Раніше армія асоціювалась з осіннім призовом, парадами і нечисленними новинами по телебаченню. Але це було до 2014 року. Потім слова «армія», «АТО» та «герой» стали звичними у лексиконі кожного українця, а волонтери, військові і добровольці-патріоти зробили все, аби захистити кордони і цілісність держави. «НМ» зібрала історії тих, хто бачив війну, втрачав близьких і знає цінність справжньої свободи.
«ЗАЯ» на передовой
В родном Краснополье она не чувствует себя героиней: возможно, потому что сегодня на востоке Украины в составе 93-й отдельной механизированной бригады по-прежнему воюет ее сестра Наталья. А всего сестер у Юлии пять. Есть о ком заботить- ся, кого защищать. До конца 2013 года жизнь этой девушки была малопримечательной. Отец — дальнобойщик, мама — учительница. Сама Юля после окончания школы освоила в ПТУ профессию делопроизводителя, затем стала студенткой одного из днепровских вузов, вышла замуж. Все изменил Евромайдан: вместе с сестрами она сначала ходила на митинги в Днепре, потом отправилась в Киев. В столицу Юлия попала в феврале 2014-го, в то время, когда там происходили самые кровавые события.
— Помню, как 18 февраля мы с подругой Машей и побратимом «Равликом» остались следить за вещами в Октябрьском дворце, — рассказывает Юлия Горничар (в девичестве Дзюба). – А тут как раз «беркутовцы» начали захватывать его, затапливать подвал. Мы забрались на четвертый этаж и прятались. Было очень страшно. Потом какой-то парнишка нас оттуда вывел. Еще помню, как я вместе с товарищами бежала вниз по Институтской: снайперы расположились сверху и стреляли в нас, безоружных.
После событий на Майдане друзья Юлии — бойцы-добровольцы батальона «Карпатская Сич» — поехали на войну. Сестер Дзюб позвали помогать: еду готовить и воевать. Так три сестры оставили дела в Днепре и отправились на передовую: Юлия и Наталья взяли в руки оружие, а Светлана стала волонтером. Отговаривать их родители даже не пытались – знали, что это бесполезно. Поначалу совсем не было денег. Добровольцев кормили и одевали волонтеры. Позже Юлия и Наталья подписали контракт и стали бойцами 93-й бригады. Водяное, Пески, Крымское – Юлия прошла немало горячих точек. Боец с позывным «Зая» готовила еду и воевала, конечно. Согласно контракту она была солдатом, так что с разными видами оружия была на «ты». За два года на войне Юлия привыкла ко многому, в том числе и вести огонь по противнику. Не смогла только привыкнуть к потере друзей.
О том, что смерть постоянно рядом, девушка не забывала ни на минуту.
— Однажды мы вместе с бойцом с позывным «Богомол» были на позиции, по которой регулярно вели обстрелы сепаратисты, — рассказывает девушка. – Он встал в полный рост, я ему говорю: «Пригнулся бы ты, тут где-то неподалеку снайпер работает». Парень рассмеялся и нарисовал себе на лбу крест – вызов такой, стреляй, мол! Я его вниз тяну, а он смеется. И только «Богомол» присел, как на уровне его головы пролетела пуля. Конечно, сразу стало не до смеха. А вообще на войне ребятам очень нужна женская компания: хотя бы для того, чтобы они могли просто поговорить, посоветоваться об отношениях со своими девушками.
На 50 Сантиметрів нижче – і мене б не було
Кремезний чоловік з бородою вікінга та добрими очима — один з тих, хто пішов на війну добровольцем.
— Я не був на обліку в військкоматі, — згадує Леонід Нерослик. — Працював водієм у автошколі. Якось навчав хлопця з полку «Дніпро-1», той приходив на заняття у формі. Мені було соромно перед ним, що я такий здоровий і тут. Це теж стало мотивацією. Але коли сєпари обстріляли мирних жителів у Маріуполі, я зрозумів, що далі сидіти не можна, бо прийдуть до нас. Збирався з духом два тижні і пішов у військкомат. Потім був місяць навчання. Дружина і син переживали, але прийняли цей вибір.
У зоні АТО чоловік став водієм і одразу потрапив у Піски Донецької області, де пробув майже одинадцять місяців.
«Обстріли ледь не щодня. Були поранення і контузія, у бліндаж прилетіла протитанкова міна. Якби сантиметрів на 50 нижче, мене б зараз тут не було. З моєї роти у Пісках загинули вісім хлопців, відсотків 70 мають поранення», — розпо- відає Леонід.
Чоловік каже, що були й такі, хто не витримував. Просились у відпустку і вже у частині повідомляли командиру, що не хочуть повертатися на передову, готові тут робити що завгодно, але не повернуться.
«Страшно всім під час обстрілів. Дивимось з побратимами один на одного, підтримуємо, та й вік вже солідний – за сорок. А командир у нас був 22-річний хлопець, одразу після училища, на жаль, його вже немає», — згадує Леонід.
