Святі іменини

В школі Мар’яна вчилась не дуже. Ну не так шоб зовсім погано, але і хвастать було нічим. Ото хіба по літературі та історії були гарні оцінки. І то, їй не ставили п’ятірки, бо «хіба ж положено відмінну оцінку тій, у кого в табелі самі трійки!?» Так казала класна керівниця завжди. А історію та літературу Мар’яна страх любила. Поперечитує ото всі книжки наперед і те, що треба скорочено читать – вона повністю перечитає. Хай там буде хоч 600 сторінок, хоч 800 – все до букви перечитає. Особливо оті часи, де про фараонів та мудреців, де про всяких бого-людей та людино-богів. Однокласники казала, шо вона аж трохи дивна, так вона заоплювалась тим часом, що аж трохи в ньому жила, незважаючи на буденність сучасності.

А ще любила географію, але якось літератури було мало такої. Навіть у шкільній бібліотеці, окрім кількох атласів – нічого такого цікавого. Тому, Мар’яна захоплювалась телепередачами про подорожі. Ото як прилипне до екрану в неділю – не відірвеш! Мамка бувало й сердиться вже, що треба йти на город чи шо в дворі робити, а дівка сидить коло того екрану, як приворожена.  Все мріяла мандрувати.

• Я ту антену зараз полізу, одірву і в кручу викину! – погрожувала мамка.
• Полізь! Одірви! Тільки тоді не проси мені, шоб я то всьо лагодив. – спокійнісінько відповів тато.
• Та якби могла долізти, о вже б одівара! – не вгавала жінка.
• Та тебе чорти і не туди винесуть! Я не сумніваюсь!
• Та вгамуйтесь! Я вже йду на город! Галасуєте, як на ринку циганва, — буркнула дівчина і пішла собі стежкою в картоплі.

Після Випускного Мар’яна ще кілька днів нікуди не спішила. Вона нарешті відіспалась і просто насолоджувалась літом. Навіть щоденна сільська праця не псувала їй настрою. Аж поки не приїхала до них на вихідні тітка з столиці.

• І куди ж ти вступаєш?
• Нікуди ще. Я думаю, міркую. Ще є час.
• Як це нікуди? У тебе шо, Атестату нема?
• Є. Але я ще вагаюсь – туди чи туди….
• Не швидіть дитину! Хай подумає, обере, — татко заступився за донечку.
• Я от їхатиму на заробітки, у Грецію. То якщо ти не вступаєш нікуди – поїхали разом!

Вся родина аж оніміла від несподіванки…

• Свєта, шо ти говориш? Яка Греція?
• Така, Маринко! Поїду хоч грошей зароблю, бо тут скнію в отій лабораторії! Пліснява скоро на мені буде!
• А куди ти нашу доньку кличеш? Ти шо?!
• Ну як куди? Зі мною! Я ж от собі так міркую: світ подивиться, себе світові покаже, грошей привезе та ще може і кохання знайде!
• Ні! Ні! І ні! Навіть не намагайся мене переконати! Їй лише 17 років!
• Через тиждень 18….- ледь чутно промовила Мар’яна.

Сімейна нарада затяглась далеко в ніч….мамка кричала і навіть плакала….тітка озвучувала аргументи….тато слухав те все і мовчав…. і лише ближче до другої години ночі видав: «Лягайо спати! Ранок вечора мудріший!» і всі слухняно розбрелись кімнатами. Мар’яні снилась Греція…..

• Ну як там ваша донька, вступила куди?
• Та вступила! А ваша ж?
• Наша в університеті медичному вчиться! Буде колись хірургом! – аж задрала голову сусідка через вулицю.
• А наша буде спеціалістом із туризму. Зараз за кордоном, на практиці вже.
• Шо ж то за навчання таке, шо зразу практика?
• Ну вони ж мають побачити ті країни, про які будуть розповідати людям!
• Ти ба як! – сусідка аж занервувала.
• Отако, ага! Я побіжу, бувай! – і мамка чкурнула, аби вже втекти нарешті від тої допитливої Гальки. Бо виковиряє з тебе ж все чисто! А шо колупати? Що вон відпустили юну дочку за тридев’ять земель гарувати?! …і знову сльози підступили і забракло повітря….

