Коли насправді маємо святкувати День космонавтики?

Колись, ще перед війною (а якщо точно — 2013 року), підготував до друку цей матеріал й відіслав до популярного журналу. На жаль, лежить він там «у портфелі» й досі… Та жаль, що добро пропадає. Пропоную — можливо, когось і зацікавить…

СПАДОК/РАКЕТОБУДУВАННЯ

70 років тому вперше в історії ракета землян досягла космосу. Але про цей факт воліють не згадувати.

Викривати й спростовувати міфи — заняття невдячне й іноді навіть небезпечне. Проте зовсім не для того, аби дратувати ветеранів й сьогоднішніх працівників космічної галузі (боронь Боже!), а лише заради майбутнього поступу суспільства, врешті держави — це необхідно. Тож спробуймо відповісти, чому й до сьогодні увесь цивілізований світ сміється з історії радянської космонавтики (підкреслю — не самої радянської космонавтики)? Чому солодкі казочки про Ціолковського, Корольова й іже з ними до цих пір ніхто не збирається переписати? Невже й після розпаду СРСР — через архісекретність космічної теми?! Або через те, що тільки в ракетній галузі «та в галузі балету» радянська влада мала лідерство?
На жаль, маємо визнати: ці міфи такі живучі через те, що вигадки радянського політропа й донині годують безліч люду — сивочолих істориків, співробітників різноманітних музеїв космонавтики, Ціолковського, Корольова. Та й тих-таки політиків, котрі під вибори підкидають народних грошей в топку військово-промислового комплексу.
Особисто ж мені ще з юності не давало спокою питання: чому день запуску першого радянського супутника — 4 жовтня 1957 року — не став Міжнародним днем космонавтики? Або чому, наприклад, в СРСР ракети не називали іменами головних конструкторів, як це робилося з військовими літаками — Як, МИГ, Су, Ту, Іл (які теж, як й ці літаки, були надсекретними)? Чому на парадах в Москві на Красній площі демонстрували найсучасніші (навіть ті, котрі ще дороблялися) міжконтинентальні ядерні ракети, а «космічну», якою запускали перший супутник, Лайку й Гагаріна, вперше показали лише 1967 року?
Пізніше нічого не прояснили ні вивчення енциклопедій космонавтики, ні спілкування з ветеранами ракетобудування середньої ланки. Бо усі матеріали стосовно розвитку ракетної техніки в СРСР були найсуворішим чином засекречені, або ж вибірково знищені.
Картина стала вимальовуватися лише наприкінці 90-х, коли почали публікувати мемуари видатних діячів ракетно-космічної техніки й осіб, безпосередньо причетних до її розвитку. Це заступники Сєргєя Корольова — Боріс Черток й Васілій Мішин, Ніколай Каманін, Боріс Раушенбах, Константін Фєоктістов, Віктор Болховітінов, Сєргєй Ільюшин. А нещодавно з’явилися нові цікаві матеріали дослідника даної теми Володимира Платонова. Також я ретельно переглядав спогади Вернера фон Брауна, керівника ракетного відомства Германії генерала Вальтера Дорнбергера, міністра озброєння й військової промисловості рейху Альберта Шпеєра, дружини Гельмута Греттрупа й інших.
Читати доводилося уважно, тому що ці спогади про всяк випадок було написано езоповою мовою. А в тих публікаціях останніх років, де вже наважувалися відкрито говорити про використання німецької наукової думки в розробці радянських бойових й космічних ракет, майже завжди наголошувалося, що використання цього досвіду не справило хоч би якогось помітного впливу на створення вітчизняної ракетної техніки.
Проте навіть загальновідомі факти доводять протилежне.

За рік до народження «автора»