Багато хлопців розчарувалися, коли після героїчної боротьби у Пісках їх вивезли за 25 кілометрів у Новоселівку-5. Там хлопці майже місяць жили і місили грязюку у покинутому корівнику – готували боєприпаси, зброю.
«Березень, ми з передової, помитися ніде. Хоча поруч якісь покинуті бази. І взагалі щось можна було зробити. Адже військові тут були і до нас, і після. Тож багато хто потім не захотів підписувати контракт знову», — згадує Леонід.
Чоловік не водить авто через поранення. Є проблеми з зором та концентрацією за кермом. З побратимами створили охоронну фірму і розвивають її. Але якщо раптом виникне така необхідність, піде на передову.
«Наразі ж сидіти і чекати накази — ні кроку назад, ні кроку вперед — нема бажання, — каже Леонід. — Свого ж часу наша рота і у Донецьку б сєпарів порвала».
До речі, воював чоловік, за його словами, не просто за свою родину, а за наш великий спільний дім – країну.
70 тисяч доларів від сєпарів за знищення
Грузин Тимур Георгадзе приїхав до Дніпра у 15 років. У чоловіка вже був за плечима досвід служіння в армії СРСР, участь у конфлікті в Абхазії, коли на сході України розпочалась війна. В серпні 2014-го він пішов доброволь- цем в АТО. Не зупинило, що вдома залишилась дружина і чотирирічний син Тимур.
— Прокинувся о шостій ранку і тихенько пішов у військкомат, поки дружина спала, — згадує чоловік. — По телевізору бачив, скільки хлопців помирають. А я вже мав досвід. Мі-сяць-два був на навчанні у Кривому Розі, а потім на передову. Одразу потрапив до Станиці Луганської. Був там без ротації сім місяців. «Перший шоковий момент, коли зняли з опорного пункту вночі, ми у полі. Там вороги, там наші, нікуди сховатися. Неперебудовані позиції, ліхтарі ввімкнути не можна. Осінь, мокро, холодно», — згадує Тимур.
Чоловік зазначає, що мав додаткову відповідальність, адже був старшим і з досвідом. Хлопці рівнялись на нього.
«Треба було показувати, що все добре, що не страшно. Виживати, — каже він. — Війна дуже змінює людину психологічно. Якщо раніше ти себе контролював, то тепер є певна межа – терпиш, а потім зриваєшся».
За словами Тимура, страх є завжди, але поступово до нього звикаєш, як і до обстрілів. Був під Авдіївкою, селище Верхньоторецьке, але тут невдала позиція – вершина гори.
«Наша позиція проглядалась з усіх боків, артилерія і міномети нас просто «утюжили», — згадує чоловік. У нагоді став досвід: у розвідку — на цивільних авто, двічі на одне місце не їздили, координувались з піхотою, аби якось заглушити зенітні постріли і відволікти супротивників. Хлопці приварили зенітну установку до автомобіля «Урал» — це була для се- паратистів, наче кістка в горлі. «За знищення нашої установки вони назначи- ли винагороду – спочатку десять тисяч доларів, а потім сімдесят! 2014 року я зробив єдину на всю Україну установку – два спарених кулемети на УАЗику. Зараз вона на шахті «Бутівка» працює», — згадує чоловік. У Станиці Луганській Тимур отримав осколкове поранення у спину. Вже на другий день після шпиталю поїхав до своїх. За його словами, повернутись у бій після поранення психологічно ще складніше – є страх. Навіть під час дембеля Тимур з побратимами їздив на передову, аби при- крити своїх. Сьогодні він — приватний підприємець, але тягне назад – сняться сни, він допомагає у 25-й бригаді з автомобілями. — Якщо буде важка ситуація, знову піду на передову. В мене на балконі складений рюкзак. Але зараз важче – війна по уставу. Раніше було небезпечно, але більше ініціативи. Та якщо треба, піду, не зупинить навіть те, що другому сину Луці зараз два роки. Зрештою, я йду туди заради синів, заради України, заради моєї землі, — підкреслює Тимур.
Коли на очах збивають літак
Молодий усміхнений хлопець соромиться говорити з журналістами. В його блакитних очах сум і досвід, які залишила по собі війна.
— Я в армії з 2013 року, на контакті у 25-й бригаді, — розповідає Олександр Рижко. — У зоні АТО був не раз – Луганський аеропорт, Дебальцеве, Комунар. 2015-го шахту «Бутівка» штурмували, далі Авдіївка, промзона, під Горлівкою були. Згадую Луганський аеропорт. Думали, що летимо в Краматорськ, виявилось – ні. Там нас зустріла 80-та розвідувальна бригада. Декілька тижнів усе було досить спокійно, а потім з’явились «Гради» (БМ-21 — реактивна система залпового вогню калібру 122 мм).
Хлопців буквально вибивали ними і танками.
