ЕКСКЛЮЗИВ Жити без обмежень: історії чемпіона, акторки та ветерана з Дніпра

У Дніпрі презентували проєкт «Безмежні – історії успіху сильних людей». У межах цього проєкту відомі мешканці області з інвалідністю діляться особистими історіями про втрати й перемоги, пошук себе та силу рухатися вперед попри обставини. Ініціатива покликана не лише надихати, а й змінювати суспільне сприйняття, формуючи культуру поваги, рівності та безбар’єрності для кожного. Детальніше розповідає “Наше місто”.

Випробування з дитинства: як Антон Коль став чемпіоном світу

Антон Коль народився з вадами рухового апарату, а дитинство провів між інтернатами та будинком для людей похилого віку — у п’ять років він залишився без батьків. Але саме цей досвід згодом став фундаментом сили, яка привела його до світових спортивних вершин.

– Я живу повноцінно і гріх скаржитися, – розповідає Антон Коль. – Наразі у мене чудове життя, адже є з чим порівнювати. Більшість людей не уявляє, як у тих чи інших умовах рухатись по життю, маючи інвалідність, робити буденні справи. Вони думають, що на це треба багато сили. Насправді, якщо є бажання і жага, то це просто маленькі цілі.

Сьогодні він — заслужений майстер спорту України міжнародного класу з параплавання, шестикратний чемпіон світу. Але його шлях до води почався не з перемог, а з сумнівів.

– У дитбудинку мене привезли до басейну вперше у віці близько 12 років, — згадує спортсмен. – І тоді мені сказали, що з мене нічого не вийде. Але я дуже хотів навчитися плавати.

Після дитбудинку його життя різко змінилося: у 18 років Антона перевели до закладу для людей похилого віку. Без вибору і без пояснень.

– Там були і психічно хворі, і залежні, і люди похилого віку, — розповідає він. – Я не хотів у 18 постійно жити з людьми, яким по 70 років і більше. Я розумів, що нічого ще не бачив у своєму житті.

Кожен день тоді ставав випробуванням — і водночас кроком до самостійності. На навчання їздив через усе місто, шукав можливості вирватися з системи, яка не передбачала для нього іншого сценарію.

– Я кожен день думав, що маю навчатися всьому: отримувати освіту, готувати собі їсти, прати речі — за мене ніхто того не зробить, — каже Антон. – Не було людини, яка б сказала: не переймайся, завтра все буде добре.

Він здобув освіту у будівельній сфері, але не знайшов себе у цій професії. Водночас стикався з постійними відмовами у працевлаштуванні — через інвалідність.

– Я не хотів жити у будинку для людей похилого віку і мати триразове харчування від держави, — говорить він. – Мені відмовляли у роботі, бо не могли облаштувати робоче місце. А ще були люди, які казали, що краще сидів би в теплі, навіщо кудись їхати. Але це моє рішення, яке не залежить від їхньої думки. 

Саме спорт став точкою перелому. Спочатку — як спосіб дисциплінувати думки, згодом — як шлях до себе.

– По-перше, треба визнати свою інвалідність, прийняти себе, — переконаний він. – Полюбити себе і сказати: ти найкращий, найсильніший, наймогутніший.

Сьогодні, озираючись назад, він пам’ятає кожне “не вийде” — і зустрічає тих, хто колись у нього не вірив, уже в іншому статусі.

– Я зустрів людину, яка казала, що я не навчуся плавати, вже будучи у складі національної паралімпійської збірної, — говорить спортсмен. – Але всі ми люди — можемо помилятися. Мене більше дивує, коли здорові люди не бачать своїх можливостей і не прагнуть досягти більшого.

Попри все пережите, він не втратив здатності бути вдячним — і бачити сенс у кожному дні.

– Моя мотивація — це кожного дня прокидатися і дякувати, — каже Антон. – Дякую ЗСУ, нашим воїнам, які дають змогу мені бачити свою сім’ю. У мене є маленький син. Звісно, є стресові моменти, але я розумію: замість мене цього ніхто не зробить. Ми маємо просто йти вперед — не дивлячись ні на що, незважаючи на обставини, не шукаючи виправдань.

На цьому шляху він був не один — поруч завжди знаходилися ті, хто підтримував.

– Мене супроводжувало багато хороших людей, я їм дуже вдячний, — підсумовує Антон Коль. – Самому неможливо через це пройти. У мене чудовий тренер, друзі, родина.

