Історія Дніпра: громадянин світу

Українська Вікіпедія (інтернет-енциклопедія) називає його українським науковцем і мислителем, російська — російським, і це той випадок, коли слушними є обидва твердження: він мав дві батьківщини і працював на дві країни. Ба, навіть на три: Російську імперію, Українську державу та Радянський Союз. Ім’я академіка Володимира Вернадського, ученого- енциклопедиста, засновника кількох наук, основоположника вчення про біосферу та ноосферу, у листопаді 2015 року отримала дніпровська вулиця Дзержинського.

КОЗАЦЬКЕ КОРІННЯ

Володимир Вернадський наро­дився 155 років тому, 12 березня 1863-го, в Санкт-Петербурзі, де його батько викладав фінансове право і політекономію в Олександрівському ліцеї та служив у Статистичному ко­мітеті міністерства внутрішніх справ. Іван Васильович Вернадський наро­дився і виріс у Києві та вів свій родовід від литовського шляхтича Верни, що пристав до запорозьких козаків і слу­жив у війську Богдана Хмельницького. Від батька Володимир багато дізнався про українську історію та культуру, про визначних особистостей — Шевченка, Квітку-Основ’яненка, Куліша, Косто­марова, котрих той знав особисто.

1868 року Вернадські переселили­ся до Харкова, де був більш сприят­ливий для хворого Івана Васильовича клімат. У десять років Володя вступив до Першої харківської гімназії. На ка­нікулах родина навідувала родичів на Полтавщині: там хлопець знайомився із побутом українського села, бував на ярмарках, слухав народні пісні та милувався природою.

ОПАНУВАННЯ НАУКИ

1876 року Вернадські повернули­ся до Петербурга. Після гімназії Во­лодимир вступив на природознавче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького універси­тету. Серед його вчителів були хімік Дмитро Менделєєв і Василь Докучаєв, засновник школи ґрунтознавства. На другому курсі Вернадський увійшов до народницького гуртка, члени якого пропагували «зближення» інтелігенції з народом. На одному його засіданні 1885 року він познайомився із Ната­лею Старицькою, батько котрої теж походив з козацько-старшинського роду. За рік вони побралися і прожи­ли, за словами вченого, «душа в душу и мысль в мысль» майже 56 років та виховали двох дітей — сина Георгія і доньку Ніну.

Закінчивши університет, Вернад­ський залишився там працювати хра­нителем мінералогічного кабінету. У 1888—1890 роках виш відрядив його для продовження навчання і підготовки до професорського зван­ня до Італії, Франції та Німеччини. Докторську дисертацію Володимир захистив 1897-го при Петербурзь­кому університеті, хоча в цей час уже був приват-доцентом Московського університету, куди його 1890 року запросили викладати мінералогію та кристалографію. Від 1898-го він — професор, від 1906-го — член- ад’юнкт Імператорської Санкт-Петер­бурзької академії наук, з 1908-го — її екстраординарний академік. У цей час Вернадський захопився новими для себе науками — радіогеологією (зокрема, організовував експедиції для пошуку й вивчення радіоактивних мінералів), біогеохімією, філософією.

УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРІОД

Заглиблений у науку, Вернадський разом з тим знаходив час на політику і громадську діяльність. Він був каде­том — членом партії конституційних демократів, які виступали за створен­ня в імперії виборного парламенту; за свободу слова, совісті, зібрань, недо­торканість особи та життя. Його двічі обирали членом Державної ради — найвищого законодавчого органу ім­перії, що з 1906 року діяв паралельно з Державною думою. Після Лютневої революції Вернадський обійняв поса­ду товариша міністра освіти Тимчасо­вого уряду.

Більшовицького перевороту вче­ний не прийняв, як не приймав будь-якого насильства. Із родиною він перебрався в Україну. До цього часу Вернадський щонайменше раз на рік бував на Полтавщині — гостю­вав із сім’єю у батьків дружини, брав участь в експедиціях, вивчав тамтеш­ні історичні пам’ятки. А 1913 року він придбав 12 десятин землі у селі Шишаки під Полтавою і звів будинок в українському стилі за проектом Ва­силя Кричевського (у громадянську війну дім пограбували й спалили). З 1914-го Вернадські проводили у Ши­шаках літо, сюди ж переїхали восени 1917-го.

Коли наприкінці квітня 1918 року до влади у Києві прийшов гетьман Скоропадський, Володимира Іва­новича запросили до української столиці. Він очолив комісію з органі­зації Академії наук та Національної бібліотеки при ній (яка згодом от­римала його ім’я), а також комісії з питань вищої освіти. 14 листопада відбулося урочисте відкриття Укра­їнської АН, президентом якої обра­ли Вернадського. Згодом ця уста­нова стала основою для радянської Всеукраїнської АН.

РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

Сподівання вітчизняних революці­онерів на те, що постане самостійна Україна, не справдилися. Після оста­точної окупації України більшовиками Вернадський повернувся до Петро­града. 14 липня 1921 року вченого заарештували. На допиті він зрозумів, що його намагаються звинуватити у шпіонажі, проте невдовзі його звіль­нили. Згодом Володимир Іванович дізнався, що президент російської АН заступився за нього, надіславши теле­грами Леніну та наркому освіти Луна­чарському.

Вернадському кілька разів випада­ла можливість емігрувати (зокрема, коли упродовж 1922—26 років він на запрошення паризького університету Сорбонна читав лекції з геохімії), але він не скористався нею (на відміну від сина й дочки), бо більше за влас­ний комфорт ученого непокоїла нау­ка. Якби він мав достатньо коштів на створення дослідницького центру чи лабораторії або знайшов спонсорів, імовірно, став би ще й європейським чи американським ученим, але мож­ливість продовжити наукові дослі­дження він бачив тільки у СРСР.

Упродовж 1922—1939 років Вер­надський був директором Радієвого інституту; по 1930-й — головою ко­місії з вивчення природних вироб­ничих сил Росії; був одним із авторів державного плану електрифікації Ро­сії (ГОЭРЛО). 1927 року при АН СРСР створив відділ живої речовини і комі­сію з вивчення важкої води.

1943 року з нагоди 80-річчя «за багаторічні видатні праці в області науки й техніки» вченому присудили Сталінську премію І ступеня.

Наприкінці грудня 1944-го у Вер­надського стався інсульт. 6 січня 1945 року Володимира Івановича не стало.