У передвоєнний час, а тим більше у воєнний, в СРСР не було відомих світові наукових шкіл. Справжні вчені в перші роки радянської влади або емігрували з Росії, або ж їх було знищено. Не було після громадянської війни з її розрухою й сучасної техніки.
Правда, один відомий теоретик-самоук в країні таки був — Константін Ціолковський. Проте його реальна біографія й науковий внесок вельми загадкові й до сьогодні маловідомі. Фантом Ціолковського виник завдяки радянській пропаганді, яка створила «батька космонавтики» з плагіатора, що вкрав ідеї свого вчителя Ніколая Фьодорова й не сказав потім жодного доброго слова на його адресу. За це свого часу Ціолковський був змушений судитися із західними вченими.
А знамениту в нас «формулу Ціолковського», що не враховувала реалій польоту ракети, було вміщено в підручнику Кембриджського університету ще за рік до народження її «автора»!
Врешті, хто з ура-патріотів взагалі бачив або читав праці «калузького мрійника»?
Як пише співробітник Інституту історії природознавства й техніки РАН Гелій Салахутдінов, «свою» космічну ескадру Ціолковський вигадав на 6 років пізніше, ніж ідею багатоступеневих ракет оприлюднили американські й німецькі вчені.
Ціолковський запропонував узяти не одну, а багато ракет, посадити в них пілотів й запустити. Усі вони поступово зливають залишки свого палива одній єдиній, а самі згоряють. Досягає космосу лише остання…
Ще жахливіші, на думку Гелія Салахутдінова, праці Ціолковського з космічної філософії, що мають за мету виведення на Землі касти богів. І ось вже в Калузі (місті, тісно пов’язаному з іменем Ціолковського, як, до речі, й нинішнього українського прем’єра Азарова) постала секта, в якій молоді люди узяли на озброєння «Космічну філософію Ціолковського» й активно агітують до своїх лав.
…Але попри міфи про «калузького мрійника», реальність така, що перший у світі запуск рідинної ракети (компоненти палива: кисень + бензин) здійснив Роберт Годдард 16 березня 1926 року. Також спеціалісти усього світу знають, що засадничі науково-технічні питання польоту рідинної ракети в подробицях розробили той таки Годдард й інший американець Теодор Карман, українець-нелегал Юрій Кондратюк (Шаргей), француз Есно-Пельтрі, німці Герман Оберт, Вальтер Гоман і Макс Вальє.
До речі, саме робота Вальє «Політ в світовий постір, як технічна можливість» настільки вразила студента МАІ Михаіла Янгеля (котрий згодом в Дніпропетровську стане творцем грізної радянської бойової ракети SS-18 «Сатана», що вжахнула американців), що уривки з цієї книжки він читав своїй майбутній дружині на побаченні в сквері!

Німці «поїхали» ще в лютому 1943-го

Німецькі й американські молоді ракетники, на відміну від наших, отримували прекрасну освіту в справжніх професорів. Бо, наприклад, на момент приходу Гітлера до влади, в Германії налічувалось 15 нобелівських лауреатів з фізики й 16 — з хімії, й усі вони викладали в університетах. Тож німецька ракетна школа в 1930-ті роки рішучо просувалася вперед. Звісно, працювали конструктори й за військовими контрактами (бо єдиною зброєю, що її не заборонив Версальський договір, були саме рідинні ракети).
Для порівняння: 1933 року радянська рідинна ракета ГИРД-Х (зразка 1933 року) мала стартову масу 29,5 кг, тяга її двигуна — 75 кг, висота польоту — 80 м. А німецька ракета А-2 (зразка 1934 року) важила більше півтони, тяга двигунів — 1 т, висота польоту — 2 км.
…До речі, про ГИРД. Є відомості, що уславлений в СРСР не менш за Ціолковського Сєргєй Корольов зустрічався з автором відомої праці «Завоювання міжпланетних просторів» (пізніше визнаним теоретиком польотів на Місяць) Юрієм Кондратюком (Шаргеєм). Й Корольов пропонував українцеві стати його заступником — замість померлого Фрідріха Цандера. Однак після огляду кустарних лабораторій ГИРДа Юрій Кондратюк делікатно відмовив.
Далі: після арешту Міхаіла Тухачевського, який курирував ракетників, котрі до того часу нічого не дали Червоній армії, частину «розтратників народних коштів» розстріляли, інших запроторили в табори. За наклепами (своїх же!) було знищено й творців легендарної «катюші»…
Та повернімося до Германії: спираючись на дослідження західних вчених, Вернер фон Браун 1937 року за рецептами Германа Оберта й за керівництва Вальтера Дорнбергера в рекордно короткі терміни спроектував першу справжню балістичну керовану ракету А-4. Пізніше фюрер перейменував її в Фау-2 (V-2 — явне глузування з англійського слова «victory» — перемога). Стартова вага її дорівнювалася приблизно 13 т, тяга двигунів — 25 т, дальність — до 300 км. Вона мала механічний комп’ютер (!), турбонасосний агрегат, гіроскопи, органи керування польотом, охолоджувану камеру згоряння — практично все, що необхідно сучасній ракеті.
3 жовтня 1942 року Фау-2 стала першою ракетою, що перевищила швидкість звуку.
А 17 лютого 1943 року перший апарат земного походження потрапив до космосу.
За загально прийнятими канонами, космос починається з 70-80 км (а за найсуворішими сьогоднішніми підходами — зі 119 км). Ракета ж Фау-2, що несла прибори, піднялася на висоту близько 190 км!
Ось як описує цю історичну подію її організатор Вальтер Дорнбергер: «Приблизна за годину після заходу сонця над лісом виникло й зростало яскраве полум’я. Саму ракету я не бачив — але в темне небо ішов й розчинявся у нім довгий, палаючий реактивний струмінь газу. Ракета була на висоті близько 3 кілометрів, коли, вертикально уходячи вгору, вона раптом виринула з тіні Землі й заблищала на сонці, яке для нас вже пішло за обрій».
А вже на початку 1944-го фон Браун разом зі своїми однодумцями Гельмутом Греттрупом й Вальтером Ріделем здійснили розрахунки й визначили обсяг додаткових робіт Фау-2 для запуску з її допомогою… супутника Землі!

