Історія Дніпра: містер парадокс Винниченко

Українська революція 1917—21 років була надважливим періодом національного визвольного руху, який зрештою завершився появою на світовій мапі омріяної мільйонами українців самостійної держави. Тому не дивно, що 2015-го, складаючи перелік нових дніпровських топонімів, комісія з перейменувань внесла до нього чимало назв, пов’язаних із тогочасними подіями й лідерами. «Наше місто» найближчими місяцями розповість про значних українських революціонерів, прізвища яких тепер є на карті Дніпра. І почнемо з людини, котру один біограф назвав містером Парадоксом, — Володимира Винниченка, видатного політика, який з юності боровся за вільну Україну і був соціалістом, письменника і драматурга, що вивів українську літературу на новий рівень.

«Мужицький син» та інтелектуал

«Я не знаю у ХІХ та ХХ столітті в Україні більш суперечливої та пара­доксальної постаті, ніж Винниченко. Він прагнув універсальної формули щастя, всеосяжної гармонії, а сам по собі був далеким від внутрішньої гар­монії», — сказав якось про Володими­ра Кириловича один із дослідників його спадщини Володимир Панченко, автор книги «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості».

Винниченко народився 16 липня (за ст. ст.) 1880 року в Єлисаветграді (теперішній Кропивницький) у родині безземельного селянина й міщанки з невеликим статком і трьома дітьми від попередніх шлюбів. У дитинстві Воло­димир багато часу провів у селі Весе­лий Кут (Григорівка), де була батькова хата, там у сім років і пішов до народ­ної школи.

Згодом він вступив до єлисавет­градської гімназії, яку, попри свої здібності й допитливість, не закінчив. «Мужицький син», що вдягався не по-панськи, говорив виключно укра­їнською, боронив від «благородних» гімназистів себе й слабших товаришів, а в сьомому класі ще й організував гурток для боротьби за права людини, став небажаним учнем – і його виклю­чили з гімназії.

У 17 років Володимир подався у мандри: наймався у поміщицькі еко­номії, працював на заводі й залізниці та водночас готувався до іспитів на отримання атестата зрілості. Склав­ши їх екстерном, 1901-го вступив до Київського університету ім. Св. Во­лодимира, на юридичний факультет. Але провчився там недовго: 4 лютого 1902 року Винниченка вперше зааре­штували — за членство в Революційній українській партії (РУП, яка 1905-го реорганізувалася в Українську соці­ал-демократичну робітничу партію) та активну пропаганду. І хоча незабаром його випустили з в’язниці, з універ­ситету виключили без права вступу й заборонили жити у Києві. 1905-го він закінчив виш екстерном.

Катеринославський період

Революційної діяльності Винничен­ко не припинив, тому відтак на нього чекали постійне переслідування полі­ції, ще не один арешт, втечі за кордон, поневіряння Україною та Росією під ви­гаданими прізвищами.

У травні-жовтні 1914 року Володи­мир Кирилович нелегально жив у Ка­теринославі. Як зазначає краєзнавець Микола Чабан у виданні «У старому Катеринославі (1905—1920 рр.)», разом із майбутньою дружиною Роза­лією Ліфшиц він певний час мешкав у готельчику Тихвинського жіночого мо­настиря. За спогадами письменника Юрія Тищенка, Винниченко відігравав велику роль у революційному русі на Катеринославщині, яка ще до Першої світової війни «вважалася однією з на­ціонально найсвідоміших губерній».

Різнобічно талановитий

Твори Винниченка входять до золотого фонду української літератури. Він почав писати ще в гімна­зії, а з 22 років успішно друкувався. «Кого у нас чи­тають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка», — писав Михайло Коцюбинський 1909 року. Літературна спадщина Володимира Кириловича становить близько 30 то­мів: 14 романів, сотні оповідань, десятки повістей і драм. Серед найвідоміших — романи «Записки Кирпатого Мефістофеля» й «Сонячна машина», п’є­си «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Вед­мідь». П’єси Винниченка ще за його життя ставили театри мало не в усій Європі.

З кінця 1920-х років він брав уроки малювання й писав картини, які досить високо оцінював сам Микола Глущенко.

