Війна стала жорстким випробуванням для кожного українця. Вона зруйнувала домівки, змусила тисячі людей залишити рідні міста, перекреслила звичні плани й уявлення про майбутнє. Та попри страх, втрати й постійну невизначеність, українці не втратили головного — віри в себе та свої мрії. Хтось почав життя з нуля в новому місті, хтось перетворив улюблене хобі на справу життя, а хтось знайшов сенс у допомозі іншим. Кожен із них іде власним шляхом — непростим, болючим, але щирим і наповненим змістом. Про це розповідає “Наше місто”.
Переселенка з Нікополя перетворила хобі на справу життя
Повномасштабна війна змінила життя мільйонів українців. Для когось вона стала точкою втрати, для когось болючим, але рішучим перезапуском. Ірина Бойко, переселенка з Нікополя. Вона одна з тих, хто, попри війну, обстріли й вимушений переїзд, не втратила віри у свою мрію та змогла втілити її в реальність. До війни життя Ірини було зовсім іншим. Вона мешкала в Нікополі й займалася торгівлею одягом — разом із родиною мала невеликий магазин.
«Іншим, взагалі іншим було моє життя. У мене був магазинчик одягу, ми працювали, будували плани, і я навіть не уявляла, що все так різко зміниться», — згадує жінка.
З початком повномасштабного вторгнення Ірина разом із донькою була змушена виїхати з країни. Першим прихистком стала Німеччина.
«Дуже хотілося просто зникнути, бо ніхто не розумів, як далі буде. Але через три місяці ми повернулися. Ми зрозуміли, що наше місце тут. Вдома, як би важко не було, ти все одно відчуваєш себе інакше», — каже Ірина.
Повернувшись, вони ще деякий час залишалися в Нікополі. Та місто почали щодня обстрілювати. Постійні тривоги, ночі в підвалі й страх за дитину змусили знову збирати речі — цього разу до Дніпра.
«Я зрозуміла, що дитині не потрібно цього бачити й чути. Ми майже кожну ніч бігли до підвалу. Умови були жахливі, всі просто виснажилися», — розповідає жінка.
У Дніпрі Ірина з донькою спочатку жили з відчуттям тимчасовості, сподіваючись на швидке повернення додому. Перший рік дитина навчалася онлайн. Та згодом стало зрозуміло: потрібно будувати нове життя.
Саме тоді хобі, яке з’явилося ще до війни, несподівано стало справою, що дало сенс і опору. Ірина згадує, що інтерес до натурального миловаріння виник майже випадково.
«Я просто у соцмережах дуже часто бачила фотографії та відео натурального мила. Довго вагалася, чи потрібно воно мені. А потім чоловік подарував мені навчання. І я зрозуміла — це точно моє», — говорить вона.
Згодом Ірина пройшла ще кілька навчальних курсів у різних майстрів. Починала потроху: купувала мінімальне обладнання, матеріали, вчилася на помилках.
«Мені дуже важливо бачити результат своєї роботи й чути відгуки. Тому я намагаюся купувати все якісне, сертифіковане, навіть якщо це дорого», — пояснює майстриня.
Війна знову внесла корективи: більшість обладнання та матеріалів залишилися в Нікополі й були втрачені. Починати довелося майже з нуля. Врятувала грантова підтримка.
«Я подалась на грант від Mercy Corps, і коли його погодили, змогла відновити матеріали й докупити обладнання. Це був шанс знову почати», — каже Ірина.
Так асортимент розширився: до мила додалися бомбочки для ванни, скраби, спа-продукція, тверда піна. Окремою фішкою стали унікальні бомбочки, форми для яких Ірина створює самостійно за допомогою 3D-друку.
«Ми самі розробляємо дизайн, друкуємо форму і вже з неї роблю бомбочки. Аналогів таких виробів, мабуть, немає», — розповідає майстриня.
Процес виготовлення — тривалий і кропіткий: від правильного замішування суміші до кількох етапів сушіння, ручного розпису й окремого пакування кожного виробу.
«Це довго, але результат того вартий. Я все розмальовую вручну. Мені подобається, коли люди впізнають героїв — Гаррі Поттера, Кевіна з “Один вдома”, Спанч Боба або із більш сучасник — Лабубу. Мій чоловік постійно підтримує ідеї, щодо вибору персонажів, навіть іноді сам пропонує, те що наразі на піку популярності, наприклад, персонажі з серіалу “Дивні дива” », — усміхається Ірина.
Особливу увагу вона приділяє безпеці та натуральності. Усі продукти виготовляє з природних компонентів, а трави та квіти раніше часто збирала самостійно, в Нікополі, коли була така можливість.
