8 вересня 1930 року був створений перший зразок звичної нам клейкої стрічки. Основою для неї став лейкопластир, який уже дев’ять років активно використовувався.
Ще у 1882 році німець Пауль Карл Байєрсдоф створив подобу сучасного пластиру – стрічку для захисту шкіри від пошкоджень. Аптекар Оскар Тропловіц у 1901 році її вдосконалив та дав назву – Лейкопласт. Його масове виробництво почалося в 1921.
Як видно, прообраз клейкої стрічки створили не в Шотландії, як можна було б подумати з назви. Слово «скотч» (англ. scotch — шотландський) застосовували, згадуючи поширені легенди про шотландську скупість. Справа в тому, що спочатку клей наносився лише на краї липкої стрічки, щоб не подразнювати ушкоджену шкіру.
Стрічку використовували не лише з медичною метою. Американський винахідник Річард Герлі Дрю запропонував клеїти її на авто під час пофарбування, щоб лінії на стику двох кольорів виходили рівними. Однак майстер помітив, що через економію клею стрічка коробиться. Винахідник придумав спосіб рівномірного нанесення клею, і в 1930 році з’явився відомий нам скотч. Спочатку його використовували для пакування продуктів харчування. Із часом функціональна стрічка обросла сотнями можливостей для застосування: від склеювання розірваних купюр до ремонту меблів.
Мабуть, найнеймовірніший спосіб її застосування відкрили радянські та американські вчені. Виявляється, скотч, який розмотується у вакуумі, може випромінювати рентгенівські промені. Інколи їх потужності достатньо для того, щоб залишати рентгенівське зображення на фотопапері.
Анна Заікіна