Комуніст і націоналіст

Після Лютневої революції 1917 року Винниченко став до активної державницької роботи. Його обрали заступником голови Центральної Ради – першого парламенту Української На­родної Республіки, він також очолив уряд УНР – Генеральний секретаріат – і став Генеральним секретарем вну­трішніх справ. Володимир Кирилович був автором майже всіх законодавчих актів і декларацій УНР включно з чо­тирма Універсалами (тут стали у наго­ді його літературний хист і юридична освіта).

У листопаді 1918-го він очолив Директорію – найвищий орган УНР, відновленої після повстання проти гетьмана Скоропадського. А за місяць більшовики розпочали черговий агре­сивний наступ на Україну. «Винничен­ко був прихильником зв’язку з більшо­вицькою Росією, тому не повірив, коли дізнався, що російські війська почали збиратися у Харкові, потім пішли на Катеринославщину, — розповідає Те­тяна Цимлякова, завідуюча відділом ДНІМ ім. Яворницького. – Симон Пет­люра (головний отаман військ УНР) каже: «Я зі своїми військами піду на Лозову – й російські війська підуть з України». І що робить Винниченко? Звинувачує Петлюру в перевищенні повноважень і звільняє».

10 лютого 1919 року Винниченкові самому довелося подати у відставку й емігрувати до Відня. «Я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політи­ки, обгороджуюсь книжками й пори­наю у своє справжнє, єдине діло — лі­тературу», — написав він у щоденнику.

Проте у травні 1920-го Володимир Кирилович приїхав до Москви від­стоювати автономію України. І зазнав поразки. У щоденнику він написав, що йому запропонували «або відмови­тись бути українцем і тоді бути рево­люціонером», «або вийти зовсім з ре­волюції і тоді можна бути українцем». Винниченко, хоча й мав комуністичні погляди, співпрацювати з тими, хто вважав, що «України не було і немає», не міг, тому обрав еміграцію. А радян­ська влада викреслила його ім’я з по­літики та літератури.

Поет і нещадний злочинець

Іменем Винниченка тепер нази­вається вулиця у Соборному районі (колишньому Жовтневому), яка до листопада 2015 року носила ім’я Ва­леріана Куйбишева, котрий з юності, як і Володимир Кирилович, був рево­люціонером, але російським, а згодом став радянським політичним діячем і обіймав керівні посади в політбюро й центральному комітеті компартії. Спільною із Винниченком у Куйбише­ва була й пристрасть до літератури — в автобіографії він написав: «Немного поэт, интересует работа в области про­летарской культуры, где, мне кажется, я мог бы многое создать».

Проте начитаність, любов до поезії й музики не завадили Куйбишеву, від­даному соратникові Сталіна, опини­тися серед найжорстокіших злочинців ХХ століття. Уже будучи секретарем ЦК КПРС, він писав своїй знайомій: «Я весь в происходящей борьбе, весь без остатка. Не только приемлю ее всю, с ее грубостью, жестокостью, беспо­щадностью ко всему, что на пути, не только приемлю, но и сам весь в ней».

З 1926-го Куйбишев очолював Вищу раду народного господарства й брав участь у розробці першого п’ятирічного плану. Він обіцяв зростання промисло­вого виробництва за п’ять років на 135 відсотків. Коли опоненти намагалися довести Куйбишеву, що план розвитку держави має ґрунтуватися на економіч­них показниках, а не чиїхось бажаннях, той заперечив: «Задача большевиков перестроить экономику, а не изучать ее. Нет такой крепости, которую большеви­ки не могли бы взять штурмом… Вопрос темпов промышленного производства решается с помощью человеческой воли». Цими словами Куйбишев у чер­говий раз підтвердив, що для більшо­виків людське життя вартувало мізерно мало, коли йшлося про їхні цілі.

Однією з них була побудова Дні­провської гідроелектростанції у най­коротші терміни, за які тисячі робіт­ників поплатилися здоров’ям, а хтось і життям. Ще одним завданням було 1932 року будь-що зібрати в Україні зерно, аби розрахуватися із західними промисловцями за техніку, і партійним вождям, включно з Куйбишевим, діла не було до того, що у цей час мільйони українців помирають з голоду.