І, можливо, саме в цій простій формулі криється його головна перемога. Не лише у спорті, де він уже довів свою силу усьому світу, а й у житті, де щоденний рух уперед часто важливіший за будь-які медалі.

Не все можна побачити очима: історія акторки Ірини Синиціної

Заслужена артистка України Ірина Синиціна десятиліттями виходить до глядача, створюючи десятки образів у Дніпровському театрі ляльок. Випробування, що випали на її долю, не зупинили акторку — навпаки, вони зробили її ще уважнішою до життя, людей і тієї казки, в  яку щодня вірять її маленькі глядачі.

Її шлях у театр почався рано, і той момент вона пам’ятає до деталей.

– Мені було 10 років і посеред урока відчинились двері, зайшла завучка нашої школи, а разом з нею чоловік, – розповідає пані Ірина. – Він сказав, що відкривається театральний гурток, запрошують охочих. І я до випускного класу ходила в театральний гурток. Коли грала роль Герди, для мене ідеалом була Снігова Королева. 

Це захоплення не зникло з часом — навпаки, воно стало внутрішнім орієнтиром, який привів її до професії. 

 – У нашому гуртку було двоє хлопців, які вступили до театрального училища на артистів театру ляльок, – додала Ірина. – Вони приходили до нас і запрошували подивитися майстер-класи по роботі з лялькою. Для мене це було щось нове. Я захопилася і вирішила також вступати на цю професію.

Вже під час навчання у театральному училищі вона шукала будь-яку можливість побачити театр зсередини, зрозуміти, як працює ця магія на сцені.

– Ще студенткою я прийшла у театр ляльок на виставу “Маленький принц” і там я побачила своїх кумирів — акторів, – розповідає Ірина Синиціна. 

Далі — багато років роботи на сцені, десятки ролей і щоденна праця, де потрібно бути максимально включеною у процес і відповідальною перед маленьким глядачем.

– Я люблю свою професію за те, що головні глядачі — діти, – зізнається акторка. – Ця любов до дітей у мене протягом усього життя. Вони дивляться на ляльку та вірять у казку.

Але один момент змінив усе — і змусив її по-новому подивитися на власні можливості та життя загалом.

– Я не знаю саме, як це сталося, тому що це було раптово, – каже Ірина Синиціна. – Була бурхлива театральна діяльність. Ти працюєш по три вистави в день. А одного разу вранці прокидаєшся і розумієш, щось з тобою не так. Спочатку я на одне око бачила, немов через акваріум.

Після діагнозу все вирішувалося дуже швидко — і це був момент, коли рахунок ішов на дні.

– У лікарні сказали, що це відшарування сітківки, операцію тоді робили лише в Одесі, – згадує акторка. – За дві доби мала дістатися туди і прооперуватися. Я встигла, але після двох операцій я втратила зір на одному оці. На другому  також було втручання і після цього я не можу бачити софіти, не можу дивитись на білий сніг. Я вимушена ходити у темних окулярах. Це для мене була трагедія. 

Саме професія дала їй опору — і допомогла знайти сенс навіть у складному досвіді.

– Крок за кроком я завдяки колегам, родині, друзям знаходила вихід, – зізнається пані Ірина. – Хоч я і ляльковод, але бувають живі плани, коли потрібно виходити до глядача без ляльки. В окулярах я могла грати вчительку чи бабусю. Рахувала, скільки кроків потрібно зробити. Добре, що у театрі завжди допоможуть та підтримають. Я пригадувала цитати з “Маленького принца”, що не все можна побачити очима. І подумала, що мушу залишатися в професії.

З часом вона почала не лише працювати на сцені, а й ділитися власним досвідом — перетворюючи його на інструмент підтримки для інших і створюючи нові підходи у взаємодії з дітьми.

– Я знайшла для себе сенс у тому, що, працюючи в театрі з дітьми, які теж потребують допомоги, можна використовувати арттерапію та лялькотерапію як спосіб допомоги і комунікації, – зазначила акторка.

Вона пояснює, що навіть найпростіші речі можуть стати містком до дитячого світу емоцій.

– Ви можете теж так гратися з дітьми, – радить вона. – Наприклад, звичайна рукавичка, але якщо ви її одягаєте на руку й додаєте одну деталь — вона вже стане персонажем, наприклад, собакою. І коли дитина соромиться, ця собака може говорити замість неї.

За словами Ірини, через ляльку ви стаєте для дитини провідником — між нею, грою і її внутрішнім світом.

