В школі Мар’яна вчилась не дуже. Ну не так шоб зовсім погано, але і хвастать було нічим. Ото хіба по літературі та історії були гарні оцінки. І то, їй не ставили п’ятірки, бо «хіба ж положено відмінну оцінку тій, у кого в табелі самі трійки!?» Так казала класна керівниця завжди. А історію та літературу Мар’яна страх любила. Поперечитує ото всі книжки наперед і те, що треба скорочено читать – вона повністю перечитає. Хай там буде хоч 600 сторінок, хоч 800 – все до букви перечитає. Особливо оті часи, де про фараонів та мудреців, де про всяких бого-людей та людино-богів. Однокласники казала, шо вона аж трохи дивна, так вона заоплювалась тим часом, що аж трохи в ньому жила, незважаючи на буденність сучасності.
А ще любила географію, але якось літератури було мало такої. Навіть у шкільній бібліотеці, окрім кількох атласів – нічого такого цікавого. Тому, Мар’яна захоплювалась телепередачами про подорожі. Ото як прилипне до екрану в неділю – не відірвеш! Мамка бувало й сердиться вже, що треба йти на город чи шо в дворі робити, а дівка сидить коло того екрану, як приворожена. Все мріяла мандрувати.
- Я ту антену зараз полізу, одірву і в кручу викину! – погрожувала мамка.
- Полізь! Одірви! Тільки тоді не проси мені, шоб я то всьо лагодив. – спокійнісінько відповів тато.
- Та якби могла долізти, о вже б одівара! – не вгавала жінка.
- Та тебе чорти і не туди винесуть! Я не сумніваюсь!
- Та вгамуйтесь! Я вже йду на город! Галасуєте, як на ринку циганва, — буркнула дівчина і пішла собі стежкою в картоплі.
Після Випускного Мар’яна ще кілька днів нікуди не спішила. Вона нарешті відіспалась і просто насолоджувалась літом. Навіть щоденна сільська праця не псувала їй настрою. Аж поки не приїхала до них на вихідні тітка з столиці.
- І куди ж ти вступаєш?
- Нікуди ще. Я думаю, міркую. Ще є час.
- Як це нікуди? У тебе шо, Атестату нема?
- Є. Але я ще вагаюсь – туди чи туди….
- Не швидіть дитину! Хай подумає, обере, — татко заступився за донечку.
- Я от їхатиму на заробітки, у Грецію. То якщо ти не вступаєш нікуди – поїхали разом!
Вся родина аж оніміла від несподіванки…
- Свєта, шо ти говориш? Яка Греція?
- Така, Маринко! Поїду хоч грошей зароблю, бо тут скнію в отій лабораторії! Пліснява скоро на мені буде!
- А куди ти нашу доньку кличеш? Ти шо?!
- Ну як куди? Зі мною! Я ж от собі так міркую: світ подивиться, себе світові покаже, грошей привезе та ще може і кохання знайде!
- Ні! Ні! І ні! Навіть не намагайся мене переконати! Їй лише 17 років!
- Через тиждень 18….- ледь чутно промовила Мар’яна.
Сімейна нарада затяглась далеко в ніч….мамка кричала і навіть плакала….тітка озвучувала аргументи….тато слухав те все і мовчав…. і лише ближче до другої години ночі видав: «Лягайо спати! Ранок вечора мудріший!» і всі слухняно розбрелись кімнатами. Мар’яні снилась Греція…..
- Ну як там ваша донька, вступила куди?
- Та вступила! А ваша ж?
- Наша в університеті медичному вчиться! Буде колись хірургом! – аж задрала голову сусідка через вулицю.
- А наша буде спеціалістом із туризму. Зараз за кордоном, на практиці вже.
- Шо ж то за навчання таке, шо зразу практика?
- Ну вони ж мають побачити ті країни, про які будуть розповідати людям!
- Ти ба як! – сусідка аж занервувала.
- Отако, ага! Я побіжу, бувай! – і мамка чкурнула, аби вже втекти нарешті від тої допитливої Гальки. Бо виковиряє з тебе ж все чисто! А шо колупати? Що вон відпустили юну дочку за тридев’ять земель гарувати?! …і знову сльози підступили і забракло повітря….