Перший «візит» до космосу забезпечив Гітлер

Доки становище на фронтах було для Германії терпимим, ракетників особливо не квапили. А вони за цей час досліджували усі перспективні паливні пари для бойових ракет. Було випробувано й багато видів старту балістичної ракети: з відкритої позиції, з укриття, мобільні автомобільні й залізничні, з підводного човна. Трохи згодом союзна авіація «підказала» їм правильний висновок: найбільш ефективний старт — мобільний.
Однак після поразки в битві на Курській дузі, на початковій фазі якої союзники висадилися в Італії, Гітлеру для порятунку було потрібне диво. На цю роль найбільше підходила балістична ракета. Адже про таку зброю союзники навіть й не помишляли! Фюрер після перегляду рекламних фільмів й бесіди з фон Брауном (а той як ніхто інший міг переконувати) ожив. Ракетник блискучо розповідав про грандіозні перспективи, які відкривала його ракета. Що наявність другої ступені дозволить обстрілювати Москву й Нью-Йорк, запускати на орбіти супутники й космонавтів, а пізніше відправить експедиції арійців на Місяць й Марс!
Гітлер швидко нарік це диво «зброєю відплати» й дав ракеті найвищий пріоритет.
А міністр озброєнь Шпеєр записав тоді в своєму щоденнику, що того дня Германія безповоротно програла війну. Більш неефективної й такої дорогої зброї, та за тієї точності стрільби без ядерної боєголовки треба ще пошукати.
Врешті нишпорки гестапо страшенно розлютилися з того, що ракетники відволікалися від вдосконалення «зброї відплати» й не могли забезпечити виробництво обіцяної тисячі ракет на місяць (до кінця війни за такий термін їх випускали трохи більше 600). Отож усю трійцю — фон Брауна, Греттрупа й Ріделя — в березні 1944-го арештували «за саботаж». В камері вони провели зо два тижні. Але потім конструкторів прийшлося повернути на місце, позаяк у стенограмі бесіди фон Брауна з Гітлером знайшли запис і про можливість планетарного арійського панування.
…В перші мирні дні 1945 року Вернеру фон Брауну повезло: він зумів здатися у полон американцям, а не англійській розвідці. Бо та мала інструкції повісити його без суду на першій ліпшій гілляці. Американці ж вивезли барона до Сполучених Штатів. Разом з іншими німецькими фахівцями (спочатку 115 душ, потім — 765) він створив в США потужну ракетну галузь. Напевно, люди старшого віку з курсу цивільної оборони пам’ятають балістичні ракети «Редстоун», «Онест Джон», «Корпорал» й «Найк» — які були дітищами фон Брауна.

