруйновані вікові народні традиції, зникли предківські звичаї, згас сам дух вільного українства, носієм якого відвіку був селянин».
— Задуманий злочин геноциду, вбивство голодом було встановлене Кремлем для того, щоб знищити українську ідентичність, — вважає директор інституту дослідження Голодомору Віктор Брехуненко. — Плоди Голодоморів ми пожинаємо й досі. Безініціативність, страх перед невідомим, схильність до запасів корінням сягають саме в 1932—33 роки. В генетичній пам’яті закарбувалося, що треба щось заховати, заощадити, щоб у найгірші часи вижити. Ми не мислимо позитивно, що є світло в кінці тунелю, а маємо установку, що нічого вже не зміниться. І це також наслідок голоду.
У Дніпрі планують створити музей пам’яті жертв Голодомору. Він повинен розказати сучасним українцям про жахливий злочин геноциду, щоб не допустити в майбутньому подібних трагедій. Робоча група пропонує назвати його музеєм спротиву Голодомору, щоб акцентувати увагу не тільки на трагедії, але й на опорі селян. Антирадянські повстання на Дніпропетровщині були наймасштабнішими в Україні.
Ніка Богданова
Категория: Архив, Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра, Особое мнение
Метки: голодомор