……………………………………………………………………………………………………………………………
- То коли вони прилітають?
- Та вже стонадцять разів же казала!
- То скажи мені ще раз!
- За десять днів вже!
- Ой лишенько! Як ще довго!
- Та як то довго? 2 роки то тобі було не довго, а тепер стало довго?
- Не пустимо її більш ніде! Я ледь діждав!
- Та то вона вже хіба питатиме? Доросла стала! – мамка аж сльозу втекла крадькома.
- Хоч би їй сподобалось оце, як ми тут все зробили….ремонт оцей…. – хвилювався тато.
- Та чи житиме вона тут? Не думаю…ото примусила нас зробити до приїзду спеціально, бо ми ж ні копійки не витрачали з того, що вона слала.
……………………………………………………………………………………………………………………………………………..
- О! Та вони прилетять якраз на День Тетяни ж! Це ж до баби йтимемо на святі іменини!
- Ти би, а я і не второпала, що то якраз же до баби треба йти….
- Та підемо! Всі разом! То традиція!
- Та ясно шо, а як же інакше?
……………………………………………………………………………………………………………………………………………
Нікому не їлисб бабині пляцки, не лізли і татові шашлики. Всі сиділи, наче води у рота понабирали. Розбила ту мовчанку, наче келих об стіну, тітка:
- Так, що ви всі туто тепер потерпли? Що мовчите? Ну поїхали удвох, повернулись утрьох, то шо тепер!? Дивіться, якого файного ви онука маєте! Правнука, бабусю! І шо це за зустріч? Сидите, наче ми вам яку чорну новину привезли? Ми допрацювали контракт, ми привезли обіцяні гроші…навіть більше!
- Та більше оно наскільки, — батько кивнув на сплячого на дивані малюка.
- Так! Ми ще й скарб привезли! Ви хоч би спитали як звати дитину!
- Перестань, Ліно, не треба, — стиха промовила Мар’яна. Вона стала неймовірно гарною, засмаглою, стрункою, волосся падало на плечі дрібними локончиками….
- Ну раз таке, то ми їдемо до мене в Київ! Все! Збирайся, Мар’яно!
- Та ні! Погодьте…..
- А шо годити, Колю!? Майже три години ми вдома, а ви чисто оніміли тут всі! Побачили малятко і все – ми вам більше не рідня!?
- Давайте пообідаємо нарешті, вип’ємо по келішку, а там воно розвидниться…..
Нарешті загомоніли….пішла розмова…посмішки повернулись на обличчя і голосним дзвіночком був серед цього дорослого серйозного панства сміх річного малюка із зеленими очима…..
Коли вже рідня розійшлась та повкладалась, Мар,яна з бабцею всілись коло груби з чаєм, як колись, коли Мар,яна мала рочків з десять….
- Онучку, а як же і правда звати мого правнука? – акуратно запиталась бабуся
- Татіус, — несміливо промовила Мар,яна.
- Ото ти ба! Яке чудне ім,я! А чого так?
- Бо саме від цього імені походить жіноче ім,я Тетяна, ба! А я так сумувала за тобою, що коли він впереше глянув на мене своїми зеоеними очима, я зрозуміла – Татіус! Була би донечка – була б Таня!
- Оце в мою честь? Мар’янко? – і щаслива розчулена прабабця аж заплакала.
- Так, бабусю! А ти знаєш, шо мені ж повертатись треба буде, я там вступила до університету, георгафію вивчатиму.
- Як ти це змогла? Як це повертатись?
- Та прилітати буду частіше, але вчитимусь там.
- Ну ти лети, вчись! А от мого Танчика, я тепер глядітиму!
- Бабусю, він Татіус!
- Я зватиму Танчик! Бо ти мене так звала, як малою була! – засміялась бабуся і пригорнула Мар’яну.
І стало так затишно і легко, наче знову десять рочків…..а за вікном віхола….
- Бабу, а ти поговориш ранком з батьками?
- Та шо там говорить? Вони вже й так віддали, он подивишся – буде у нас ще конкурс на того, хто поведе Татіуса гуляти на вулицю! А тепер нарешті мені буде з ким ділити свої святі іменини! – задоволено сплеснула в долоні бабця.
- Головне ж іменини, — розсміялась до неї Мар’яна.