Коли дивишся на його щирі очі і відкриту посмішку, здається, що він не знає, що таке сум та розпач. Його побоюєшся у гніві, але розумієш, що він ніколи навмисне не нашкодить.
Для Жори це була вже друга війна. І в першій, і в другій він воював проти російської окупації територій незалежних держав. Щойно розпочалися події на сході України, він, не думаючи, зібрав усе необхідне і вирушив на базу батальйону «Донбас», яка розташовувалася у селищі Новопідгородне, Межівського району Дніпропетровської області. Там у жахливих умовах для існування на території бази, більш схожої на хлів, він познайомився з першими добровольцями.
Він вправний боєць полку «Дніпро-1», куди після подій у Карлівці в травні 2014 року він перейшов з батальйону «Донбас». Адже після тих травневих подій не один десяток людей полишили батальйон, сумніваючись у вправності та компетентності командування «Донбасу».
Саме тут, в полку «Дніпро-1», серед бійців 5-ї роти він знайшов команду однодумців, справжніх друзів, які, за його словами, стали для нього родиною. Це така дружба, яка пов’язана кров’ю. Вона назавжди.
Це ті самі хлопці, завдяки яким, навесні 2015 року в соняшникових полях поблизу Авдіївки впав шестимільйонний російський безпілотник «Форпост». «Жора», «Тихий», «Крамаха», «Паша» і «Малий» — веселі диверсанти, які бралися за найскладніші завдання, які поставали під час перебування полку на передовій.
Коли їх біла брудна «Нива» з’являлася в полі зору, моє серце, здається, могло вистрибнути з грудей. Адже більш за все я хвилювалася саме через них. А коли «Нива» заїжджала на базу, я розуміла, що все добре.
Їх робота така, про яку з метою безпеки не пишуть у прес-релізах. Їх обличчя не з’являлися в об’єктивах відеокамер. Вони просто робили свою справу. Нічого не вимагаючи. За кожного з нас. На їх рахунку десятки врятованих життів та десятки знищених ворогів. Їх заслуги відомі далеко за межами зони бойових дій. Їх роботу високо цінував як Центр спеціальних операцій, так і Штаб АТО.
Мабуть, єдина структура, якій зручніше закривати очі на їх досягнення, саме штаб полку «Дніпро-1», який навіть позбавив їх державних нагород за збитий на Донбасі безпілотник (другий збитий БПЛА за весь час проведення АТО). Таке собі вийшло покарання невинних і нагородження непричетних. Адже нагороди таки були, тільки їх отримали інші люди. Але це лірика. Тому що завжди хтось працює за металеві значки, а хтось — за свою країну.
Насправді він те тільки суворий вояка, а й досить весела людина.
Я, наприклад, не знаю, хто б ще міг похвалитися тим, що знає усіх повій на території неокупованого Донбасу. А він може. І повії приїжджатимуть до нього у вишиванках і скажуть, що «сєпарам не дамо, а вам, укропи, 50% знижка». Такі веселощі були наслідком шаленого навантаження і відповідальності, яку хлопці разом несли півтора року. Пліч-о-пліч. І за кожним жартом завжди була своя гірка правда.
Коли з’являлися вільні та спокійні хвилини, Жора діставав мобільник і показував фото своїх діточок, де син тримав у руках іграшкову рушницю, відео, на якому донечка біля прапора України дякувала бійцям. Ми вже бачили ті відео десятки разів, але він з такою ніжністю та любов’ю передивлявся їх, що всі поруч танули.
Навіть попри те, що під час перебування у довготривалих відрядженнях він не міг багато часу приділяти дітям, Жора завжди знаходив можливість побачитися з ними, поспілкуватися чи просто зателефонувати. Він — приклад турботливого тата, для якого на першому місці завжди будуть його дітки. Вони ж у повній мірі відповідають йому взаємністю. Адже тепер усе своє життя Жора присвячує саме їм.
Після півтора року служби він добре розумів, що скоро повертатиметься додому, адже дітям потрібна батьківська увага. Але він ще не знав, яким саме чином це станеться. Його дружина — журналістка в місцевій газеті. Двоє дітей 8 і 11 років. Після року війни і постійних ультиматумів «втомлена очікуванням» дружина прийняла рішення поїхати з країни. Діти ж виявилися непотрібним їй баластом, який вона, не вагаючись, скинула на колишнього чоловіка.
А Жора, який проходив курс лікування після поранення, прийняв рішення забрати дітей і стати щасливим та люблячим батьком. Жору такий розвиток подій жодним чином не налякав, а навіть порадував.
Зараз він ходить на риболовлю з сином і читає казки на ніч донечці. Цього року вони вперше утрьох зустріли Новий рік та Різдво. 31-го грудня Жора приніс додому ялинку, яка наповнила святковим запахом їх теплий дім, і всі разом вони прикрасили її до свят. І коли годинник пробив дванадцяту, кожен з них загадав своє бажання. І можна бути впевненими, що ці бажання здійсняться, адже Жора та його малі заслуговують на диво. Такі ось люблячі татка повертаються з війни. Поранення загоїлося. Дружина, до речі, так нікуди й не поїхала.
