Вітька любив Наташу ще з школи. Але вона все його відшивала. А він ото як прикипів, ну вже не вирвеш із серця….не спить толком, не їсть хлоп….і отак воно засіло у ньому те кохання, а їй не такий він — хоч плач!
— поїду в город вчитись, найду там жениха, а шо ти — підеш в армію, а тоді на трактор!
— так я ж після армії піду вивчусь!
— Вітя, ти навіть на Купала не запросив мене через костра стрибать! Все! Відчепись! — сказала, як відрізала.
А тоді був Випускний, а тоді вона поїхала вчитись аж у столицю, а тоді на стажування пройшла конкурс кудись в Європу. У селі бувала рідко, все мамка розказувала сусідам, як по скайпу говорить з донею та як багато вона працює.
А Вітьку після Випускного в армію провели, ловке виряжання було, ох ловке! Тричі його шось там вертали і тричі молодь збиралась на проводи, поки дід Опанас не сказав: “Та трясця! Самогон кончився, конняк кончився, ти йдеш в ту службу чи ніт?!” І тільки тоді Вітька поїхав таки в учебку.
А в армію туди, приїздила комісія з університету і Вітька здав там екзамени, то його прийняли на заочне. Радів страшне! Отак і почав вчитись прямо на службі. А після служби пішов на роботу та й диплома згодом мав. І подобалась йому та логістика, і получалось в нього, і дід Опанас гордився онуком. Хвастав кумові: “От Вітька їздив по роботі за гряницю, уже не вперше і знов поїде! Отако! Привіз мені курточку, теплі та легку, шоб я кухвайку не носив. Так я оце і не носю. Бач — ходю по вулиці красивий!” Сміявся дід і задоволено мружив очі, наче кіт.
І от якраз отак майже зимної пори, приїхав знов Вітька домів. Батьки пішли десь на гостину, а він сів з дідом коло вареників та й давай бесіди водити за чарчиною віскі. Тілько дід все не міг запам,ятать як зветься воно.
— І не конняк і не горілка, шо то воно, Вітя? Ну добре! Таке, як меди!
— діду, а де Наташа, га? Ти ж все знаєш. Розкажи мені.
— оооооо, онучку, — дід видихнув після чарчини і зітхнув.
— та кажи вже! Вийшла заміж?
— не знаю, синку! От про неї нічо не знаю! Можна б у мамки її розпитать, так вона якраз у санаторії. Нема її дома.
— ну то ясно, нехай, діду.
Заснути не міг…все Наташа не йшла з голови….поліз у шкільний альбом, знайшов її фото — сховав в свій паспорт….вклався, але ще довго слухав вітер за вікном і наче чув крізь нього:
— ти мене навіть через костра стрибати не запросив!
От дався їй той костьор на Купала! Дівчата! Ніколи не зрозуміти мені ото! Я теж….ну візьми мовчки за руку і стрибни…так ні…все ото боявся чи відкладав! — думки гули в голові, наче джмелі в банці…..
………………………..
Ранком обійняв Вітька рідних та й гайнув прямо на аеропорт, а там — на Німеччину, домовлятись, вирішувати. Заступник директора, шо ж! Серйозний і дорослий зовні, а якийсь геть розгублений і трохи сумний юнак оселився днями в душі….Вітька навіть в навушники в літаку включив собі пісень з юності і сто разів прокрутив оту Скорпіонз, шо мєдляк був їх любимий.
……………………………
Вперше отаке сталось з ним — загубили валізу Вітькину! Тепер він сидів у кімнаті спеціальній в аеропорту і писав Заяву замість того, щоб спішити у справах. І от вже всі папери попідписував, хотів видихнути, але почув:
— ваш багаж шукатимуть і найближчими днями він буде доставлений за вказаною вами адресою.
— трясця! Це ж треба таке! — не втримався він вже як відійшов до дверей.
— Вітя, ти? — аж попід лопатками кольнуло тим знайомим до болю голосом.
— Наташа? — не вірив своїм очам, тер їх, як мала дитина і не вірив.
— Як? Що ти тут? Я не можу повірити…..
— Я. Прилетів оце, щоб запросити тебе через костра на Купала стрибати, — з якогось дуру випалив він і аж очі опустив.
— Щооо? — засміялась Наташа так голосно, що аж люди пообертались.
— Та що! Ти колись образилась, що я не взяв тебе за руку на Купала!
— Ти це пам,ятаєш? Вітя…..
………………………..
Довелось переписати адресу доставки чемодана…..та й плани робочі трохи довелось змінити…..
………………………..
Весілля грали в селі на Купала. Ввечері молоді стрибали через костра біля ставка і тільки вони знали, ЩО то для них значить. А люди ще довго розказували, шо ото странні пішли свайби — вже шо тіки не придумають! Через костьор стрибать! Але найбільше говорили односельчани просту мудру хвілосовську фразу: ЯК ВОНО СУДЬБА…..
І тепер вже третє літо правнука няньчить дід Опанас.