ЕКСКЛЮЗИВ Люди-маяки для незламних: як у Дніпрі працюють фахівці зі супроводу ветеранів війни

У Дніпрі запроваджено новий механізм підтримки ветеранів війни та демобілізованих осіб. Потреба в таких фахівцях очевидна. До рідних міст і сіл чимало наших захисників повертаються після важких поранень і контузій. У таких ситуаціях помічників потребують навіть найсильніші та наймужніші. Про те, як у Дніпрі  працюють фахівці зі супроводу ветеранів війни  розповість «Наше місто».

Зі своїм підопічним фахівчиня зі супроводу Тетяна Петренко виросла в одному дворі

Дніпряни Юля Дубровіна та Саша Григор’єв жили по сусідству. Гуляли в одному дворі на вулиці Юрія Савченка і, здається, знали один про одного все. Почали зустрічатися. А коли почалася велика війна, Олександра призвали. Наш земляк воював на різних напрямках, зокрема і під Курськом, де потрапив у полон.

На щастя, за обміном він повернувся до Дніпра. Але стан його здоров’я викликає тривогу. На вигляд мужньому захиснику під 40. Насправді ж йому лише 29. В Олександра ампутовані кінцівки. Контузії, поранення та перебування в російському полоні завдали потужного удару по його психіці. Демобілізований солдат погано говорить, йому складно формулювати думки та складати слова в речення.

— Взимку минулого року, здається, в січні, отримав осколкові поранення, — насилу пояснює Олександр Григор’єв. — Потім полон. Зараз проблеми в усьому: з житлом, грошима, документами.

Про проблеми цивільного чоловіка Юлія може розповісти краще за нього самого.

— У дитинстві Саша був бешкетним, навіть трохи хуліганом, — розповідає Юлія Дубровіна. — Але в ньому була якась родзинка. Він був допитливим, цікавився географією, збирав прапори різних країн. Він мені подобається. Коли воював, іноді передзвонювалися. Коли потрапив у полон, звісно, у спілкуванні настала пауза. Потім його мамі зателефонували з Києва і повідомили, що Сашу звільнили. Але з мамою в нього складні стосунки. А зараз Саша найбільше потребує розуміння та уваги. У нього немає нормального житла, потрібна медична та психологічна допомога.

У ситуації, в якій опинився Олександр Григор’єв, фахівець із супроводу військовослужбовців дуже потрібен. Заяву на супровід він підписав із Тетяною Петренко, яку також знає багато років.

— Я теж жила в сусідньому дворі з Сашею та Юлею, — зазначає фахівчиня із супроводу Тетяна Петренко. — Ми випадково зустрілися з Сашею в лікарні, і я запропонувала йому оформити договір. У нього дуже складна ситуація, і вирішувати проблеми самостійно він не взмозі. Ми з ним пройшли реабілітацію, вирішили питання з протезуванням. Розбираємось з житлом. Подали документи на МСЕК, щоб визначили ступінь інвалідності. Займатися всіма паперовими справами доводиться мені, а потім Сашу необхідно направляти до різних інстанцій. У буквальному сенсі за руку приводити до різних фахівців. Іншого виходу немає.

Тетяна Олександрівна займається не лише військовослужбовцями, а й їхніми родичами. Один із найскладніших напрямів роботи — пошук зниклих безвісти. 

Іноді дива трапляються, і зниклі безвісти військовослужбовці  виявляються живими

Чоловік дніпрянки Ганни Ткаченко зник безвісти пів року тому. Той день, коли він перестав виходити на зв’язок, Анна запам’ятала назавжди. Востаннє чула рідний голос 9 вересня 2025 року. Потім — тиша. Ніхто нічого не знає.

— Чоловік служив розвідником-гранатометником на Сумському напрямку, — розповідає Ганна Ткаченко. — Звернулася до Тетяни. Вона допомогла написати заяву до Міністерства оборони, Червоного Хреста. Всюду, куди тільки можна. Поки що зателефонували лише з Червоного Хреста, уточнили дані. Більше жодних відомостей немає. Живу надією.

