Фарби кольору теплого вітру

Дорогою до свого друга межівський різьбяр Олександр Каверін розписує:

— Будинок Володимира Чорного схожий на музей, ви такого ще не бачили. У нього на стінах шпалер немає – одні картини!

Киваю, недовірливо всміхаючись. Тоді я ще не знала, що їду до навдивовижу плідного художника.

Шпалери я справді помітила не одразу. Рама до рами, куточок до куточка, увесь видимий простір кімнат вкриває більше п’ятисот живописних творів межівського майстра. Деякі картини та чисті полотна стоять на підлозі, а на мольберті – майже завершений зимовий пейзаж, поруч – палітра зі змішаними фарбами. Одразу видно: художник своєю творчістю, не припиняючи роботи над новими картинами.

Незабутня Софіївка та інші сюжети

Серед розмаїття живописних краєвидів першою привернула до себе увагу волога від дощу доріжка Софійського парку, обрамлена свіжовимитою зеленню. Якби ступити зараз на цю доріжку, подумалось мені, лишився б глибоченький слід. Але пройти нею буде важко: величезна калюжа розлилася прямо посеред картини. Ах, я ніколи не бачила таких мальованих калюж! Кожна пилинка, кожен листочок виписані на прозорій холодній воді з майже фотографічною точністю.

— На цю картину чомусь найчастіше звертають увагу, — пояснює автор. —  І найчастіше купують. Я її вже разів зо п’ять перемальовував на замовлення.

Володимир Чорний пише свої пейзажі з фотографій. Природа дуже мінлива, і тільки-но художник на пленері опустить голову, щоб змішати фарби, як хмари тікають на інший бік композиції, а небо на заході повністю змінює свої кольори. Фотографія дає можливість схопити красивий момент і зберегти кожну деталь пейзажу. Хоча, зізнається Володимир Пантелійович, навіть володіючи «новими технологіями», треба мати хорошу пам’ять та уяву, бо знімок не може зафіксувати півтони кольору та ледве вловимі сонячні промені, що проходять крізь листя.

Умань та її чарівний парк особливо полюбилися художнику. Пригадує, що після однієї поїздки привіз додому близько п’ятисот фотографій та написав п’ятнадцять картин, включаючи й той знаменитий вогкий від дощу пейзаж. Іншим разом сонячна погода дала стільки незвичайних світлин, що кількість картин-вражень від тієї подорожі сягнула двох сотень. Володимир Чорний у своїй творчості поєднав два види мистецтва. Іще на етапі фотографування майстрові необхідно правильно побудувати композицію, щоб картина вийшла досконалою.

Незліченну кількість полотен Чорний присвятив околицям селища Межова, у якому живе з юнацтва. Художник створив цикли «Рідними дорогами», «Камені» (так називається історичне місце на річці Вовча), «Золота осінь». А от цикл картин, що зображають Алтай, стоїть осторонь – Володимир Пантелійович ніколи не бував у тій місцевості.

Володимир Чорний – ще й майстерний іконописець. На його полотнах часто зображено постаті Пантелеймона Цілителя, Матері Божої, Ісуса Христа. Інколи односельчани приносять художникові ікони для реконструкції – він здатен урятувати навіть ікону, що постраждала від пожежі.

Межова знаходиться поруч із кордоном з Донецькою областю. У 2014-му жителі селища наслухалися вибухів та стрілянини. Сьогодні фронт посунувся на Схід, але близькість до бойових дій і досі дає про себе знати. Володимир Пантелійович, зустрічаючись із бійцями та слухаючи їхні історії, загорівся бажанням написати серію робіт, присвячену АТО.

Є у нього полотна, на яких зображено пухнастих братів наших менших: «Ніжність», «Сама доброта»… Он троє цуценят, штовхаючись, намагаються просунути морди через дірку дерев’яного паркану.

— А, ця картина називається «Вікно в Європу», — повідомляє автор.

Учитися у природи

Володимир Чорний почав малювати, коли йому було майже тридцять. До того працював слюсарем, шліфувальником, електрозварювальником – брав приклад зі старшого брата, майстра своєї справи. Але одна мистецька виставка повернула шлях Володимира у зовсім іншому напрямку. Побачивши картини дніпропетровського художника, він зрозумів, що живопис – це його пристрасть. Починав із малюнків олівцем та аквареллю, а першими самостійними, не скопійованими з Рєпіна чи Левітана, роботами були портрети відомих людей та рідних.Так і вчився Володимир Чорний: не закінчивши жодної мистецької школи, переймав майстерність у великих художників та помічав красу людей і навколишнього світу. Володимир Пантелійович любить порівнювати свої старі роботи з намальованими нещодавно і звертати увагу на зміни власного стилю. Художникові вже майже сімдесят, але він відчуває, що вчитиметься все життя, удосконалюючись із кожною картиною.

Лишивши акварельні спроби у минулому, Володимир Чорний зараз пише олією. Мальовничі краєвиди Межівщини не могли лишити байдужим юнака, що дорослішав поблизу річок та лісів, тому улюблений жанр художника – пейзажний живопис.

Ніколи не пізно

Про те, що доброзичливий сусід – талановитий та плідний художник, межівчани дізналися лише у 2005 році, коли Володимиру Пантелійовичу було вже 56. З того часу жителі селища нерідко впізнають знайомі краєвиди, а інколи й самих себе, на персональних виставках Володимира Чорного.

— Одного разу примітив красивий вид на березі річки, намалював ту природу і хлопчика, що рибалив. Потім на виставці школярі збіглися до картини, бо впізнали свого друга, — згадує художник. – Тільки коли я повернувся на те місце на другий рік, від тієї краси мало що лишилося – усе було завалено сміттям, — із сумом додає він.

Пригадує ще, як з виставки, присвяченої 60-річчю художника, вкрали одну картину.

— Полотно вирізали прямо з рами. Могли б забрати разом із рамою – хороша річ, знадобилася б, але крадій діяв, як у великому музеї. Це таки свідчить про рівень художника, — жартують Чорний та Каверін.

За п’ятнадцять років дружби у художника та різьбяра з’явилася традиція дарувати один одному вироби своїх умілих рук. У Чорного вдома є кілька дерев’яних скульптур, а на стінах будинку Олександра Каверіна зберігається цілих п’ятдесят чотири полотна. Є серед них і зображення самого Каверіна, що насолоджується красою Софійського парку, і його дружина Тетяна, що прогулюється широкою вулицею – фотографії, які стали живописними витворами мистецтва.

Володимир Чорний і сам влаштовував виставку чотирьох межівчан – серед них навіть був один школяр.

— Наше покоління зараз уже не для себе живе, для дітей. Маємо робити усе, щоб їм цікаво було. От і у галузі мистецтва так: треба більше виставок влаштовувати, возити твори місцевих художників по Україні. Діти сприймають усе дуже живо, може, для когось із них картини стануть поштовхом до власної творчості.

Так, можливо, і роботи самого Чорного колись надихнуть талановитого юнака почати малювати. Можливо, дитина захоче навчитися змішувати такі ж чарівні фарби кольору свіжого повітря, нерухомої озерної води та теплого літнього вітру… А чим іще пояснити приголомшливо живу атмосферу, яка по самі вінця наповнює полотна Володимира Чорного?

Анна Заікіна