З літніх записок

Забігши у ряди де пахне корейськими вкусностями, салом, свіжими кавунами, персиками, базіліком, кінзою і при цьому ще й ягодами — можна просто втерять сознаніє, бо нормальна людина, яка грішить інколи чрєвоугодієм — втрачає контроль і починає скуплять усе, поки не зкінчаться грошики у кошельочку на ніц! Ага, то є Озерка! Славетне місце, де можна і чорта в ступі купити!

Пробігаю, треба ж спочатку все обдивитись…а времня вже після 16.00, багато хто закриває свої ятки…значить – на обхід менше часу піде…оббігла, прикинула шо до чого. І обрала перець, точніше – тітку з перцем.

— Што вам,дарагая?

— Мені отакого красивого 2 кіло!

— Сматри, дочка, какой! Адін в адін!

— Прекрасно, дякую!

— На здаровье, всігда пріхаді! Бабушка, што так долга….нет на памідори? Сколька
тебе нада? Бери сколька возьмьош і всьо! Бєз дєнєг бєрі, завтра вдруг вайна, каму
єті памідори нада патом!

Бабця, яка реально дивилась то на помідори, то в скромний гаманець – в шоці. Вона бере несміливо 2 помідори. А я тим часом не йду, типу шось ше роздивляюсь, а сама ж зирю чим закінчиться цей атракціо невиданої щедрості. І от тітка взяла пакета, нагрузила бабці кілька кіло помідорів, шо старенька ледь потягла їх.

— От надо же! Какая молодьож у нас! Я вот нікогда нє думала, што єсть такіє! Нє
повєріт мнє ніхто!

— Бабушка, нє пєрєживайтє ви так! Пріходітє завтра, Армен прівєзьот дині, я вас угощу.

Ледь стримуючи сльози я біжу далі. Ніде не можу знайти зонтіки! Але не ті зонтіки, шо від зливи, а ті шо для помідорів у банки! Роблю контрольний забіг по кругу…осьо!!!
Стоять, Петрівна!

— Дя, це ваш кріп?

— Нє, пішла вона десь…ну я могу продать тобі, доця.

— Та я підожду,як треба. Вона надовго пішла?

— Щас погукаю!

— Люда, йди сюда! Дєвочці нада кропу для банок! Це мамка послала купить?

— Та ні, шо ви! Давно сама вмію!

— Це ж нада! І не думав, шо молоді такі закривають помидори, — сміється дядько у
вуса.

Беру на радостях три в,язки і біжу далі. Людей зовсім мало, продавці діляться враженнями за день.

— Коля, ти продав хоч шось?

— Да какой там! Адну удачку!

— У мене вобще нічорта! Як пороблено!

— Знаєш, Вова, я сєгодня єду отвезу оскі для солдат. Ти штота пєрєдавать будєш?

— Ага, передам їм цигарок, взяв у Нінки в долг 5 блоків, завтра шось продам — то
віддам……

Знов сльози підступають…я їх проганяю…мчу далі між рядів…Голосна тіточка у жовтому платку загукує:

— Дєвочки,все по гривні!

— Правда все? — сумніваюсь я, бо пучки доволі великі і гарні…

— Ну а по чом же? По гривні, завтра цій зелені капець…торгу нема, жара 40
градусів….ну главне, шоб войни не було….

— Це правда, главне, шоб мир. Кладіть мені три петрушки і 2 кропу!

— Дєтка, а базілік любиш?

— А він тоже по гривні?! — дивуюсь вкрай….

— Канєшно ж — все по гривні, у мене распродажа!

— Тоді ще й базілік!

— Оце доця, на 6 гривень.

— Добре, якраз є без здачі для Вас.

— Ага, це добре, бо здачу нічим давать. Кушайте зелень, діти. Це ж наше, домашнє.
Главне, шоб не война, бо у мене мамка там…Господи…не знаю…серця вже нема, а
вона каже — не поїду….

— Давайте молитись разом, — кажу тітці…і вже тепер точно розумію, шо сльози зараз
таки обпечуть очі і щоки.

— Дєтка, спасіба тобі….будем молицця…Здоровя і щастя тобі.

— Взаємно, і миру усім!

Біжу…мені щемить…щемить у серці…пливуть ряди…бо сльози заступають очі….мені хочеться обіймати оцих незнайомих мені людей, бо вони СВОЇ! Пробігла, повернулась.

— Добрий день, це у вас шо таке красивенне?

— Сєльдєрєй, дєтка.

— Харашо, по чом?

— По 2 гривні пучок, осталось 3 пучки.

Пауза, бо я лізу по гаманець у сумку.

— Все за 5 гривень береш? — і щира посмішка, — бо я вже хочу домой.

— Та беру і за 6! — посміхаюсь у відповідь.

— Здоров,я дєтка вам!

— Вам також, миру нам всім!

— Мір …да,дєтка…мір главноє…бабуся втирає очі.

Вже майже добігла до кінця рядів, але не стрималась…

— По чом ваші персики?

— Па 18, дочка, сладкіє, пробуй!, — дядько років мого татка у вишиванці, але такий
українець, шо викапаний грузин.

— А вибирать можна? — посміхаюсь я.

— Канєшна! Ета же базар, как тут нє вібрать!

— Тоді я беру оці, оці,оці,оці….не можу зупинитись і гребу персики у кульок, — я персиковий манняк….

— Вот, ровна на підісят грівен! І їщо 2 персіка я тєбє падарю, патамушта ти
прівєтлівая, — посміхається мені і дає 2 персики.

— Дякую вам, хай Вам Бог помага!

— Спасіба, дочка! Пусть і тєбя Бог храніт!

Я вийшла з рідної Озьорки і дістала персик, бо так він мені пахкотів з торби, невиносімо ж! Мені солодко і я щаслива, бо навколо – СВОЇ. Свої люди, що ростять
отакі солодкі персики, базилік і кріпець, передають Захисникам шкарпетки і цигарки,
моляться за мир і пригощають бабцю помідорами….це моє місто, моя Україна. І навіть
оця оса, яка хоче мене гризнути, бо у мене є персик, а в неї нема – моя, українська оса!