У 12 років вона ухвалила рішення, яке не переглянула жодного разу. Просто внутрішньо вирішила: відтепер говоритиме українською всюди.
І дотримується цього вже понад 30 років.
Історія Лесі Скорик — філологині, викладачки та волонтерки.
Рішення, прийняте в 1991-му
Її дитинство було типовим для Дніпра кінця 80-х — російськомовні мультфільми, садочок, вулиця.
– Я була стандартною радянською дитиною. На дворі гралися російською. Хоча суржик теж звучав, але ігрове середовище автоматично переходило на російську, – згадує вона.
Українська звучала вдома — мама була вчителькою української мови. Але це ще не означало свідомого переходу.
Все змінилося у 1991 році.
– Я не можу сказати, що це було раціонально. Просто в голові склалося: Україна стала незалежною — значить, я говоритиму українською всюди.
На той момент їй було 12.
Одна україномовна на потоці
Найскладніше почалося в університеті — на факультеті журналістики у Дніпрі. Середовище було майже повністю російськомовним.
– Я дуже боялася, що змушена буду перейти на російську. На нашому потоці україномовною була фактично одна я.
Навіть викладачі тоді переважно говорили російською. Проте її позицію поважали.
– Ми складали іспит, викладачка каже: “Я ще не всі роботи перевірила. Але вам, пані Леся, – п’ять”. Я питаю: “Звідки ви знаєте?” А вона: “А хто мені ще українською напише?”
Я називала себе бацилою україномовності
Після університету Леся почала працювати на радіо, де передачі велися українською. Але навіть там доводилося чути: “Він української не знає, говоріть російською”.
– Я підходила і віталася українською. І людина відповідала мені українською. Ми чудово спілкувалися. Я не погоджуюся з підходом “говорю мовою співрозмовника, щоб бути ввічливою”.
Свою роль вона описує просто:
– Я називала себе бацилою україномовності. Я просто створювала довкола себе україномовне середовище.
Викладання, 2014 рік і історії студентів
З 2013 року Леся викладала на безкоштовних курсах української у Дніпрі.
У 2014-му до них прийшло понад 80 дорослих.
– У кожного була своя причина. Хтось переїхав, хтось не мав можливості вивчити раніше, хтось просто вирішив змінити життя.
Одна жінка з Грузії тоді розказала: “Я не хочу говорити мовою окупанта.” Для неї росія була подвійним агресором, адже напала і на її батьківщину і на Україну.
Інша учениця, родом з Татарстану, розповіла, що вийшла заміж за українця і саме через це вирішила опанувати нашу мову: “Для мене українська — це мова кохання.”
Саме через ці історії Леся по-іншому осмислила поняття “рідна мова”.
– Є мова з колиски. А є мова, яку ти обираєш свідомо.
Вона наводить приклади з української культури — письменницю Марко Вовчок, яка народилася в росіянкою, але одружившись з українцем закохалась в нашу культуру стала класиком української літератури, та Олена Теліга, яка до юності говорила російською, але почувши за кордоном образи в бік української мови свідомо перейшла на неї і стала частиною українського визвольного руху.
Між двома мовами: новий виклик у Німеччині
На початку повномасштабного вторгнення Леся виїхала до Німеччини з маленькою донькою.
І тут мовне питання встало ребром.
– Моя дитина була повністю україномовною, коли ми виїхали. Їй було 4 з половиною. Зараз їй 9. Але за три роки в місцевій школі німецька почала переважати.
Проте українізувати своє середовище Леся не припиняє.
Разом із колегами вона створила україно-німецькі навчальні книжечки — понад 800 примірників розійшлися різними містами Німеччини.
Але визнає:
– Зараз для багатьох родин за кордоном питання не в тому, щоб вивчити українську. А в тому, щоб її зберегти.
Нові учні — і нова мотивація
До Лесі звертаються нові студенти — зокрема іноземці. Один із них — німець Ернст Хофман, який почав вивчати українську у зрілому віці.
– З часом вивчення української стало для мене внутрішньою потребою. Мені дуже пощастило – моя викладачка приємна і дуже компетентна. Ця мова для мене важлива з особистих причин. Я вперше побував у Києві у 2018 році, і сьогодні українська відкриває для мене доступ до великого культурного простору. Це також своєрідний вступ до слов’янської мовної родини. Я мотивований, і мені це справді подобається, – розповідає він.
Сподіваємось, ця історія надихне і вас не відступати і вчити рідну мову! Адже навіть якщо спершу ви робите якісь помилки і вам щось не вдається – головне не опускати руки практикуватись!
Категорія: Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Війна, Головне, Дніпро