Батько американської астронавтики

Зразу ж після запуску Радянським Союзом у космос Лайки, уражене керівництво США негайно поставило фон Брауна на чолі своєї космічної програми.
І він запустив перших американських астронавтів на ту ж висоту, що й свою ракету 1943 року: 5 травня 1961-го Шепарда — на 185 км, 21 липня того ж року Гріссома — на 190.
Але найсуттєвіше, що було зроблено ним й політичною верхівкою США, — це визначення генерального завдання в галузі космонавтики: висадити наприкінці 1960-х років американців на Місяць. Для чого Вернер розробив послідовність рішення найскладніших науково-технічних задач, де не було місця політиканству, спортивним трюкам, запускам космонавтів для поздоровлення делегатів з’їздів й пленумів правлячої партії, до ювілеїв Вашингтона, Лінкольна й інших батьків держави. Основний упор робився на наземне відпрацювання. Саме це й дозволило підійти до вирішального етапу у визначені терміни, забезпечивши необхідну надійність.
…Маленький штрих до портрету німця. При обговоренні науковою громадськістю США різноманітних схем польоту на Місяць, саме фон Браун, маючи власну ідею, підтримав пропозицію інженера (!) з іншої організації Джека С. Хауболта.
Варто уваги, що вона базувалася на ідеях Юрія Кондратюка й Германа Оберта, котрі висунули їх незалежно один від одного ще в 1920-ті роки. Інженер Хауболт став відомим на весь світ. Аналогічних прикладів у ракетному відомстві СРСР я, на превеликий жаль, не знаю.
Отож саме завдяки технічному й організаторському генію фон Брауна 21 липня 1969 року земляни висадилися на Місяць! Шість експедицій, 12 астронавтів залишили свої сліди на супутникові Землі. Це стало зоряним часом видатного ракетника. Попри всі випробування, він таки здійснив свою юнацьку мрію.
…Після перегляду прямого ефіру висадки першої американської експедиції на Місяць, який у нас був доступний лише верхівці радянських ракетників, хтось з головних конструкторів з досадою промовив: «Це все Черток* винний. В 1945 році він задумав викрасти в американців фон Брауна, й із завданням не впорався». На що Борис Овсійович різко відповів: «Й дуже добре, що ця авантюра мені не вдалася! Просидів би в нас фон Браун без толку на острові, потім відправили б його до НДР. Там, як колишнього нациста, нікуди б не допустили. А так за допомогою американців він здійснив не лише свою мрію, але й усього людства».

* Борис ЧЕРТОК (1912-2011) — один з найближчих соратників Сєргєя Корольова.

Найбільша таємниця Радянського Союзу

В підсумку ракетники й історики цивілізованих країн першопрохідцями космоса вважають німців, віддаючи належне подіям 17 лютого 1943 року. Віддають належне в тому числі й британці — незважаючи на те, що у війну Англію бомбили браунівськими Фау-2 найбільше. Американці також не приховують, що саме німецький фахівець заклав фундамент їхніх успіхів у космосі.
Однак саме ця обставина — що радянська ракетна техніка є німецького «коріння» — стала однією з найбільших таємниць Радянського Союзу.
У фільмі «Приборкання вогню» є цікава фраза, що приписують Сергію Корольову, який був за «німецьких часів» начальником конструкторського відділу: «Мені у німців вчитися нічому, я в Ціолковського вчився…» Але правда полягає в тому, що трофейні зразки Фау-2 та її креслення були просто скопійовані радянськими фахівцями. В результаті перша радянська балістична ракета Р-1 була повним аналогом німецької Фау-2. Правда, виготовлена вже за нашими кресленнями, з наших матеріалів й за нашими технологіями.
…Зразу після війни СРСР вдалося відновити в Германії один з головних ракетних заводів, що дало можливість отримати 10 комплектів Фау-2. А влітку 1946-го в «добровільно-примусовому» порядку близько 1.500 провідних німецьких спеціалістів було перевезено до Радянського Союзу. Частину з них розташували в суворій ізоляції на острові Городомля посеред живописного озера Селігер.
Для керівництва ракетними розробками в СРСР було створено НДІ-88 на чолі з крупним організатором військового виробництва Львом Гонором. В структурі головного інституту «гостям» було відведено роль філії № 1 (!), душею якої став друг й один з найближчих помічників фон Брауна Гельмут Греттруп.
Перемовини з цим німецьким фахівцем вів особисто Борис Черток, також інженер із систем управління. Добрий пайок, гідне грошове забезпечення, інтелігентність радянського директора зіграли свою роль. Греттруп залучив до роботи провідних німецьких фахівців, професорів, докторів наук. Навчання майбутніх радянських корифеїв пройшло успішно, відкривалися великі перспективи вдосконалення Фау-2.
До речі, СРСР намагався викрасти в американців й Вернера фон Брауна, але в останній момент операцію відмінили. Й цьому, як зазначив у спогадах Борис Черток, більш за всіх зрадів Сєргєй Корольов…