Фахівчиня зі супроводу Тетяна Петренко зазначила, що шансів на те, що український захисник живий, небагато. Але вони є. Дива іноді трапляються.

— Колись я працювала в територіальному центрі комплектування, — продовжує Тетяна Олександрівна. — Попередній працівник був не задоволений, що його звільняють за скороченням посади і спалив документацію. Документи на виплату зниклих безвісти військових до військової частини не попали. Люди приходили до мене і  повторно писали заяви, так відбулося знайомство з сім’єю зниклого безвісти Сергія Короткого. Його батько дуже хвилювався та переживав за сина. Коли прийшла звістка, що син у полоні, батько вже помер. А от мати чекає на повернення хлопця. Можливо, Анні пощастить, і її чоловік теж живий і вони зустрінуться.

Як зізнається фахівчиня зі супроводу ветеранів війни та демобілізованих, її робота дуже непроста, але цікава й потрібна.

— За освітою я викладачка англійської мови та літератури, а працювала у  районному ТЦК, — зазначає Тетяна. — Коли дізналася, що Міністерство у справах ветеранів набирає фахівців на таку роботу, вирішила спробувати. Відбір був конкурсний. Із восьми людей обрали двох. Я набрала високий бал і отримала цю роботу.

Тетяна Петренко зазначає, що сьогодні під її опікою 14 ветеранів і членів сімей військовослужбовців, хоча закон передбачає укладення угод із значно більшою кількістю людей.

— За законом можна підписати заяви на супровід зі 100 ветеранами, але зовсім не обов’язково оформлювати документально всі надані послуги, — підсумовує Тетяна Петренко. — Багато хто звертається по допомогу з найрізноманітніших питань. Люди воліють консультуватися у різних фахівців. Якість роботи від цього не страждає.

Фахівець Сергій Соломаха повертає надію ветеранам і їхнім родинам

Сергій Соломаха — магістр соціальної роботи, один з перших у Дніпрі фахівців супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб, який почав працювати навесні минулого року.

Ще 11 місяців тому Сергій був фахівцем соціального супроводу внутрішньо переміщених осіб у громадській організації. А от коли почув про конкурс Мінветеранів, не вагаючись подав документи.

– Хотів допомагати військовим і їхнім сім’ям уже на державному рівні, – розповідає Сергій. – Пройшов тестування, співбесіду — і став таким спеціалістом у Дніпрі.

Як і Тетяна фахівець працевлаштований в одному з медичних міських закладів.  Наразі на його супроводі  перебуває 29 ветеранів, членів родин загиблих і зниклих безвісти, але реально він допомагає набагато більшій кількості військових.

– Працюю не обов’язково з тими, з ким  підписав заяву про допомогу, – пояснює Сергій Соломаха. – Мій телефон у відкритому доступі, тому звертається багато людей. Наприклад, демобілізовані, які мали групу інвалідності. Ми допомагаємо їм влаштуватись до закладів охорони здоров’я для повторного проходження  ВЛК. Взагалі-то спілкуюсь із діючими військовими, демобілізованими, їхніми дружинами, дітьми, батьками. Визначаємо потреби — від першої психологічної допомоги до конкретних дій: подача заяв на виплати, отримання ваучерів на житло, перерахунок пенсій тощо.

Як зізнається фахівець, найважче працювати з родинами зниклих безвісти. Адже батьки, дружини, діти до останнього сподіваються на диво.

– Кожна така історія – це біль, кровоточива рана, – каже співрозмовник. – На супроводі п’ять таких матерів. Намагаюсь максимально допомогти. До прикладу, одна з матерів виїхала до Норвегії, оформила на мене через консульство довіреність. Займаюсь її справами. Інша мати довго перебувала в розпачі: «Не знала, куди йти і що робити». Разом із нею пішли до ТЦК СП, написали заяви на розслідування, до поліції — на розшук. Потім — до Пенсійного фонду (чергу обійшли завдяки робочим зв’язкам), оформили пільги на комунальні послуги. Зараз родина отримує щомісячні виплати від обласного соцзахисту. Звісно, буває, що пошуки закінчуються трагічно. Нещодавно був такий  сумний випадок. Пропав наш захисник. Обдзвонив усі лікарні й морги — знайшов хлопця. На жаль, уже загиблим. Але родина хоча б отримала відповідь і змогла поховати сина.

