ЕКСКЛЮЗИВ Мова – свідомий вибір: історії дніпрян, що вивчили українську

У Дніпрі та далеко за його межами, в Європі, у новому середовищі, серед інших культур вони почали або продовжили говорити українською з нуля. Хтось через початок війни, хтось через внутрішнє відчуття ідентичності, хтось через кохання.

До Міжнародного дня рідної мови журналістка “Нашого міста” зібрала історії людей, для яких українська стала свідомим вибором і захопленням.

Ці історії різні за обставинами, але об’єднані спільним: українська мова для них це не лише слова. Це позиція, вибір і спосіб сказати про себе.

Українська всупереч: шлях довжиною в життя

Історія Лесі Скорик – філологині та викладачки з Дніпра про внутрішнє рішення, прийняте ще в дитинстві, і про десятки років послідовності.

Вона не росла в україномовному середовищі у звичному розумінні. Навпаки – її дитинство було типовим для того часу.

– Я була стандартною радянською дитиною. Мультики російською, віршики в садочку теж. На вулиці ми гралися переважно російською. Хоча між собою часто говорили суржиком, але саме ігрове середовище автоматично переходило на російську, – згадує вона.

Єдине, що трохи змінювало цей баланс – родина. Її мама була вчителькою української мови, тому українська звучала вдома частіше, ніж у більшості сімей у регіоні. Але навіть це не означало свідомого переходу.

Все змінилося у 1991 році.

– Я не можу сказати, що це було якесь раціональне рішення, – каже пані Леся. – Просто в голові склалося: Україна стала незалежною, значить, я буду говорити українською всюди.

На той момент їй було 12 років.

Це рішення вона не переглядала більше ніколи.

– Дякувати Богу, я вже понад 30 років його дотримуюсь, – впевнена вона.

Втім, дотримуватися його було непросто. Одним із найскладніших періодів став університет – факультет журналістики у Дніпрі (факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського Національного Університету – Авт.). Там пані Леся фактично опинилася в повністю російськомовному середовищі.

– Я дуже боялася, що змушена буду перейти на російську. На нашому потоці україномовною була фактично одна я, – згадує вона.

Навіть викладачі тоді переважно говорили російською – хоча саме в той час почали з’являтися перші спроби переходу на українську після відповідних постанов.

– Дехто намагався перейти, комусь це давалося легше, комусь дуже важко, – розповідає Леся Скорик.

Ситуації бували різні.

– Ми складали іспит, викладачка каже: “Я ще не всі роботи перевірила, не всі дешифрувала, – згадує жінка. –  Але вам, пані Леся, – п’ять”. Я питаю: “Звідки ви знаєте, ви ж ще не дивились?” А вона: “А хто мені ще українською напише?”

З часом  пані Леся почала працювати на радіо, де передачі велись українською. Втім, і тут вона часто чула “Розмовляє  російською, він української не знає”.

– Мені часто таке казали, – розповідає вона. –  Але я підходила і віталася українською. І людина відповідала мені українською, ми чудово спілкувались.

Цей досвід сформував її чітку позицію.

– Я не погоджуюся з підходом: говорю мовою співрозмовника, щоб бути ввічливою, – стверджує пані Леся.

Свою роль в українізації оточення вона описує доволі влучно:

– Я називала себе бацилою україномовності.  Я просто створювала довкола себе україномовне середовище – і воно поступово розширювалося.

Згодом ця позиція стала і професією.

Пані Леся почала викладати українську мову – зокрема на безкоштовних курсах у Дніпрі, які діяли з 2013 року. Там, до речі, авторка з нею і познайомилась, адже сама була її ученицею.

Саме там пані Леся побачила, наскільки різними можуть бути історії людей, які приходять до мови.

– У 2014 році до нас прийшло понад 80 дорослих, – розповідає вона. – І кожен мав свою причину. Хтось не мав змоги вивчити українську раніше, хтось переїхав, хтось просто вирішив змінити своє життя. Серед учнів були й іноземці.Одна жінка з Грузії тоді сказала: “Я не хочу говорити мовою окупанта”. І для неї наш агресивний східний сусід був подвійним окупантом, бо росія окупувала і її країну, і Україну.

Інша історія про дівчину з Татарстану.

– Вона вийшла заміж за українця, переїхала сюди, – розповідає пані Леся. –  На питання, чому вона вирішила вивчати мову, сказала: “Для мене українська – це мова кохання”. І за кілька років вона заговорила українською вільно.