«Еко — це для мене принципово. У моєї дитини були алергічні прояви, і коли ми перейшли на мою продукцію, стан почав вирівнюватися», — ділиться жінка.
Ціни на продукцію Ірина тримає доступними, попри складний і затратний процес.
«Я бачила бомбочки в магазині по 365 гривень. У мене подібні можна купити за 80-120. Я хочу, щоб люди могли дозволити собі такий подарунок», — каже вона.
Наразі Ірина мріє про розвиток власної справи, розширення асортименту та переїзду з домашньої студії до власного магазинчику з виробничим кабінетом.
«Мені дуже хочеться свій маленький магазинчик, куди можна прийти й знайти щось для себе або на подарунок. Це складно, але я цю мрію не відкладаю», — зізнається Ірина.
Війна забрала дім родини Ірини та їх звичне життя, але не забрала віру, талант і бажання творити. Іноді саме хобі стає тим світлом, яке допомагає вистояти й почати знову.
Історія Марка Шумакера, який через спорт допомагає дітям під час війни
Війна забирає дім, дитинство, спокій. Але іноді вона народжує нові сенси. Для Марка Шумакера спорт став не лише справою життя, а й способом триматися, допомагати іншим і виконати обіцянку, дану батькові у найтемніший момент.
Марк народився і виріс у Маріуполі. Саме там він вперше прийшов у боксерський зал та не випадково. Любов до спорту йому привив батько, Віталій Шумакер, який у свій час професійно займався боксом. Для родини це був не просто вид спорту, а частина сімейної історії, спосіб виховання і спільна мова між батьком і сином.
«Бокс для мене — це не тільки удари й техніка. Це характер, дисципліна і відповідальність. Я виріс у цьому», — каже Марк.
На початку повномасштабного вторгнення Віталій Шумакер став на захист рідного Маріуполя. Разом з іншими оборонцями він опинився в пеклі облоги на металургійному комбінаті «Азовсталь». 8 квітня 2022 року батько Марка потрапив у російський полон — поранений.
Напередодні цього Марк отримав від нього останній дзвінок по спецзв’язку. Саме тоді син дав обіцянку, яка стала для нього орієнтиром на наступні роки: не зрадити спорт і подбати про родину — маму та молодшого брата.
«Я розумів, що тепер відповідальність повністю на мені. Я не міг опустити руки», — згадує Марк.
Після втрати дому родина Шумакерів переїхала до Дніпра. Тут Марк почав усе з чистого аркуша. Уже понад три роки він живе і працює у цьому місті, тренує дітей у спортивному клубі «Фенікс».
У залі Марка завжди жваво. На тренування приходять і місцеві діти, і переселенці з Маріуполя, Харкова, Донеччини. Для багатьох з них це не просто секція боксу — це безпечне місце, де їх підтримують та чують.
«Я сам пережив життя в шелтері. Я знаю, що таке, коли немає дому, грошей, їжі, коли в тебе родина, а ти не знаєш, як завтра буде. Тому я просто не можу не допомагати дітям», — говорить тренер.
Для Марка робота з дітьми давно вийшла за межі спорту. Він допомагає з домашніми завданнями, розмовляє про школу, дружбу, життєві вибори. У Марка є кілька вихованців, яких він називає своїми хлопцями. З ними їздить на змагання, святкує дні народження, проводить час поза залом.
«Вони можуть мене спитати про все: як вчинити, що сказати, як не наламати дров. Це вже не просто тренування. Ми як друзі, як маленька родина», — зізнається він.
Ймовірно, така турбота має і глибше коріння. У Марка є молодший брат з інвалідністю, за яким він опікувався з дитинства.
Марк не лише тренує, а й організовує благодійні турніри з боксу. Останній із них був присвячений оборонцям «Азовсталі».
«Ми орендували зал, встановили ринг і за кілька годин провели турнір. Участь взяли близько ста спортсменів. Тоді вдалося зібрати понад 40 тисяч гривень», — розповідає тренер.
Усі кошти передали дітям-переселенцям, які живуть у шелтерах: на їжу та найнеобхідніше. У його залі є й діти, які займаються безоплатно — ті, чиї родини не можуть платити за тренування. Марк купує їм рукавички, форму, возить на змагання.
24 травня 2025 року, у свій день народження, Марк отримав найважливіший дзвінок у житті — його батька обміняли після більш ніж трьох років російського полону.
«Я був удома, і тут дзвонить батько. Просто: “Привіт”. Я навіть не одразу повірив та зрозумів, що відбувається. Тоді за одну секунду в мене наче весь світ перевернувся», — згадує він.
Батько приїхав до Дніпра, певний час проходив тут реабілітацію. Згодом побачив зал, де займається Марк та тренує дітей, дізнався про все, що відбувалося за ці роки.
