Любов Іванівна 49 років працювала сімейною медсестрою у Межівському районі — їздила на виклики, приймала пацієнтів, не зупинялася навіть під обстрілами. Коли ворог розбив лікарню, де вона працювала, зібрала речі й переїхала до Дніпра. Тепер працює в одній з міських амбулаторій, розповідає «Наше місто».
Любов Іванівна згадує, що шлях у медицину для неї був майже визначеним ще з дитинства. Вибір професії, каже вона, не був випадковим – він сформувався під впливом прикладу родички.
-У мене тітка була медичним працівником, тому і я вирішила стати медсестрою, – зізнається Любов Іванівна. – Я любила всіх лікувати з дитинства: спочатку ляльок, потім тварин. Ця професія була обрана серцем і душею. Не лише для того, щоб надіти білий халат.
Після закінчення медичного училища у 1977 році вона отримала направлення у Межівський район Дніпропетровської області — і залишилась там на все життя.
Першим серйозним випробуванням стала звичайна внутрішньовена ін’єкція. Пацієнт був без кисті — рука по лікоть.
-Я трошки розгубилася, не знала, куди колоти, – згадує Любов Іванівна. – Ну, а наставниця одразу сказала: “Опануй себе, у другу руку укол зроби”. І пацієнт мене підтримав: “Не бійся, все буде добре”. І у мене все вийшло.
Відтоді вона знає: у роботі медсестри вміння говорити з людиною — не менш важливе, ніж технічна майстерність. Пацієнти різні, підхід до кожного — свій.
-Потрібно бути чуйною, доброзичливою, – розповідає вона. – Щоб людина, яка приходить до нас хвора, вийшла з позитивними емоціями і швидше одужала. Психологічний аспект дуже важливий.
Роки життя у Межовій вона згадує з теплом. Гарне селище, добрі люди, злагоджена команда медиків. Але почалася війна, проте колектив не зупинявся — вели прийоми, їздили до тяжкохворих.
-Уявіть собі: їдемо на роботу, а стріляють гради, каби падають, – розповідає Любов Іванівна. – Це дуже важко психологічно. Але скільки могли — стільки допомагали. Ніхто не кинув людей. А потім лікарню розбили.
2 липня минулого року Любов Іванівна приїхала до Дніпра. Нова лікарня, нова система — замість звичного програмного комплексу інший. Знову, як колись у молодості, — розгубленість і підтримка колеги.
-Я працювала в системі Health, а тут — Каштан, – пояснює медсестра. – І я трошки розгубилась. Думала, що напевно, не зумію. Але старша медсестра сказала: “Зумієте, не може такого бути”. Мене багато чому навчила, показала, розповіла. І в один прекрасний момент каже: “З вас діло буде”.
Тепер вона орендує квартиру у Дніпрі. Живе сама — чоловік помер шість років тому. Є два сини: один працює у поліції, другий – захищає Україну на Краматорському напрямку. Є онук, дві невістки. І є думка, яка не відпускає.
-Хочеться, щоб закінчилася війна, – каже Любов Іванівна зі сльозами на очах. – Хочеться, щоб повернулися захисники наші додому. Миру усім, Божого благословення і щоб матері дочекалися своїх дітей.
До Дня медичної сестри вона бажає колегам одного: бути чуйними, доброзичливими, толерантними. А ще — здоров’я і натхнення. Решта, каже, буде, якщо йти до людей із відкритим серцем.
Фото Валерія Кравченка.
Читайте також: Укриття з реанімаціями та операційними: у Дніпрі лікарні працюють у посиленому режимі.
Раніше ми писали: Контроль і цифровізація: в Україні з 1 квітня змінюють правила лікарняних.
Категорія: Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра, Новини здоров'я Дніпра, Тема дня
Позначки: Головне, Новини медицини Дніпра