Саме ці історії підштовхнули пані Лесю до ширшого осмислення поняття “рідна мова”.

– Є мова з колиски, – каже вона. –  А є мова, яку ти обираєш свідомо.

Цю думку, каже вона, добре ілюструє українська культура. Зокрема, Марко Вовчок.

– Вона була росіянкою, – говорить пані Леся. – Але, вийшовши заміж за українця, настільки закохалася і в мову, і в культуру, що почала писати українською. І не просто писати, а так, що її тексти стали класикою,  так, як тоді не писав ніхто в Україні.

Інший приклад – Олена Теліга.

– Вона до 16–17 років говорила виключно російською. І відчула себе українкою вже за межами України, – розповідає пані Леся.

Поворотним моментом стало не середовище, а внутрішня реакція.

– Коли за кордоном вона почула, як про українську мову говорять зневажливо – що вона некрасива, неповноцінна, – її це дуже обурило, – розповідає жінка. –  Вона перестала бути Лєночкою – і стала Оленою.

Згодом мова для неї перестала бути лише мовою.

– Вона почала нею писати, включилася в українське культурне середовище, працювала разом із діячами українського руху, – нагадує пані Леся.

Йдеться і про участь в ОУН-УПА (Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія – військово-політичний рух, що діяв у 1940-1950-х роках – Авт.), які на той час намагалися захистити і розбудовувати український культурний простір навіть в умовах окупації.

– Олена з сім’єю приїхали в Україну, щоб розвивати українське життя, – каже Леся. –  І коли нацисти зрозуміли, чим займаються ці організації, багатьох із учасників було знищено. Серед них і Олена Теліга.

Між двома мовами: як батькам зберегти українську для своїх дітей

Сьогодні пані Леся живе у Німеччині, переїхала з маленькою донечкою на початку повномасштабного вторгнення.

Після переїзду вона і досі намагалася навчати української дітей – як українських, так і німецьких.

– Це були діти дошкільного віку. Частина – українці, частина – німці, що української не знали.

Разом із командою вона створила україно-німецькі навчальні книжечки – із базовою лексикою, темами свят, професій, кольорів.

– Першого варіанту книжечок ми зробили понад 300 багаторазових зошитів власноруч – ми їх друкували, ламінували, збирали. Другий варіант вже друкували тиражом на видавництві – понад 500 примірників. Їх розібрали як гарячі пиріжки по різних містах Німеччини.

Втім, досвід за кордоном відкрив і складнішу сторону мовного питання.

– Моя дитина була повністю україномовною, коли ми виїхали, – ділиться мама. –  Їй тоді було 4 з половиною. Зараз їй вже 9. Але за три роки навчання в місцевій школі німецька почала переважати. Я бачу брак лексики. Мова залишилася на тому рівні, на якому була під час виїзду в її 4.

І це – не поодинокий випадок.

– Зараз для багатьох українських родин за кордоном головне питання – не вивчити українську, а зберегти її, – каже пані Леся.

У Німеччині є можливість вивчати рідну мову у школах – але на практиці це працює не завжди.

– Потрібна певна кількість заяв і сертифікований викладач, – продовжує жінка. – Ми три роки подаємо заяви, але досі не змогли запустити українську, хоча в деяких інших містах діаспора вже досягла певного успіху.

Попри це, вона не здається.

– Саме рішення не з’явиться, – впевнена вона. –  Якщо нічого не робити – нічого і не буде.

Викладацька діяльність пані Лесі не закінчується і досі. До неї звертаються нові учні – зокрема й іноземці, які свідомо обирають українську мову.

Один із них – німець Ернст Хофман, який почав вивчати українську вже у зрілому віці.

– З часом вивчення української стало для мене внутрішньою потребою. Мені дуже пощастило – моя викладачка приємна і дуже компетентна. Ця мова для мене важлива з особистих причин. Я вперше побував у Києві у 2018 році, і сьогодні українська відкриває для мене доступ до великого культурного простору. Це також своєрідний вступ до слов’янської мовної родини. Я мотивований, і мені це справді подобається, – розповідає він.

Українська – це спосіб заявити про себе у світі

Вікторія Панченко, голова ГО «Творча майстерня «Поклик майбутнього», тренерка-фасилітатка, керівниця програм з соціальної згуртованості, також поділилась своєю історією усвідомлення.

