Лесь Курбас — непересічна особистість в історії українського театру ХХ століття, актор, режисер, драматург, теоретик театру, публіцист і перекладач. Його ім’я віднедавна носить одна з дніпровських вулиць. Він був засновником нового вітчизняного театру, який фахівці ставлять на один рівень з провідними театрами світу 1920—30-х років. Проте розкрити свій талант повною мірою Курбасу не судилося – він був одним із 1111 «контрреволюціонерів», розстріляних наприкінці жовтня – на початку листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії.
КОЧОВЕ ДИТИНСТВО
Олександр-Зенон Курбас народився 25 лютого 1887 року в Самборі, що тоді перебував у складі Королівства Галичини і Володимирії Австро-Угорської імперії. Сюди на гастролі приїхав театр «Руська бесіда», у трупі якого було молоде подружжя Стефана та Ванди Курбасів, що виступали під прізвищем Яновичі. Син священика Пилипа Курбаса й донька службовця Адольфа Тейхмана стали «комедіантами» всупереч волі батьків, котрі довго не могли їм вибачити цього вчинку.
Через два дні після народження хлопчика театр дав останню виставу в Самборі й рушив далі. У постійних мандрах і минуло раннє дитинство Леся. Коли йому було вже сім, дід Пилип погодився залишити онука на виховання, і п’ять наступних років він провів у селі Старий Скалат (сучасна Тернопільщина).
Після іспитів екстерном за початкову школу і два класи гімназії у 13 років Курбас став учнем Тернопільської української гімназії.
КНИГИ — НАЙКРАЩІ ДРУЗІ
З-поміж однокласників Леся, за спогадами його товариша Томи Водяного, вирізняла любов до книги: «Лесь належав до найбільш начитаних учнів у цілій школі… Вчителі не раз нагадували йому, щоб менше читав і більше вчився. Лесь на те мовчав і читав далі». Читав українською, російською, польською, німецькою; щоб читати Шекспіра в оригіналі, у шостому класі почав учити англійську, а у восьмому, щоб читати Ібсена, — норвезьку.
А ще добре грав на фортепіано, малював, співав і декламував, брав участь у шкільних концертах. Хоча Курбас не грав у театральних гуртках, проте кожному, хто його бачив, відразу впадав у вічі його великий акторський талант, згадував Водяний, і всі говорили, що «Лесеві місце тільки в театрі».
Проте його мама панічно боялася, що старший син піде батьківським шляхом – кине навчання заради сцени, тинятиметься світом усе життя і зрештою, як батько, стане невротиком і алкоголіком. Тому вона взяла з Леся обіцянку до закінчення гімназії не грати в аматорських театрах і нічого не ставити. Вона сподівалася, що, вступивши до університету, він і сам уже не захоче сценічного життя. Однак сталося інакше.
ІТИ ЗА МРІЄЮ
1907 року Курбас вступив на германістику й славістику Віденського університету, але за рік через смерть батька Лесеві довелося покинути європейську столицю театрально-музичного мистецтва з її театрами і перевестися до Львівського університету. Пізніше він відновився у виші Відня і паралельно, потайки від матері, вступив до драматичної школи при Віденській консерваторії.
Після закінчення університету Курбас уже не бачив перешкод для здійснення мрії. Кілька років роботи у гуцульському театрі Гната Хоткевича й театрі «Руська бесіда» дозволили йому сформулювати власне бачення. Тож у жовтні 1915 року в Тернополі він заснував перший стаціонарний український театр «Тернопільські театральні вечори», де ставив сучасні п’єси Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, російських та західноєвропейських драматургів. Наступного року Курбас переїхав до Києва на запрошення Миколи Садовського.
РЕЖИСЕР-НОВАТОР
Лесь мріяв працювати з цим корифеєм українського театру, але швидко усвідомив, що вони прагнуть різного. Він почав відвідувати київську драматичну школу ім. Лисенка, і 24 вересня 1917 року разом з іншими її учнями оголосив про відкриття Молодого театру, який хотів відрізнятися від академічних, «присипаних затхлим, смердючим цукром сентиментальності».
У травні 1919 року Курбас став головним режисером Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка (який згодом оселився у Дніпропетровську), але за два роки вийшов з нього і створив Київський драматичний театр.
1922 року він заснував мистецьке об’єднання «Березіль», яке стало символом авангарду на українській сцені. Курбас не приймав реалістичного театру (і тим паче соцреалістичного) і шукав нові сценічні засоби: символічні, конструктивістські, експресіоністичні; доповнював сценічні дійства кіно, фотографією, музикою; увів до обов’язкових акторських вправ акробатику й спорт, бо вважав, що не тільки голос актора, а все його тіло має бути виразником задуму.
У жовтні 1933 року Леся Курбаса усунули від керівництва театром, а наприкінці грудня заарештували за «український націоналізм». У квітні 34-го режисера етапували до табору Біломорсько-Балтійського каналу, 36-го перевели у табір суворішого режиму на Вянь-губі й зрештою на Соловки. Навіть у таборах він не полишав театру: гуртував митців, котрих там було вдосталь, і ставив п’єси.
3 листопада 1937 року Леся Курбаса розстріляли. Його дружина Ва лентина Чистякова лише 1961 року дізналася про те, що чоловіка немає серед живих, – їй надіслали фальшиве свідоцтво про його смерть 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок. Правда про загибель режисера відкрилася тільки у липні 1997-го, коли були знайдені «розстрільні списки» й місце страт.
Категория: Архив, Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра, Особое мнение
Метки: История Днепра