— Пам’ятаю страшний випадок, коли вночі один літак ми прийняли і посадили, а другий… Ракета влучила, — каже Олександр. — Мені здалося, що вибухнула ядерна бомба. Це ж скільки хлопців загинули! На світанку наша бригада та хлопці з 80-ї поїхали збирати тіла загиблих… Таке неможливо забути. Як і те, що в країні досі війна…
Тож молодший офіцер 25-ї окремої повітряно-десантної бригади Олександр Рижко не виключає, що знову потрапить в зону АТО.
Свадебная сказка для увольнения
До войны Даша жила в Донецке. После начала боевых действий пришлось покинуть родной дом: поехала работать на базу отдыха в Бердянск. С Рустамом они познакомились в соцсети. Даша увидела, что парень-волонтер из Днепра собирает рисунки для бойцов АТО и предложила детишкам, отдыхающим на базе, сделать для защитников браслеты и открытки. Все поделки отправила почтой. Близился сентябрь. Вернуться в Донецк девушка не могла, оставаться на базе от-дыха тоже.
«Я рассказала Рустаму, что мне негде жить, и спросила, куда можно обратиться за помощью, — вспоминает Даша. – Он написал в группе волонтеров, что девушка-переселенка с котом ищет жилье. Мне позвонила Олеся из Днепра и позвала к себе жить. Я отправила единственный чемодан Рустаму и поехала налегке. Просто поверила чужим людям, что для меня не свойственно. В тот период было особенно тяжело, ведь только умерла моя мама».
В чемодане у Даши — только летние вещи. Рустам отвез ее на Озерку за теплой одеждой. Некоторые продавцы отдавали переселенке вещи бесплатно. Девушка нашла работу. А общение с Рустамом переросло в романтические отношения, переехала к нему жить.
— Он волонтерствовал, я тоже, — делится Даша. — Вместе с другими девочками фа- совала влажные салфетки для армии. Рустам же ездил в зону АТО и часто повторял, что волонтерство – это отмазка от службы, на самом деле он должен быть там, с ребятами. Говорил, что пойдет служить, что не может сидеть в тепле и безопасности, когда парни под «Градами» в грязи. Я плакала и умоляла остаться. Но молодой человек принял решение. Подписал контракт, а за пару дней до отъезда рассказал об этом любимой. Даше казалось, что ее бросили. — Рустам ушел служить в декабре 2015 года, – вспоминает девушка. – В апреле 2016-го приехал на несколько дней в от- пуск. Через три дня позвонил:
«Журналисты хотят снять о нас сюжет, приезжай». Поехала на блокпост, где мы фасовали салфетки. Было непривычно много машин и людей. Даша увидела дорожку из свечей, подумала, что у кого-то день рождения. — На сцене моя любимая группа «Натолич», я хожу на все их концерты, — продолжает девушка. — И тут я поняла, что все это для меня. Рустам спустился со второго этажа, предложил мне выйти за него замуж и сказал, что в РАГС поедем уже через два часа. Это было очень неожиданно.
Единственное, о чем думала Даша, что не одета для такого случая. На помощь пришли подруги. Они приготовили для невесты красивое белье, вышиванку, юбку сами сшили, балетки. Сделали прическу, макияж. А потом все дружно поехали в РАГС.
— Роспись должна была быть обычной, но когда работники увидели машины с флагами и военных, предложили провести торжественную церемонию, — улыбается Даша. – Потом мне рассказали, как проходила подготовка. Оказывается, организация заняла два месяца. О свадьбе знали все, кроме меня. На работе договорились, что меня отпустят в отпуск, а девочки придумали целый план по выяснению всех нюансов — от размера кольца до размера ноги. Это был мировой заговор! Сколько я видела свадеб, похожих одна на другую, а моя не похожа ни на одну. Наш союз стал символом дружбы: каждый внес свою лепту в создание праздника. Кто-то крутил салфетки, кто-то испек торт и безе, кто-то привез тарелки. Я еще больше стала ценить Рустама. Организовать такой сюрприз – поступок настоящего мужчины.
После праздника молодожены поехали в свадебное путешествие – к родственникам в село. А через несколько дней Рустам вернулся на фронт. Даша ждала любимого с апреля 2016 года до августа 2018-го.
— Большую часть супружеской жизни мы провели в разлуке, — говорит девушка. — Я приезжала к Рустаму в Луганск и Пески как волонтер. Это были тяжелые поездки без возможности побыть вместе. Когда приехала в Пески, не узнала его. Смотрю, идет грязный, заросший, со странными глазами человек. Он напугал меня. За два дня до той поездки умер мой кот, которого я привезла из Донецка. И тут Рустам протягивает мешок и говорит: «Это тебе подарок». Открываю, а там кот. Он сейчас живет у нас. А в одно из увольнений привез из Луганска собаку. Так у нас появились звери-АТОшники.
Подписывайтесь на нашу страницу в Facebook.
Подписывайтесь на наш канал в Telegram.
Категория: Архив, Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра, Особое мнение