Залишитися без даху над головою не побажаєш нікому. На жаль, таких людей сьогодні чимало. Одних обдурили шахраї, інші опинилися на вулиці через власну безтурботність. Ну і звісно, війна позбавила житла десятки тисяч українців. Про те, як у Дніпрі допомагають бездомним, розповість «Наше місто».
Курити почав у 14, а кинув у 60
У середині 1990-х, тоді ще в Дніпропетровську, сталася дивна історія. В одному з занедбаних будинків у центрі міста посварилися безпритульні, внаслідок чого загинула молода жінка. Її просто грубо відштовхнули, вона вдарилася головою до кута столу й впала. Померла не одразу. П’яниці-приятелі залишили її одну на брудній підлозі чужого будинку й пішли.
А дивність цього випадку в тому, що зловмисником виявився колишній військовий льотчик, якому на той момент було трохи за тридцять. Служив він десь на півночі. Була сім’я, квартира, машина. Потім вийшов на цивільне, запив і все втратив за кілька років. Став безхатнім і нікому не потрібним.
Цю історію я згадував не раз. Вражала стрімкість, з якою повний життєвих сил молодий самодостатній чоловік скотився вниз. На жаль, подібних історій-доль чимало.
Вони, звісно, найрізноманітніші, але об’єднує те, що їхні персонажі — щирі й безпосередні люди — жили не задумуючись. Без шила в мозку й без царя в голові. Цією безтурботністю безсоромно користувалися інші.
Мій тезка, Олександр Вікторович, уже кілька років живе в приймальнику сміттєпроводу міської висотки. Ми – сусіди. Я на десятому поверсі, а Саша, як його всі називають, — на нульовому. Одного разу він переїхав до Дніпра з села Долинське П’ятихатського району, де й залишився на довгі роки.
Своє сільське минуле Саша-Олександр згадує з любов’ю.
— Я допомагав мамі працювати на городі, пиляв дерева, лагодив лопати, взагалі любив працювати, — розповідає Олександр журналісту “Наше місто”. — Пам’ятаю, як мама-доярка пішла вранці на роботу, а я прокинувся, насмажив собі картоплі, поїв і знову заснув на сіннику. Було мені тоді років шість.
Ну а потім Саша почав випивати.
— Пити почав з чотирнадцяти років, — згадує співрозмовник, — Після того, як убили мого названого брата Колю, спробував самогон. З того й почалося. Ну і курити тоді ж почав.
Після школи Олександр відслужив в армії й переїхав до обласного центру, де з часом познайомився з Іриною. Молоді жили-випивали в її однокімнатній квартирі, а потім цивільна дружина Саші померла. Родичі покійної приватизували квартиру за кілька днів, у якій Олександр не спромігся прописатися, і продали її. Саша фактично опинився на вулиці. Трохи пізніше він оселився в крихітному приміщенні для збору сміття з 10-поверхівки на вулиці Михайла Грушевського.
У новій «квартирці» мешканець постарався створити певний затишок. Старі картонні ящики — певна подоба меблів. Зверху на них каструлі, чашки, ложки. На стіні великі годинники з боєм. Є навіть маленький телевізор, придбаний на скромну зарплату двірника. Тут Саша живе. Іноді дивиться серіали, іноді читає, віддаючи перевагу детективам Чейза.
Але оптимізму Олександр попри все не втрачає.
Двірник Саша — людина надзвичайно працьовита, охоче допомагає мешканцям висотки. А ще він непоправний оптиміст і життєлюб. У 60 років навіть пити кинув! Із великим задоволенням спілкується з усіма живими істотами навколишнього простору.
— Люблю собак, котів, голубів, взагалі все живе, — признається Олександр Вікторович. — У кожної собачки чи пташки свій характер. Але особливо поважаю собак. Ми з ними найпрекрасніші друзі.
Правда, морозною зимою важко всім. І собакам, і людям. Олександр дуже чекає весну, але на відчайдушний лютневий холод не скаржиться.
— Та нормально все, — бадьоро констатує Олександр Вікторович. — Звичайно, не травень місяць, але жити можна. От тільки руки мерзнуть. Звичайні рукавички при -15 уже не допомагають. Потрібні зимові рукавиці. Бажано трипалі, які в нас на строковій службі були.
При цьому, Олександр не збирається звертатися по допомогу й хоча б тимчасово пожити у відділенні для бездомних та осіб із низьким рівнем доходів на вулиці Лоцманській, 22-А, де й тепліше, і ситніше.
У цьому відділенні знаходять тимчасовий притулок люди, які з різних причин втратили дах над головою. У деяких історія багато в чому нагадує Сашину.
Слюсаря з великої літери С з дому вигнав онук
Дніпрянка Світлана потрапила сюди наприкінці минулого року, після того як зламала шийку стегна. Вона також працювала двірником.
— Попросили мене вигуляти собаку, — розповідає Світлана. — Тримала її на повідку. Собачка рвонула, я посковзнулася й упала. Перелом! Потрапила в лікарню, звідки мене й забрали соцпрацівники.
На відміну від Олександра, Світлана була офіційно заміжня. Навіть двічі. Тим не менш із нею сталося приблизно те саме, що й з Олександром.
— Все було добре, жили з чоловіком у квартирі, а коли він помер, приїхала його колишня дружина й попросила мене на вихід, — зазначає співрозмовниця. — На жаль, я не прописалася там і формальних прав на це житло в мене не було.
