«Танки бояться морозів і дронів, а ми — ні»: історія сержанта танкової роти з ТрО Дніпра

Зимові морози, дрони та постійна готовність до бою — сьогодні це буденна реальність українських танкістів. Сержант танкової роти Андрій розповідає про службу, війну, яка змінилася, і внутрішню витримку, що допомагає триматися, пише «Наше місто» з посиланням на фейсбук-сторінку «128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле”».

«Бачите танки?» — питає, посміхаючись, Андрій, сержант танкової роти.
У напрямку, куди він показує рукою, не видно жодного танка.
«А вони є! Передавайте комбригу, що хлопці працюють», — сміється він.

Навіть підійшовши впритул, бойові машини складно помітити — настільки ретельно вони замасковані. Проте умови служби залишаються складними, особливо взимку.

«Танки бояться морозів. Коли все вкривається кригою, відкрити люки дуже непросто. Та й холодно там — це ж метал. Але в будь-який момент машина має бути готова до виконання бойового завдання».

До лав Збройних сил України Андрій прийшов у 2022 році звичайним солдатом. До війни він працював на заводі з переробки пластику, виготовляв побутові речі. У 22 роки мав можливість залишатися в цивільному житті, однак після новин про події в країні вирішив піти до ТЦК.

«Коли мені було років десять, батько зліпив із пластиліну танк — я був задоволений, як соняшник. Потім до бронетехніки взагалі не тягнуло. А коли дали справжній, живий танк — я був у захваті!»

На своєму танку Андрій брав участь у звільненні Харківщини та в багатьох бойових операціях. За цей час, каже він, війна кардинально змінилася, а разом із нею — і роль бронетехніки.

«Сьогодні танк — це повільна і досить легка мішень для FPV-дронів. Тому тепер доводиться одночасно відбиватися від них із дробовика й вести вогонь з гармати. Один екіпаж нещодавно виїхав, встиг відпрацювати по цілях, а командир ще й збив дрон, який їх атакував. Красавчик!»

З часом Андрій став сержантом роти й рідше виїжджає безпосередньо на бойові завдання. Проте нещодавно сам зголосився на вихід. Операція була складною: відмовила супутникова навігація, зник зв’язок.

«Чекаємо хвилину, другу, п’яту… Нарешті зв’язок відновився. Ми виїхали й відпрацювали. Зробили сім пострілів. Почули, що цілі — бліндажі в посадці — знищені, і почали відкат назад. Командування дуже хвалило. Колись після таких виходів був шалений підйом емоцій — хотілося стрибати в тому танку, хоча там і ніде. А тепер — просто приємно. Дуже приємно. Але вже як на роботі: буденна справа».

Планів на майбутнє військовий не будує — каже, вони залишилися у 2022–2023 роках. Нині головне завдання — вистояти до кінця війни. Повернення до цивільного життя він вважає наступним непростим викликом, до якого ще доведеться готуватися.

Попри втому й труднощі, Андрій упевнений: найважливіше — витримати зараз. А далі, каже він, буде простіше.

Нагадаємо, Врятував під Вугледаром: історія військового з ТрО Дніпра, який вже 3 роки піклується про окопну кішку.

Раніше ми писали: З клініки — в окоп: історія бойового медика з ТрО Дніпра.

Читайте також: Блекаути та хіміотерапія під час тривог: лікар з Дніпра розповів про роботу онковідділення під час війни.

Фото: 128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле”.