Вона все життя жила в Україні, але перший сильний поштовх перейти на українську відчула вже у дорослому віці під час подорожей.

– Це був приблизно 2009-2010 рік, – згадує пані Вікторія. –  Ми тоді багато їздили в росію до родичів, і на Північний Кавказ. І саме там я вперше чітко побачила, як мова визначає, хто ти є.

Там же вона звернула увагу і на інше – зникнення ідентичності цілих народів.

– Я бачила, як знищуються культури, як стираються особливості народностей, – згадує вона. – І це дуже сильно зачепило.

Але остаточне усвідомлення прийшло трохи пізніше – вже під час подорожей до Європи.

– Нас часто зазивали в ресторани криками “раша!” (мається на увазі russia – Авт.). – розповідає пані Вікторія. – І це було дуже принизливо. Це був удар по самолюбству. По тому, ким я себе бачу і ким хочу бути.

Саме тоді в родині ухвалили рішення:

– За кордоном ми розмовляємо виключно українською.

І дуже швидко стало зрозуміло – мова має значення.

– Люди починали питати: “Якою мовою ви говорите?” – розповідає вона. – Хтось думав, що це польська, хтось, що російська. А коли я казала, що це українська, я відчувала гордість.

Це був не просто діалог, це була презентація себе і своєї країни.

– Я розуміла, що показую: існує українська мова, існує українська культура, існує наша нація, – стверджує Вікторія Панченко.

Один із найяскравіших моментів стався у 2011 році в Барселоні.

– Ми стояли в черзі до музею Музей Пікассо, розмовляли українською, – розповідає вона. – До нас підійшов адміністратор і запитав, якою мовою ми говоримо.

Після відповіді він звернувся з несподіваним проханням.

– Він попросив залишити запис у книзі відгуків. Сказав, що дуже рідко чує українську мову і що для них це важливо і приємно – отримати їх запис на згадку. Ми буквально розплилися в усмішках. Це було дуже приємно і дуже показово, – вважає Вікторія.

Водночас вона бачила іншу тенденцію:

– Російської мови було дуже багато. І часто нею говорили навіть не росіяни – а українці чи люди з інших країн.

Саме тоді, каже пані Вікторія, остаточно сформувалося розуміння:

– Тебе ідентифікують за тим, як ти говориш. І за тим, як ти представляєш свою країну.

У 2014 рік вона вже входила з цим усвідомленням, але ще без повної мовної послідовності.

– У мене були гойдалки, особливо в соцмережах: українська, потім російська, потім знову українська, – згадує вона.

І це викликало внутрішній дискомфорт:

– Було відчуття, що ти зраджуєш саму себе. Що тобі не вистачає слів, щоб повноцінно висловлюватися українською.

Йшлося не просто про переклад – а про глибину мови.

– Хотілося не просто підбирати слова, а вільно володіти мовою – з усіма відтінками, епітетами, значеннями, – ділиться Вікторія. –  Я зрозуміла, що це не просто мовне питання. Це питання ідентичності. І що війна – це, зокрема, війна за мову.

Сьогодні для неї це вже не вибір.

– У мене навіть на клавіатурі немає російської мови, – каже Вікторія Панченко. – Є українська і англійська. У нашій сім’ї всі перейшли на українську. Діти, родичі, навіть ті, хто раніше її не вивчав. І це не про примус, це про повагу. Ці люди почали говорити з нами українською, навіть якщо спочатку це було трохи криво-косо. Почати ніколи не пізно. В будь-якому віці, в будь-якій країні.

В неї багато історій з-за кордону, коли завдяки мові вона відкривала для іноземців нову сторону української ідентичності – власну мову, а не російський діалект, як багато хто собі це уявляв.

– Ми маємо бути сміливими і не сповзати назад на російську, щойно стає складно. Навіть якщо спочатку важко – треба продовжувати, – впевнена пані Вікторія.

І наостанок додає:

– Українська прекрасна. І вона варта того, щоб її вчити.

У кожного з героїв свій шлях до української: через сумніви, помилки, пошук правильних слів.

Але всі вони сходяться в одному – мова має значення.

Вона визначає, як тебе сприймають у світі. Вона формує середовище навколо. І зрештою вона допомагає відповісти на просте, але важливе питання: хто ти є.

І, як показують ці історії, почати говорити українською ніколи не пізно. Важливо лише зробити цей вибір і не відступати від нього.