Навіть досвідченим ветеранам непросто розібратися в бюрократичних нюансах

Серед тих, кому допомагає Сергій Соломаха, — 46-річний ветеран війни з рф Сергій Близнюк — захисник, який у 2014 році пішов на фронт добровольцем. Через чотири роки через поранення повернувся до Дніпра, а вже в перші години повномасштабного вторгнення знову опинився на війні.

Сергій — корінний дніпрянин. Він закінчив хіміко-технологічний університет і здобув спеціальність аналітика інформаційних систем. Після повернення з АТО завершив магістратуру. Справжній професіонал, ерудит та інтелектуал, який обіймав відповідальні посади. Але йому також потрібна допомога.

— Справді, працював програмістом, обіймав керівні посади в «Укрпошті», але війна суттєво підірвала моральні й фізичні сили, — розповідає Сергій Близнюк. — На початку війни у бійців майже не було спорядження: на підрозділ — лише кілька бронежилетів і касок. Зброя стара, не дуже надійна. Воювали, як могли. Отримували контузії, але тоді на це майже не зважали — головне було тримати позиції. Та й повномасштабна війна, зрозуміло, здоров’я не додала. Потрапив до бойової частини, де займався радіоелектронною розвідкою: відстежував пересування противника, перехоплював ворожі переговори, визначав координати російських позицій. Потім перевели до 53 бригади, став командиром машини радіоелектронної боротьби. Воював на найгарячіших напрямках — у районах Бахмута, Часового Яру та Авдіївки. Виходив під обстрілами з оточення. Отримував поранення й знову ж таки контузії. Та й звичайні хвороби дошкуляють. Зараз у мене цілий букет: діабет, проблеми зі щитоподібною залозою, важкі ураження суглобів.

Сьогодні Сергій Близнюк працює в ТЦК, за комп’ютером. Як каже сам ветеран, місяць на роботі, два — у лікарнях. Війна зачепила і його родину.

Його син, якому зараз 22 роки, також служив під час повномасштабної війни — на Харківському напрямку. Брат Сергія нині теж перебуває в армії.

Після повернення додому ветеран зіткнувся з проблемою — складною системою оформлення пільг, виплат і допомоги. Попри вищу освіту, життєвий і військовий досвід, розібратися у всіх нюансах виявилося непросто.

— На жаль, навіть грамотній людині доводиться витрачати величезну кількість часу, щоб зрозуміти, які в неї є права і як їх реалізувати, — зізнається Сергій Близнюк. — Саме тому й потрібна допомога таких фахівців, як Сергій Соломаха. Вони супроводжують ветеранів у будь-яких складних ситуаціях, пояснюють, куди звертатися, які документи збирати, і допомагають розібратися в бюрократичних нюансах законодавства. Така підтримка критично важлива, особливо для бійців із невеликих міст і сіл, які часто просто не знають про свої можливості й залишаються сам на сам із численними проблемами.

Для родини ветерана важливим є питання житла.

— Ми з дружиною Юлією живемо в гуртожитку і, звісно, хочемо мати нормальне житло, — зазначає Сергій Близнюк. — Через стан здоров’я не впевнений, що зможу самостійно заробити на квартиру. Чув, що для ветеранів існують пільги. Розібратися в цьому важливому для нас питанні також допоможе фахівець із супроводу. 

Фахівець із супроводу – це поклик серця

Кажуть, що потреба у  фахівцях із супроводу ветеранів війни величезна.  Такі фахівці  є  першими контактними особами для захисників, що повертаються в громади після  демобілізації. По суті, це посередники між захисниками та їхніми родинами і бюрократичною державною системою. Але ця праця не кожному під силу.

