ЕКСКЛЮЗИВ Вдячні за свободу: як Дніпро вшановує Героїв Небесної Сотні

20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість людей – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, відстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні. Про буремні події того часу та долю їхніх учасників розповість «Наше місто».

Олег Борщевич: на Майдані загинули найкращі з нас

Сьогодні Олегу Борщевичу (позивний “Батя”), директору КП «Ветеранський простір», ветерану російсько-української війни 68 років. А 12 років тому Олег Сергійович був успішним підприємцем, який приїхав на столичний Майдан відстоювати свої законні права.

– У Київ ми з командою прибули 16 січня 2014 року, – розповідає ветеран. – Щойно зустріли старий Новий рік і поїхали до столиці. Уже тоді там було неспокійно. Почалася історія з тітушками, яких звозили з Криму та Донеччини. Ще за Борисполем стояли міліцейські (тоді ще поліції не було) кордони. Вже відчувалося, що скоро буде рубка.

Втім, на початку того доленосного року більшість учасників Революції Гідності й не думали, що за лічені дні станеться кривава трагедія, яка кардинально змінить історію України. Люди просто хотіли жити й працювати. Ростити дітей, займатися бізнесом. Але щоб усе було по справедливості!

– Коли приїжджаю до Києва, піднімаюся на Інститутську, на Грушевського, дивлюся на простріляні стовпи й згадую тих хлопців, нашу сотню, – продовжує розповідь Олег Борщевич. – Там я подружився зі знаковими учасниками Революції Гідності – Колею Ніщуком, Олегом Тягнибоком, Дмитром Ярошем, Миколою Веліковичем. З Сергієм Нігояном я був ледь знайомий. Зустрічалися – віталися. Привіт-привіт. Більше спілкувався з Михайлом Жизневським, який загинув 22 січня, за чотири дні до свого 26-річчя. У нас були спільні теми, інтереси. Міша ж із Білорусі, я по роботі часто бував у Козловичах. Ми говорили, будували плани. Він був добрягою, але потужний духом. Хлопець із характером. З харизмою. Зі стрижнем. Про таких людей кажуть: я з ним у розвідку пішов би.

Дніпровський ветеран зазначає, що Майдан працював як вулик, як єдиний організм. За принципом: один за всіх і всі за одного.

– Це був союз непокірних, тих, хто не хотів жити за старими правилами, – вважає Олег Сергійович. – На Майдані загинули найкращі з нас. А коли почалася війна з росією, багато хто одразу пішов добровольцями захищати Україну.

Сам Батя також один із добровольців і 2014-го, і 2022-го років. 

Серед євромайданівців, які зі зброєю в руках захищали Україну, – і заступник міського голови Дніпра Андрій Денисенко.

– Мій бойовий досвід починається з 2014 року, коли брав участь у низці операцій, зокрема в зачищенні Красноармійська, нинішнього Покровська, – розповідає віцемер. – Воював під командуванням Дмитра Яроша, у складі «Правого сектору» та у взаємодії з іншими добровольчими частинами, зокрема батальйоном «Дніпро-1», у формуванні якого я також тоді брав участь. Під час повномасштабного вторгнення служив і воював у складі 128 Дніпровської бригади ТрО «Дике поле», до створення якої я причетний і яка сформована на 90% із добровольців-дніпрян. Із відомих дніпрян-активістів Революції Гідності сьогодні на війні – Вадим Шебанов, Павло Хазан, Олександр Писаревський (Сігурд), Олексій Пастернак (Аріслав), Кирило Дороленко.

Небесна сотня – перші загиблі у війні України за незалежність 

Дніпрянин Кирило Дороленко  – офіцер ЗСУ і професійний історик, який події, що відбуваються, розглядає скрупульозно і прискіпливо.

–  Наші сусіди з російської імперії або російської федерації  завжди  хотіли тримати нас під своїм впливом, – вважає історик. – Ще з 90-х років почалася гібридна війна і всі політичні процеси,   економічні, газові війни пов’язані саме з нею. І от Революція Гідності – це наслідок політичного протистояння, коли вони хотіли  контролювати наші виконавчу, законодавчу, судову гілки влади і  таким  зробити нас слабкими і потім, умовно, по прикладу Білорусі, окупувати нас. Але ж Революція не дала такої можливості! Народ сказав, що ми не хочемо жити з росією, що ми  обираємо свій власний курс –  саме європейський напрямок. І цілком справедливо, що в цьому році визначено, ми цю війну  називаємо вже не російсько-українською, а  війною за незалежність.  Такий термін визначив закон. Перший день війни – це 19 лютого 2014 року. Саме у цей день почався активний етап протистояння. Тобто, загиблі з Небесною сотні, офіційно є учасниками бойових дій, які загинули на  цій війні, яка от зараз відбувається у нас по всій країні.

 Взагалі, на думку Кирила, події, що відбувались наприкінці 2013-го – початку 2014 років мали декілька етапів. Це треба, щоб усвідомити, що саме відбувалось з країною і з нами.

– Вважаю, що Революція Гідності  почалася в грудні  2013-го, коли люди вийшли в Києві на штурм адміністративних споруд, – пояснює військовий. – До того був Євромайдан. Я чітко намагаюся це роз’єднувати, бо  пам’ятаю: вимоги Євромайдану і вимоги революції були  різні. Якщо Євромайдан виступав за вступ до Європейського Союзу, шлях в Європу, то вимоги Революції Гідності вже  були направлені на зміну політичного режиму в Україні.

