ЕКСКЛЮЗИВ Квіти на граніті й сльози в очах: як Дніпро вшановує переможців нацизму

8 травня в Україні відзначається День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. На жаль, цей  день ми зустрічаємо вже у новій війні – російсько-українській.  Але героїв війни, яка закінчилася 81 рік тому, ми пам’ятаємо, адже близько 7 мільйонів  українців було мобілізовано до Червоної армії. Кожний другий із них загинув. Про те, як дніпряни ставляться до подій самої кривавої війни двадцятого століття, розповість «Наше місто».

Семен Калниш воював 14 днів і був нагороджений двома бойовими орденами

Про рідну Обухівку Семен Панфілович говорить з особливою ніжністю та любов’ю. Усе, що відбувалося в його рідному селі, було казковим і дивовижним. Випадковий сонячний зайчик на шкільній парті, золота рибка, що зірвалась з гачка, перше почуття, яке схвилювало душу — усе це 99-річний ветеран пам’ятає добре й чітко.

— В Обухівці мені дороге все, — зізнається Семен Калниш. — Кожен кущик, кожна стежка, озеро, в якому я руками ловив золотистих карасів. Коли згадую, як у дитинстві бігав босоніж по житній стерні, пульс зашкалює.

Народився обухівський герой 15 лютого 1927 року в День Симеона Богоприїмця, і батьки назвали дитину Симеоном. Мати вважала, що таке ім’я допоможе синові стати здоровим і щасливим. Так і сталося, хоча з часом Симеона всі почали називати просто Семеном.

На війну Семен потрапив у серпні 1945 року. Воював із японцями на Далекому Сході. Став учасником морського десанту в Кореї, у районі укріпленого району Сейсін.

— Мене зарахували до групи далекомірників, а потім перевели в радисти, — розповідає ветеран Другої світової війни. — 8 серпня було оголошено бойову готовність №1. Наступного дня пішли на штурм. Узбережжя моря, куди висадився загін із 800 десантників, являло собою 15-метрову скелю. Японці підкотили до краю урвища цистерни з мазутом і скинули їх на голови штурмовиків. Нас поливали палаючим бензином. Рятувалися в морі, але все одно багато хто отримав опіки. Опік ступні правої ноги був і в мене.

Десантній групі вдалося захопити прибережну частину, після чого протягом кількох днів точилися рукопашні бої.

— Бої були надзвичайно важкими — безперервні рукопашні сутички, — згадує Семен Панфілович. — На 14-й день із усього десанту в строю залишилося лише 247 осіб. А з 17 радистів живими – тільки двоє, серед них і я. Отримав шість осколкових поранень і тяжкий опік лівої ноги, але продовжував виконувати свої обов’язки радиста.

За участь у цій військовій операції наш земляк був нагороджений двома орденами: орденом Вітчизняної війни та орденом Слави.

Повернувшись додому, фронтовик влаштувався працювати на щойно створений Дніпровський машинобудівний завод. Пройшов шлях від слюсаря-складальника до начальника виробництва.

До бойових нагород додалися трудові — ордени Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани», медаль «За трудову доблесть».

Одружився, виростив доньку. Сьогодні у ветерана вже двоє правнуків. Сам він вирішив розповісти історію рідної Обухівки. За власні кошти видає книги, присвячені землякам — сільським трудівникам, учасникам Першої та Другої світових воєн, сучасним захисникам України.

— Для мене головне свято — 9 травня, День перемоги над фашизмом, — підсумовує співрозмовник. — Тоді здавалося, що з фашистами покінчено раз і назавжди. Хто ж знав, що буде нова війна і нові фашисти знову намагатимуться нас захопити. Колись закінчиться і ця війна, і тоді добре було б створити меморіальний комплекс, присвячений загиблим воїнам різних поколінь — від Першої світової до сучасної війни. Усім, хто захищав Україну і мою рідну Обухівку.

У Дніпрі залишилося лише 32 героя Другої світової

З кожним роком справжніх героїв найкровопролитнішої війни стає все менше. Дніпро пам’ятає подвиг кожного з них і намагається матеріально та морально підтримати заслужених ветеранів у такому солідному віці. На жаль, справжніх героїв, як Семен Калниш, залишились одиниці.

– У Дніпрі мешкає 32 безпосередніх учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок Другої світової війни, – каже Ірина Максименко, начальниця управління соціального захисту департаменту соціальної політики Дніпровської міської ради. – Цьогоріч підписано розпорядження міського голови про надання матеріальної допомоги особам з інвалідністю внаслідок війни та учасникам бойових дій 1941-1945 років. Комплексною програмою соціального захисту мешканців міста Дніпра у розділі «Ветеран» передбачено низку заходів, спрямованих  на турботу про ветеранів війни, праці, воїнів-інтернаціоналістів, почесних громадян міста (пільгове медичне обслуговування, оплата житлово-комунальних послуг, санаторно-курортне лікування, безплатний проїзд у транспорті, надбавки до пенсії, виплати до пам’ятних дат).

Кошти спрямовуються на:

– підтримку громадських організацій ветеранів;

– проведення міських заходів до свят та пам’ятних дат;

– надання матеріальної допомоги на проведення ремонту помешкань учасників бойових дій;

– надання матеріальної та натуральної допомоги поважним воїнам до свят та пам’ятних дат і на лікування;

– привітання з ювілейними датами.