У Світлани є діти й онуки, але вирішити квартирне питання вони не можуть.
— Працювала двірником, було невелике приміщення для мітел і віників, — згадує Світлана. — Якийсь час там жила, але нормальним житлом це не назвеш.
Зараз Світлані за 60. Пенсії вона не отримує, але сподівається, що після вирішення формальних питань її призначать.
— Тут мені подобається, — резюмує мама й бабуся. — Годують чудово: супи, борщі, каші, салати. Овочі та фрукти. Жити можна! Та й куди подітися. Доньці вже 42, і забрати до себе вона не може. Не має такої можливості й онучка, яка вчиться в університеті. А онук зараз на війні. Нехай у нього все буде добре!
Свою бувальщину розповів Віктор Іванович — у минулому висококваліфікований слюсар. Як сказав би відомий кіногерой, слюсар з великої літери С. Жив він у заводському гуртожитку, а потім залишився без житла.
— Працював слюсарем п’ятого розряду на Коксохімі, — розповідає Віктор Іванович. — Там і був прописаний, а потім гуртожиток знесли, людей відселили. Поселився з дружиною на Західному. Але не прописався.
Ну а в решті історія Віктора така ж, як і в попередніх співрозмовників. Звісно, зі своїми нюансами.
— Мої батьки померли, тесть і теща теж, — продовжує дніпрянин. — Померли дружина й син. Залишився тільки онук. Він-то й продав квартиру й поїхав до Польщі. У райвідділі поліції мені сказали: «Дідусю, збирай гроші, їдь до Польщі й шукай свого онука». Тільки де ж його знайдеш!
Звичайно, якби Віктор Іванович був молодшим, напевно вирішив би питання і з квартирою, і з роботою. З його-то золотими руками! Але нещодавно йому виповнилося вже 74. Сили й можливості вже не ті.
Зараз пенсіонер-робітник, як і Світлана, живе в тому ж відділенні для бездомних, де його підтримують і надають посильну допомогу.
Не сподівався на краще й назвався чужим прізвищем
Безумовно, безпритульні є практично в будь-якій країні світу. Їх мільйони. Ну а кількість людей, які живуть у крайній бідності, взагалі перевищує півтора мільярда. Війни, політичні та економічні кризи, природні катаклізми стрімко погіршують і без того невтішну статистику.
На жаль, російсько-українська війна також позбавила даху над головою сотні тисяч людей.
Стало більше бездомних і в Дніпрі. Це очевидно й помітно. Але точних цифр не знає ніхто.
— Статистику складно проаналізувати, оскільки люди постійно мігрують, — вважає Максим Єрьоменко, директор КУ Центр реабілітації та соціальної допомоги «Крок назустріч». — Нагадаю, що бездомні, яких бачимо в місті, — не тільки дніпряни, а й жителі інших регіонів країни, які втратили житло через російську агресію. Можна лише сказати про тих, хто звернувся до нас по допомогу. У 2025-му — 1106 осіб, а роком раніше — 1200. Переважно ми надавали консультаційні послуги, допомагали відновлювати документи. Звичайно, багато хто потребував ночівлі. Особливо це актуально взимку, коли залишатися на вулиці — смерті подібно.
Допомогти всім просто неможливо. У відділення для бездомних та осіб із низьким рівнем доходів на вулиці Лоцманській, 22-А обмежені можливості: лише 60 місць-ліжок.
— За законом, бездомний може перебувати на обліку й отримувати послуги у відділенні протягом шести місяців, — розповідає Максим Володимирович. — Через пів року ми людей не виганяємо на вулицю, але, зрозуміло, що це не може тривати вічно. Тому намагаємося допомогти людині соціалізуватися. Працевлаштуватися, отримувати пенсію, хоча б мінімальну. Нехай невеликі, але все-таки гроші! Одним потрібно відновити паспорт, іншим оформити інвалідність. Проблем маса.
Втім, із їхнім вирішенням виникає чимало труднощів. Іноді найнесподіваніших. Зламані долі, болісна недовіра до всіх і до всього, розладнаний психічний стан і букети хвороб — дають про себе знати.
— Тут важливо розуміти, що працюємо з людьми, такими ж, як і всі ми, — продовжує керівник центру «Крок назустріч». — Ставитися до них із розумінням і терпінням. Без будь-якої зневаги й поблажливості. Тоді й вони віритимуть, що зміни на краще можливі. Була в нас історія, коли ми намагалися відновити паспорт чоловікові з прізвищем Браженко. Але все марно. Жодних слідів не знаходимо. І тут він зізнається, що справжнє його прізвище — Ложенко. Пояснив, що сумнівався говорити правду, раптом компромат якийсь знайдуть. Мало що. Потім зрозумів, що все чесно, без підвохів і відкрився. Допомогли йому з паспортом, з оформленням інвалідності, став отримувати виплати. Чудово!
Трапляються й справжні хепі-енди. Як у кіно!— Одного разу жінка із заходу України й чоловік, здається, із Запоріжжя, які перебували в нашому відділенні, не просто познайомилися й подружилися, а створили сім’ю, — згадує Максим Єрьоменко. — Знайшли роботу, отримали кімнату в гуртожитку. Ну а майбутнє залежить від них самих!
Фото Валерія Кравченка
Категорія: Влада, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