Кирило Дороленко нагадав, що доленосні події відбувались не лише у столиці, а по всій країні. Зокрема і у Дніпрі.  Дніпряни брали активну участь як у Революції Гідності та і у війні з рф.

– Давайте згадаємо Ярослава Синицю – близьку до мене людину, який біля обласної державної адміністрації отримав важке поранення, – каже Кирило. – Зараз Ярослав захищає Україну на війні. 

Ярослав Синиця тримав червоно-чорний прапор біля свого серця

26 лютого 2014 року відбулося протистояння активістів дніпровського Євромайдану з представниками місцевої влади. Цей день ледь не коштував життя 20-річному студенту-історику Ярославу Синиці, якого побили тітушки. У відділенні нейрохірургії дніпровської лікарні біля ліжка сина чергувала мама. Тоді небезпека Ярославу загрожувала не тільки через отримані напередодні травми.

– Лікар-нейрохірург сказав, що стан у нього поганий і віддав мені закривавлений  червоно-чорний прапор, – розповідає Кирило Дороленко. – Тобто, цей прапор Ярослав тримав біля свого серця. Взагалі тоді ми всі були романтиками, навіть ідеалістами. Тому що не можна не бути ідеалістом і  брати участь у Революції Гідності, ризикуючи своїм життям. Таким був і Ярослав, який вчився на історичному факультеті, ходив зі мною на лицарські бої, займався історичною реконструкцією.

Отримані студентом травми дійсно були дуже небезпечні, але лікарі зробили все можливе, щоб спасти постраждалого хлопця.

– Лікар сказав, що у нього якась шишка почала на мозку утворюватися, набухати гематома, – продовжує Кирило. –  А проламана кістка стирчала в бік мозку, що викликало тривогу.   Лікар-нейрохірург зробив йому гарну операцію, врятував Ярослава. Але небезпека залишались з боку тодішньої влади і тому прийшлося викрадати хлопця з лікарні. До закінчення Революції Гідності він переховувався на заході України. До речі, у лікаря, який оперував Ярослава Синицю, поліція і СБУ проводили обшуки. З часом син того доктора сам вивчився на нейрохірурга. Якось його зустрів і він казав, що в польовому госпіталі робить важкі операції, рятуючи життя нашим захисникам.

Ярослав після повномасштабного вторгнення став добровольцем і одним із перших доєднався до нового роду військ –  сил безпілотних систем.

– Він брав участь у бойових діях на різних напрямках  від Херсона, ледь не до Курщини, – підсумовує Кирило Дороленко. –  До сих пір воює,  хоча йому і важко, здоров’я  армія, на жаль, не придає ніякого. Але  вже майже чотири роки Ярослав на війні. 

Найголовніше – зберегти пам’ять про героїв живою 

Безумовно, День Героїв Небесної Сотні – це – день жалоби, оскільки він пов’язаний із загибеллю громадян під час Революції Гідності та на початку російської агресії на сході України, але він покликаний вшановувати не смерть, а боротьбу за гідне та вільне життя, жертовність і відвагу. Чітка громадянська позиція та готовність обстоювати її до кінця – це ті якості, які мали Герої Небесної Сотні та які гідні наслідування.

У такій справі дуже багато залежить від позиції молоді, яку звісно треба формувати.

– Протягом багатьох років у Дніпрі сформувалися сталі традиції вшанування Героїв Небесної Сотні, – зазначає Сергій Луденський, в.о. директора департаменту молодіжної політики, української національної та громадянської ідентичності Дніпровської міської ради. – Ми проводимо патріотичні флешмоби «Герої не вмирають», молодь вишиковується у Герб і Прапор України, створює символічні інсталяції, бере участь у пам’ятних акціях. Ці формати стали частиною міської молодіжної культури пам’яті. Водночас останні два роки, з огляду на безпекову ситуацію та рекомендації військової адміністрації,  не організовуємо масових скупчень людей. Формати заходів змінюються — вони стають камерними, безпечними або переходять у творчі та медійні ініціативи. Зокрема, молодь долучається до створення візуальних робіт, інформаційних проєктів, тематичних брифів.

Цього року до Дня  Героїв Небесної Сотні у міському електротранспорті розмістили 270 пам’ятних плакатів. Молоді дизайнери підготували креативні  роботи, які передають значення подій Революції Гідності. Переможницею конкурсу стала Катерина Бєлих. У своєму постері вона зобразила каску, яку носили учасники Майдану, прикрасивши її українськими автентичними орнаментами. Як зазначила переможниця, саме в таких касках люди, прагнучи захистити себе, йшли виборювати власну свободу.
Найголовніше у цій роботі, щоб заходи не носили обов’язковий, черговий характер.

  – Ми переконані: пам’ять про Героїв Небесної Сотні — це не лише про формат заходу, – резюмує очільник департаменту молодіжної політики. – Це про цінності, які залишаються з нами. Про відповідальність, єдність і активну громадянську позицію молоді. І саме через такі ініціативи ми зберігаємо цю пам’ять живою.

Фото Валерія Кравченка та спікерів