Лише стирали німецькі прізвища

Саме «радянські» німці під керівництвом Греттрупа, випереджаючи німців «американських», в проектах «своїх» ракет дали світу технічні рішення, що нині стали хрестоматійними для всіх ракетників планети: головні частини, що відділяються, несучі баки, проміжні днища, гаряче наддування паливних баків, пласкі форсункові головки двигунів, управління вектором тяги за допомогою двигунів тощо.
Маючи в своєму складі плеяду вчених із світовим ім’ям (це, перш за все, корифей із систем управління Хох, що помер в СРСР за загадкових обставин — «від апендициту», фахівець з гіроскопів Магнус, Умпфенбах, учень самого Прандтля — Альбрінг, Мюллер, Рудольф), не дивно, що саме філія № 1 вигравала всі конкурси уряду зі створення радянського ракетного щита. Вони виконали проекти балістичних ракет із дальністю польоту 600, 800, 2.500 й 3.000 км, на міжконтинентальну відстань (аналог Р-7), запропонували аеродинамічну схему для польотів космонавтів на Місяць (що згодом була використана в проекті Н-1). Конічні відсіки — фірмовий знак німецьких (читай, радянських) ракетників до початку 1960-х років. Встигли німці закласти й міцні основи наших зенітних й крилатих ракет (Г-5 або Р-15 з дальністю 3.000 км). Усі проекти в німців найменувались літерою «Г» — Г-1, Г-2 і т. д.
…Щоправда, схема співпраці з німецькими фахівцями доволі швидко набула своєрідного характеру. На науково-технічних радах німці робили найдокладнішу доповідь з чергового проекту ракети. Її усебічно розглядали й обговорювали, визнавали перемогу. А потім на острів приїжджали радянські фахівці, уточнювали нюанси, забирали документацію, часто-густо навіть не намагаючись її перевидати, обмежуючись лише стиранням німецьких прізвищ.
Та найголовніше — «гостям» нічого не давали випробовувати, пояснюючи це зайнятістю усіх стендів.
Тож у підсумку, вичавивши з німецьких ракетників усе, що тільки можна, створивши їм нестерпні умови для подальшої роботи, їх повернули в НДР, навіть не працевлаштувавши там.
Останнім, як і годиться керівникові, наприкінці 1953-го залишив СРСР Греттруп. Черток згадує, що від сорому не міг дивитися Гельмуту в очі…
«Випадково» детальну інформацію про від’їзд Греттрупа «злили». Й прямо на пероні вокзалу в Берліні агенти американської розвідки «запакували» Греттрупа до своєї машини, вивезли до посольства, а звідти — до Західної Германії. Там йому запропонували керівну роботу в Штатах у його друга фон Брауна. Але Греттруп відмовився.
Його допитували. Правда, за українськими мірками те допитами й не назвеш: його не били — то були тривалі бесіди зі світлом в обличчя.
І зараз вже відомі результати тих «бесід». Можна лише дивуватися порядності Гельмута Греттрупа після того, що з ним зробили «наші», — він, як міг, напускав туману про сучасні радянські (свої) розробки.

Ні слівця в енциклопедіях

Звісно, наявність вчителів не є чимось ганебним. Але тут мова вже не про ракети й супутники, а про мораль людей, свідомість котрих й дійсність, що їх оточувала, були жахливо понівечені сталінізмом.
Бо ні на стінах колишнього НДІ-88 (головного радянського інституту з розробки ракет), ні у Великій радянській енциклопедії, ні в енциклопедії «Космонавтика» немає жодного слівця ні про Льва Гонора, ні про Льва Гайдукова (ініціатора створення й начальника інституту «Нордхаузен», в якому радянські фахівці вивчали ракетну техніку Германії після Другої світової), ні про Карла Трітка (безпосереднього начальника спеціального КБ в НДІ-88, де зразу після війни відтворювали й допрацьовували німецькі ракети), вже не говорячи про Гельмута Греттрупа.
…Як писала у своїх спогадах дружина Греттрупа, 1967 року, коли вперше по телебаченню показали ракету (сімейства Р-7), якою Сєргєй Корольов запустив у космос Юрія Гагаріна, Гельмут мовчки плакав, упізнавши дітище свого колективу…

Єгор Фомін