……………………………………………………………………………………………………………………………

• То коли вони прилітають?
• Та вже стонадцять разів же казала!
• То скажи мені ще раз!
• За десять днів вже!
• Ой лишенько! Як ще довго!
• Та як то довго? 2 роки то тобі було не довго, а тепер стало довго?
• Не пустимо її більш ніде! Я ледь діждав!
• Та то вона вже хіба питатиме? Доросла стала! – мамка аж сльозу втекла крадькома.
• Хоч би їй сподобалось оце, як ми тут все зробили….ремонт оцей…. – хвилювався тато.
• Та чи житиме вона тут? Не думаю…ото примусила нас зробити до приїзду спеціально, бо ми ж ні копійки не витрачали з того, що вона слала.

……………………………………………………………………………………………………………………………………………..

• О! Та вони прилетять якраз на День Тетяни ж! Це ж до баби йтимемо на святі іменини!
• Ти би, а я і не второпала, що то якраз же до баби треба йти….
• Та підемо! Всі разом! То традиція!
• Та ясно шо, а як же інакше?

……………………………………………………………………………………………………………………………………………

Нікому не їлисб бабині пляцки, не лізли і татові шашлики. Всі сиділи, наче води у рота понабирали. Розбила ту мовчанку, наче келих об стіну, тітка:

• Так, що ви всі туто тепер потерпли? Що мовчите? Ну поїхали удвох, повернулись утрьох, то шо тепер!? Дивіться, якого файного ви онука маєте! Правнука, бабусю! І шо це за зустріч? Сидите, наче ми вам яку чорну новину привезли? Ми допрацювали контракт, ми привезли обіцяні гроші…навіть більше!
• Та більше оно наскільки, — батько кивнув на сплячого на дивані малюка.
• Так! Ми ще й скарб привезли! Ви хоч би спитали як звати дитину!
• Перестань, Ліно, не треба, — стиха промовила Мар’яна. Вона стала неймовірно гарною, засмаглою, стрункою, волосся падало на плечі дрібними локончиками….
• Ну раз таке, то ми їдемо до мене в Київ! Все! Збирайся, Мар’яно!
• Та ні! Погодьте…..
• А шо годити, Колю!? Майже три години ми вдома, а ви чисто оніміли тут всі! Побачили малятко і все – ми вам більше не рідня!?
• Давайте пообідаємо нарешті, вип’ємо по келішку, а там воно розвидниться…..

Нарешті загомоніли….пішла розмова…посмішки повернулись на обличчя і голосним дзвіночком був серед цього дорослого серйозного панства сміх річного малюка із зеленими очима…..

Коли вже рідня розійшлась та повкладалась, Мар,яна з бабцею всілись коло груби з чаєм, як колись, коли Мар,яна мала рочків з десять….

• Онучку, а як же і правда звати мого правнука? – акуратно запиталась бабуся
• Татіус, — несміливо промовила Мар,яна.
• Ото ти ба! Яке чудне ім,я! А чого так?
• Бо саме від цього імені походить жіноче ім,я Тетяна, ба! А я так сумувала за тобою, що коли він впереше глянув на мене своїми зеоеними очима, я зрозуміла – Татіус! Була би донечка – була б Таня!
• Оце в мою честь? Мар’янко? – і щаслива розчулена прабабця аж заплакала.
• Так, бабусю! А ти знаєш, шо мені ж повертатись треба буде, я там вступила до університету, георгафію вивчатиму.
• Як ти це змогла? Як це повертатись?
• Та прилітати буду частіше, але вчитимусь там.
• Ну ти лети, вчись! А от мого Танчика, я тепер глядітиму!
• Бабусю, він Татіус!
• Я зватиму Танчик! Бо ти мене так звала, як малою була! – засміялась бабуся і пригорнула Мар’яну.

І стало так затишно і легко, наче знову десять рочків…..а за вікном віхола….

• Бабу, а ти поговориш ранком з батьками?
• Та шо там говорить? Вони вже й так віддали, он подивишся – буде у нас ще конкурс на того, хто поведе Татіуса гуляти на вулицю! А тепер нарешті мені буде з ким ділити свої святі іменини! – задоволено сплеснула в долоні бабця.
• Головне ж іменини, — розсміялась до неї Мар’яна.