– Відбір фахівців із супроводу ветеранів у Дніпрі відбувається у кілька етапів і передбачає як професійну оцінку, так і перевірку особистих якостей кандидатів, – розповідає Антон Малий, начальник управління ветеранської політики Дніпровської міської ради, член комісії з відбору кандидатів у ветеранський супровід. – Процес починається з подання заявки через Міністерство у справах ветеранів. Кандидат заповнює анкету, відповідає на запитання та отримує реєстраційний номер і дату проходження наступних етапів. Якщо документи оформлені правильно, людина автоматично стає учасником конкурсу. Перший важливий етап — психологічне тестування. Його проводять профільні спеціалісти, які оцінюють емоційну стійкість кандидата, його сильні та слабкі сторони, а також надають рекомендації.  Після цього кандидат допускається до співбесіди.   У Дніпрі вона відбувається у форматі особистої зустрічі.

За словами Антона Малого, ключовими є не лише професійні навички, а й особисті якості. Важливо, щоб людина була емпатійною, мала бажання допомагати, вміла комунікувати та організовувати роботу з різними установами — від лікарень до органів місцевого самоврядування.

Серед ключових завдань фахівців:

– виявлення потреб ветеранів;

– організація та координація допомоги;

– інформаційно-консультаційна підтримка;

– сприяння медичній та психологічній реабілітації;

– допомога у соціальній адаптації;

– сприяння працевлаштуванню та освіті;

– надання правової допомоги;

– індивідуальний супровід та моніторинг;

– підтримка родин ветеранів.

Наразі у Дніпрі працюють два фахівці зі супроводу ветеранів. З часом їх стане більше.

–  У Дніпрі вакансії фахівців із супроводу з’явилися ще до повноцінного формування ветеранської політики як окремого напрямку, – каже Тетяна Біленко, заступниця директора департаменту з питань місцевого самоврядування, внутрішньої та інформаційної політики Дніпровської міської ради. – Було ухвалено рішення розміщувати таких спеціалістів на базі міських лікарень. Це пов’язано і з законодавчими вимогами: не всі комунальні установи можуть офіційно працевлаштовувати таких працівників, тоді як медичні заклади відповідають необхідним критеріям. Наразі у Дніпрі працює два фахівці, відкрити ще три вакансії. Звісно, фахівців потрібно набагато більше. Адже практика показала, що кожен життєвий випадок ветерана — особливий. Кальки немає!

За слова Тетяни Василівни, фахівець із супроводу працює з ветераном один на один, допомагаючи розібратися з усіма питаннями: від оформлення документів до організації лікування. Часто після повернення з фронту людина стикається з бюрократією, в якій складно орієнтуватися без досвіду.

–  Йдеться не лише про юридичні нюанси, – каже Тетяна Біленко. –  Багато ветеранів просто не знають, куди звернутися, або взагалі відмовляються оформлювати належні виплати та пільги через нерозуміння процесів. У таких випадках фахівець стає провідником: допомагає написати заяви, підказує, до яких установ звертатися, контролює процес і супроводжує людину на всіх етапах. Станом на зараз профінансовано кілька посад, але потреба значно більша. З урахуванням того, що військові продовжують повертатися до мирного життя, місту може знадобитися щонайменше два десятки таких фахівців.

Заступниця директора департаменту зауважила, що робота фахівця зі супроводу — це не лише про бажання допомогти. Існують чіткі вимоги навіть до умов праці: обладнання робочого місця, техніка, освітлення, доступність для ветеранів. Але головне — внутрішня мотивація.

– Це поклик серця! – підкреслює Тетяна Біленко. – Як обрати професію лікаря або вчителя. У Дніпрі продовжують набір фахівців із супроводу ветеранів. Тож бажаючі займатися такою благородною справою можуть звернутися до управління ветеранської політики Дніпра. Телефон –  098 948 63 31.

Фото Володимира Федоришева та спікерів