- Які гарні в тебе посівалочки! Хто тебе такому навчив? – захоплювались сусіди.
- Дідо! – казав малий Василь і посміхався беззубим ротом.
І в його дитячу торбу для гостинців сипались пампухи, горіхи і дрібні гроші.
………………………………………………………………………………………….
- Кто пойдьот посівать – вигонім із школи! Так і знайте! Партія не привєтсвуєт отето всьо! – гарчав кожне слово новий директор школи хлопцям, яких зібрали усіх в одному класі для політінформації.
- І до хрещених не можна? – несміливо спитав хтось із крайньої парти.
- До кавоооо??? Может ти єщо і крєст носіш?? – гаркнув як чорт, що наче аж іскри з очей посипались….
Хлопці йшли до своїх класів і боялись обізватись один до одного навіть….. І лише дорогою додому Степан спитав у Василя:
- Як це не посівати?
- Цить! Бо оно позаду парторга син йде.
- Не розумію, що в тому поганого, всі наші діди так робили, — шепотів хлопець.
- Давай підемо вночі, коли ще зовсім темно. До хрещених та до баби з дідом та й усе, шоб бува не розказав хто, — так само пошепки відповів Василь.
- То чекай, я буду в тебе опівночі.
- Добре, але ж гляди, нікому ніде ні слова! Бо й справді виженуть.
- Та ці можуть…он дівчат малих викликали до директора після Різдва.
- За шоооо??
- За те, шо Вечерю понесли хрещеним. Отих малих, шо їм по 9 чи 10 років…били навіть там у кабінеті….сусідка Марфа казала мамі моїй, її донька теж там була.
- Степане, шо ж воно за часи? – аж повітря забракло юному Василеві.
- Не ясно…смута якась…. Так, опівночі я в тебе, друже, — намагався підбадьорити друга Стьопка.
Потисли руки і Степан повернув у свою вуличку….
…………………………………………………………………………………………………………..
- Васильку, кума просила, шоб ти посівати прийшов.
- Та піду ж, звісно! Як без цього! Партквитка того чортячого вже здав! Хай би вони його зділи!
- Кума теж свій здала.
- Ну й добре! Добре, шо здихалась того ярма!
- Цікаво, чи побіжать цього року діти посівати? – заміряно подивилась у вікно Ліна.
- Та мо’ і побіжать…якшо хто навчив їх! Бо багато ж хто відцурався і роду свого, а які вже там традиції…..від батьків відмовились, аби вислужитись партії….тьху!
- Ну ти от нашх навчиш же!
- Кого наших?
- Та діточок же!
- Ліно! Моя красуне! Правда? – сховав дружину в обійми.
- Правда, Васильку, — знітилась жінка і заміялась.
- Дочекалися, — ледь чутно вимовив Василь і йому забракло повітря, як колись у юності….
……………………………………………………………………………………………………………………
- Куд-рен-ко! – чітко розрубав Василеве прізвище німецький жандарм.
- Я. Шо, на вихід?
Той махнув рукою, мовляв «на вихід давай».
Біля участково (чи як там вони у німців звуться) Василя чекали ще троє чоловіків: сусід Олександр, якийсь чиновник з громади і адвокат.
- Тебе відпускають, — зрадів сусід.
- Да, ви свободни. Но єсть отно условіє, — чогось посміхнувся представник громади.
- Яке? Відправите назад в Україну терміново? – засмутився Василь.
- Нєт! Ви моглі би рассказать об етой традіції дєтям в школє нашей? Пєсєн своїх вот етіх спєть? Моя жена там культуру прєподайот, она очєнь заінтєрєсовалась.
- Я? В школі? – оторопів Василь.
- Да, да! Єслі вас нє затрудніт.
- Та можу, звісно. Коли? Чи прямо зараз?
……………………………………………………..
- І шо, тебе прямо у тюрму?
- Ну так! У відділок! Ті люди, до яких я пішов, нічого не розуміли. Знати не знали про таке, думали, шо я шахрай чи самашедчий який! – засміявся Василь і всі за столом разом з ним.
- А чого ти вирішив до них йти?
- Ну як чого, бо в нас найперше йдуть до сусідів! От не було вдома ж наших, я думаю – попосіваю сусідам, а повернуться ж наші – якраз я попосіваю і їм! Я ж пшениці з України віз!
- А на кордоні не спитали за неї? Дозволили?
- Та спитали – чи насіння на посів чи шо то? А я кажу – традиція! Посівать, пісні! Ну вони – окей, окей!
- Ой не можу! У дитинстві з школи не вигнали навіть коли ми з тобою вночі пробирались до баби моєї поза парканами, а тут поїхав на тиждень у гості в Німецію і на тобі! У відділок втрапив! – аж розривало від сміху кума Степана.
- Так отож! Я ж їм пісень ловких та пшеницею, а вони мені «найн! Найн!» Ну я ж хто зна шо вони кажуть ? думаю – радіють….а воно за хвилину і поліцейська машина.
- А шо ж у школі там? Навчив їх?
- Та виявилось, шо та вчителька культури – з наших! Виїхала туди давно-давненно юною ще. Ото і лишилась, і заміж вийшла там. А родом з Житомирщини, я навіть взяв пакета її родичам, відправив тут з автобусом. І добре, шо на іншому боці сусід той Олександр трапився, його Алехандро звуть тамтешні, а він має наше коріння. Батьки вивезли його туди ще маленьким, але мову розуміє і все таке.
- Ну це нарошно не придумаєш! Я не можу з тебе, тату! – все сміявся старший Давид.
- Так, а я оце ще найшов у старому зошиті пісню, шо мені колись мій прадід співав, давайте вивчимо на наступний рік! – дістав пожовклий зошит без обгортки Василь.
- А ну, наспівай трохи. Я підберу на гармошці! – розтягнув міхи Степан.