– Коли ви використовуєте віршик або невелику історію через такого персонажа, дитина починає проживати різні емоції, – пояснила Ірина. – Вона може бути доброю, сердитою, і через ляльку це легше показати. Такі ігри дозволяють передати весь спектр переживань, навіть коли дитині складно говорити про них напряму.

Ця робота виходить далеко за межі сцени і поступово стає частиною життя — не тільки професійного, а й людського. Те, що починається як вистава, продовжується як жива взаємодія, яка залишає слід у дитячому серці.

– Посміхайтесь, не бійтеся труднощів, і пам’ятайте: коли поруч є підтримка —  усе стає можливим, – підсумувала Ірина Синиціна. – Головне — вірити в себе і не здаватися. Я щиро бажаю вам усього найкращого.

Від фронту до сцени: як ветеран із Дніпра створив театр, що зцілює

У Дніпрі з’являється все більше історій, які не вкладаються у звичні рамки — про людей, які не просто пережили війну, а знайшли нові сенси й створили простори підтримки для інших. Один із таких прикладів — історія Ігоря Кирильчатенка, ветерана, людини з інвалідністю внаслідок війни, актора, режисера та керівника театру “Артфронт”.

Його шлях — це поєднання мистецтва, служіння суспільству і війни. Від сцени театру — до передової, від ролей — до командування відділенням, від поранення — до повернення у культуру як простір зцілення і сили. Лауреат престижних театральних нагород, відзначений державними та відомчими нагородами за захист України, він не залишив сцену навіть після важких травм.

– У 1991 році я приїхав з Черкаської області вступати у Дніпро до театрального училища, — згадує він. – З другого курсу пішов на строкову службу. Після повернення зі служби одружився, сподобалась дівчина з хореографічного відділення. А вже з третього курсу ми з дружиною працювали у театрі ім. Шевченка. 

Для нього театр став не просто професією, а точкою опори, яка з часом набула нового змісту.

– Для мене війна почалася у 2014 році, – каже ветеран. – Я пішов захищати країну. Після отримання інвалідності я зрозумів, що можна воювати і зі сцени. Я запропонував цю ідею режисеру. Потрібно було написати сценарій про АТО. Я придумав назву цієї вистави “Війни нема….Є”. Це була перша постановка про війну.

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Кирильчатенко знову пішов на фронт.

– Я вже мав третю групу інвалідності, – каже пан Ігор. – Тому я через побратимів шукав шляхи, як потрапити у військкомат. Потрапив до добровольчого батальйону “Дніпро-1”. Згодом отримав поранення. Ми багато пройшли, визволяли Харківщину, Ізюм. Потім пішли на Лиманський напрямок. Був прильот — ракета з “Граду” розірвалася поблизу. Через це поранення я маю туговухість, пошкоджений хребет. Мене відправили на евакуацію. А у госпіталі сказали, що потрібна операція. Але нога не адаптувалася. Тому на фронт не повернувся, мене списали — друга група інвалідності.

Повернення до цивільного життя стало новим викликом, але водночас — і новим етапом.

– Я вирішив повернутися до театру, – сказав ветеран. – Ми з дружиною ще до повномасштабки заснували свій театр “Артфронт”. Ставив вистави за творами побратимів. Після поранення та операції мені запропонували відновити проєкт — і ми запустились знову.

Реабілітація триває досі, і вона не лише фізична.

– У мене у хребті пластини стоять, – додає Ігор. – І я актор. Одного разу на репетиції сів і не зміг встати. Але все-таки зіграв ту роль. Коли в реабілітаційному центрі пропонують крутити педалі, я відмовляюся. Бо скоро репетиція — і тоді я нічого не зможу на ній. Адже репетиції можуть тривати і 3–4 години. Це важко для мене.

Сьогодні “Артфронт” — це не лише творчий майданчик, а й спільнота, де люди з досвідом війни знаходять підтримку, повертають віру в себе і вчаться жити далі.

– Це велика мотивація, — підсумовує Кирильчатенко. – У нас 65% у театрі — особи з інвалідністю. Зцілюємось і зцілюємо інших через мистецтво. 

Його історія — про силу, яка не зникає навіть після найважчих випробувань. І про те, що культура може бути не лише мистецтвом, а й способом вижити, відновитися і допомогти іншим.

Фото Валерія Кравченка та відеоподкаст “Безмежні”. 

Читайте також: Після поранення отримав інвалідність ІІ групи: історія бійця 128-ї бригади «Дике Поле», який не залишив службу.

Раніше ми писали: Не лише прихисток: як у Дніпрі відновлюють документи й долі у центрі «Крок назустріч».