«Студіюючи питання про «Новоросію», я ніяк не могла зрозуміти, чому вона, країна, де було Запорожжя, не вважається за Україну? На всі мої питання з цього приводу Довнар-Запольський відповідав жартуючи – «поїдете до Катеринослава, там побачите «запорозького батька» Яворницького та Біднова і на місці все стане ясно», — згадувала Наталія Полонська-Василенко, дослідниця української історії. Якщо постать Дмитра Яворницького і сьогодні широко відома, то Василя Біднова, котрого київський історик і архівознавець поставив у один ряд із Дмитром Івановичем, добре знають хіба що краєзнавці. Тепер його ім’я носить колишня вулиця Михайла Цхакая, комуністичного діяча Грузії, члена Тифліського комітету РСДРП(б).
Духовна освіта
Історик, архівіст, богослов, активіст катеринославського товариства «Просвіта» і культурний діяч Василь Олексійович Біднов народився 2 січня 1874 року в містечку Широке Херсонського повіту Таврійської губернії, яке тепер є районним центром Дніпропетровської області. За одними даними, його батьки були заможними селянами, а Полонська-Василенко згадувала, що, за словами Біднова, він походив із духовної родини.
Після однорічної земської (сільської) школи в 11 років вступив до Херсонського духовного училища, у 15 – до Одеської духовної семінарії, а у 22 – до Київської духовної семінарії, в якій перші два роки навчався, схоже, заочно, бо ще працював учителем церковно-парафіяльної та недільної школи для дорослих у Миколаєві.
Після Київської семінарії у серпні 1902 року Біднова призначили викладачем Астраханської духовної семінарії. А в липні наступного року Василь домігся переведення до нашого міста, де отримав посаду помічника інспектора місцевої духовної семінарії.
Знаний архівіст
Катеринославський період життя Біднова (до 1918 року) був найбільш плідним у його дослідницькій і громадській діяльності.
У місцевому Губернському правлінні тоді зберігався великий обсяг матеріалів з історії краю з XVIII століття, включно з архівом Запорозької Січі.
«Всі ці архіви були мало досліджені і являли колосальний інтерес для історії Південної України, питань адміністрації та заселення країни», — писала Полонська-Василенко. Василь Олексійович був одним із завзятих дослідників цих наукових скарбів і, як зазначила пані Наталія, «чим більше він входив в архівні розшуки, тим більше захоплювався історією Запорожжя», а історик Дмитро Дорошенко назвав Біднова «одним з найкращих архівістів щодо запорозької старовини». Свої розвідки й документи з історії козацтва, православної церкви на Придніпров’ї, Катеринославської духовної семінарії Василь Олексійович друкував зокрема у виданні «Летопись» Катеринославської вченої архівної комісії, одним з найактивніших членів якої він був. Після 1917 року катеринославські архіви значною мірою були втрачені, тому публікації Біднова для сьогоднішніх дослідників української історії мають особливо велике значення.
Василь Олексійович не тільки сам добре знався на історичних документах, що зберігалися у Катеринославі, а й допомагав іншим охочим розібратися в них. Як писала Полонська-Василенко, «Біднов був у цьому відношенні видатна особа. Скільки я працювала в архівах, скільки років сама служила в архівах, я мушу відзначити, що, на великий жаль, серед істориків та ще більше серед архівних робітників дуже рідко доводилося мені зустрічати таке ставлення до дослідників та ще таких молодих, якою 1914 року була я. Біднов не лише допоміг мені орієнтуватися в архіві. Кілька разів він заходив до кімнати, де працювала я, і давав мені вказівки на місці».
Український рухівець
Чимало часу Василь Олексійович приділяв і іншій справі – пробудженню у катеринославців національної свідомості. Він був одним із засновників місцевого літературно-артистичного українського товариства «Просвіта» — громадської організації, яка мала на меті сприяння духовному розвою українського народу. Просвітяни писали і видавали книги, влаштовували засідання, збори, лекції, літературні й музичні вечори, вистави, виставки, гуляння та інші заходи, що поширювали українську ідею. Біднов був одним із активних лекторів, авторів і редакторів просвітянських видань, а також певний час головою та заступником голови товариства.
Треба сказати, що допомагала Василю Олексійовичу у цій роботі його дружина Любов Євгенівна, викладач і публіцист, котра, на думку деяких дослідників, у їхній родині «була своєрідним каталізатором національної ідеї і в цьому плані активно впливала на чоловіка».
Коли навесні 1917 року розпочалася Українська революція, Біднов не міг залишатися осторонь. Він був учасником квітневого Українського конгресу в Києві, де Центральну Раду проголосили першим українським парламентом, увійшов до УЦР і Тимчасової Української губерніальної ради. У серпні 1917 року став одним із десяти українців, котрих обрали до Катеринославської міської думи, де він домагався відкриття в місті україномовних навчальних закладів.
Трагічна доля
У жовтні 1918 року Біднов із старшим сином Арсеном переїхав до Кам’янця-Подільського на запрошення тамтешнього Українського державного університету. За кілька місяців його обрали деканом богословського факультету.
Наприкінці 1920-го Василь Олексійович із сином емігрували до Польщі, де потрапили у табір для інтернованих. Влітку 1922 року їм вдалося виїхати до Чехословаччини, де Біднов продовжив педагогічну і наукову діяльність: був професором історії української церкви Українського вільного університету в Празі, згодом – професором Українського педагогічного інституту в Празі, з 1928 року – професором богословського факультету Варшавського університету; брав участь у роботі різних наукових інституцій, друкував наукові праці, виступав на семінарах і конгресах.
«Музей, Катеринослав, Дніпро, Запорожжя – все це наганяє журбу, і особливо тяжким і гірким стає бурлакування… Мимоволі оживають у пам’яті колишні часи наших зустрічей та спільної праці над дорогою для нас, рідною старовиною», — писав Біднов Дмитру Яворницькому з Праги в листопаді 1923 року. Так склалося, що з Катеринослава він поїхав без дружини і молодшого сина Леоніда і вже більше ніколи з ними не побачився. Любов Євгенівну, котра працювала в Катеринославі-Дніпропетровську вчителькою, у вересні 1929-го разом із 45 іншими українськими інтелігентами заарештували і засудили у справі вигаданої НКВС «Спілки визволення України», яка нібито готувала повалення радянської влади шляхом збройного повстання. Біднову засудили до трьох років позбавлення волі умовно, і після цього вироку їй важко було знайти роботу. Про подальшу долю Любові Євгенівни та Леоніда нічого не відомо. 1989 року її в числі інших членів так званої СВУ реабілітували.
Відомості про долю дружини і молодшого сина, а також трагічна загибель старшого сина (Арсен потонув у липні 1928 року у Влтаві) сповнили останні роки життя Василя Біднова величезного смутку. «Сумно, сумно тут… навіть не можу тепер працювати, так важко й гірко! Хоч би кістки скласти на Рідній, Святій Землі», — писав він Яворницькому у вересні 1929 року.
Проте і це не судилося. Василь Олексійович помер 1 квітня 1935 року в Варшаві, де його і поховали.
Категория: Архив, Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра, Особое мнение
Метки: История, История Днепра