Друга світова – війна наших дідів і прадідів, і тому її треба пам’ятати

Сьогодні все радянське часто сприймається як російське, а, відповідно, вороже.  І все, що пов’язано з участю України у складі СРСР у перемозі над нацизмом багатьма не сприймається.

Але чи варто відмовлятися від цієї перемоги?

На думку Антона Малого, екскомбата 128 бригади ТрО «Дике Поле», керівника управління ветеранської політики Дніпровської міської ради, не можна забувати пам’ять про подвиг українського народу. Адже багато героїв-українців – близькі та рідні нам люди.

– З дитинства пам’ятаю вічні вогні біля центральної прохідної, – розповідає очільник міського управління ветеранської політики. – Для мене це було таке особливе місце. Там відчувалось майже родинне тепло. Особисто в мене у Другій світовій війні воювали майже всі родичі. В одного діда на тій війні загинули чотири брати, в іншого – п’ять. Самі вони уціліли. Мені пощастило, що я застав їх живими. Тобто вічні вогні – така добра традиція. А от з іншого боку, в нас є така історія, що країна агресор дуже сильно маніпулює тематикою братських народів, спільним минулим і це використовується як привид для агресії, для захоплення наших земель, для вбивства наших громадян і для намагань знищити нас як націю. На мій погляд, пам’ять повинна залишатись живою. Зараз у нас дуже багато меморіалів, які були встановлені ще за радянських  часів, чи тільки одразу після створення України як незалежної держави. Мені, здається, після 2014 року ми маємо трошки переосмислити наше ставлення до того, хто є героєм.  Наразі ж багато сучасних героїв, які віддають зараз життя за те, щоб наша країна була вільною і незалежною. Коли ця війна з рф закінчиться нашою перемогою, можливо, треба зробити меморіал на честь усіх полеглих воїнів, враховуючи всіх  наших загиблих з Дніпра. Це має сенс.

Згоден з цією думкою Олег Борщевич, начальник відділу  КП «Ветеранський простір».

– Нікуди не дінешся, то була загарбницька війна, така ж  сама, як зараз, коли росія напала на Україну, – каже ветеран російсько-української війни. -Тоді фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, але в складі СРСР була Україна. І дуже багато українців віддали своє життя у  1941-1945 роках. Це була війна наших дідів і прадідів. І тому її треба пам’ятати. У Другій світовій воював і мій дід Іван Тимофійович.  Звісно, його пам’ять я шаную.

Окреме питання, як розповідати про Другу світову дітям.

Діти не просто вивчають історію війни— вони її переживають

Юрій Семчук, заступник директора КЗПО «Дитячо-молодіжний центр «Творчі», про війну знає не з чуток. У 2014 році він пішов добровольцем, воював із російськими окупантами в антидесантному підрозділі 93 бригади. Але про фронтові будні ветеран воліє школярам не розповідати.

— Коли нас оточили в районі Донецького аеропорту, я розумів, що нас знищать, — згадує Юрій Йосипович. — Щоб не піддатися спокусі втекти чи здатися в полон, я їв чорнозем і шепотів собі: «До кінця не здамся! До останнього подиху!». Дивом залишився живим. Але дітям про це не розповідаю. У них свій досвід. Своя війна. Хлопчики й дівчатка засинають і прокидаються під сирени повітряної тривоги. Прильоти й “шахеди” — для них не комп’ютерна гра, а реальність.

На думку Юрія Семчука, головне — не стільки нав’язати підліткам прописні істини про добро і зло, скільки навчити їх думати й аналізувати події. Робити правильні висновки. Зокрема й щодо Другої світової війни. Звісно, базові знання школярі отримують на уроках історії, однак цього недостатньо.

 

 – Матеріал про війну є в курсах “Історія України” та “Всесвітня історія”, а от ми даємо дітям додатковий контекст, — пояснює він. –  Саме тому важливу роль відіграє освітній простір поза класом. Занурення в історію відбувається у Музеї історії Надпоріжжя, де працює освітній хаб. Тут діти не лише слухають лекції, а й аналізують, порівнюють і дискутують. Одним із інструментів є кінематограф. Наприклад, учням пропонують осмислити італійський фашизм через знаменитий фильм Федеріко Фелліні  «Амаркорд».  При цьому ми не нав’язуємо свою думку. Діти мають самі усвідомити, що відбувається, і зробити власні висновки.

Педагог вважає, що сучасні українські діти сприймають історію війни інакше, ніж попередні покоління. Причина — у власному досвіді життя під час повномасштабної війни.

– Вони не просто вивчають історію війни— вони її переживають, – каже співрозмовник. – Це змінює все сприйняття. Те, що відбувалося в Маріуполі, Бучі чи на окупованих територіях, дає їм розуміння сучасного нацизму не з підручників.

За його словами, діти бачать прямі паралелі між подіями минулого і сьогоденням. Вони аналізують інформацію, порівнюють пропаганду різних епох і навіть ставлять складні питання про сучасну геополітику.

– Особисто для мене Друга світова війна відзначилась у тому, що моя прабабця Ганна була у концтаборі, – каже школяр Артем Тимощенко. – І 8 травня, ми  шануємо всіх загиблих у цій війні.    Звичайних громадян і військових. Це правильно.

Такої ж думки дотримується школярка  Дарина Леон.

– 8 травня – це насамперед день скорботи, жалю про померлих та загиблих воїнів, які відстоювали  незалежність країни під час Другої світової війни, – зазначає Дарина.

Фото Валерія Кравченка та з архіву ветерана