«Він був дуже здивований. Побачив, скільки тут людей, які підтримують наших захисників, які попри всі обставини продовжують жити та впевнено йдуть до своїх мрій та цілей. Йому було це дуже приємно», — каже Марк.
Віталій Шумакер навіть побував на одному з турнірів і стояв у куті рингу поруч із сином. За словами Марка, тоді було складно стримувати сльози та ще складніше — програвати. В той момент хлопець нарешті відчув ту батьківську підтримку, на яку так відчайдушно чекав всі ці роки.
Попри війну, втрати й важкі обставини Марк Шумакер не зрадив своїй мрії. Він продовжує розвиватися у професійному спорті, як і обіцяв батькові, та водночас підтримує дітей, яким сьогодні найважче. Його історія про те, як сила спорту може стати силою для життя. Про відповідальність, яка народжується з любові. І про вибір — не зламатися, навіть коли здається, що все втрачено.
Як пенсіонерки у Дніпрі щодня наближають перемогу
У Дніпрі працює благодійний фонд “Спільна сила”. Сюди приходять не заради подяки чи визнання. Тут збираються ті, для кого допомога військовим стала внутрішньою потребою. Пенсіонерки, переселенки, жінки з різним життєвим досвідом, яких об’єднала одна спільна мрія — мир, перемога та закінчення війни.
З початку повномасштабного вторгнення для багатьох із них волонтерство стало справжнім покликанням. Вони приходять сюди щодня, як на роботу, і без упину роблять те, що можуть, аби підтримати українських захисників.
Тетяна — пенсіонерка. До війни вона жила звичайним життям, займалася родиною, виховувала дітей та онуків. Після 24 лютого 2022 року разом із сім’єю була змушена виїхати за кордон.
«Коли почалось повномасштабне вторгнення, я з дітьми, з онуками виїхали. Ми були у Німеччині, і там я приєдналась до волонтерського фонду. Там теж виробляли сітки й окопні свічки», — розповідає Тетяна.
Навіть за кордоном вона не змогла залишатися осторонь. А коли у 2024 році повернулася в Україну, вже точно знала: хоче й надалі допомагати.
«Я побачила сюжет про “Спільну силу” в телеграм-каналі, знайшла контакти, подзвонила і спитала, чи можна прийти працювати. І з того часу я тут», — каже жінка.
Сьогодні Тетяна — одна з тих, хто виготовляє унікальні енергетичні батончики для військових. Це поживний продукт, який допомагає захисникам у польових умовах, коли немає змоги нормально поїсти.
«Найбільш витратне по часу — це лущення і чищення горіхів. Воно займає дуже багато часу. А коли горіхи вже є, зібрати батончики — не так складно», — пояснює вона.
Процес виготовлення — кропіткий і багатоступеневий: перебір горіхів, додавання сухофруктів, вівсянки, родзинок, меду, інколи печива чи горіхової пасти з какао.
«Все перемішуємо, подрібнюємо, додаємо мед і трохи крохмалю, щоб маса трималася. Потім викладаємо батончики і залишаємо стабілізуватися десь на добу», — розповідає Тетяна.
За день волонтерам вдається виготовити до 70-80 батончиків. За півтора року їх передали на фронт понад 13,5 тисячі.
«Я ніколи не думала, що буду цим займатися. Але по-іншому не можна. Якщо ти не на фронті — ти маєш допомагати тут», — зізнається жінка.
Поруч із Тетяною у фонді працює Людмила. Вона місцева, разом із сестрою долучилася до волонтерства з перших днів повномасштабної війни.
«Ми з сестричкою з перших днів тут. Працюємо для наших хлопців-воїнів», — говорить Людмила.
Жінки шиють сидушки, подушки, складні матраци, ноші та інші теплі й необхідні речі для фронту.
«Зараз робимо невеличкі складні матрацики, щоб хлопчик міг швидко та зручно взяти із собою і трохи відпочити», — пояснює вона.
Щодня вони приходять у фонд зранку і працюють до обіду, іноді довше — залежно від потреб.
«Ми робимо те, що потрібно. Якщо закінчились сидушки — шиємо матраци. Якщо щось інше — міняємо роботу», — каже волонтерка.
Для Людмили та її сестри це не просто допомога — це спосіб триматися у складний час. Жінки запевняють, що тут їм легше витримати все це.
Більшість волонтерок фонду — пенсіонерки. Вони не вважають себе героїнями і не чекають подяк. Вони просто роблять те, що можуть. У цих жінок одна спільна мрія — мир і перемога України. І поки цей день не настав, вони щодня приходять до фонду, працюють без упину і роблять свій неоціненний внесок у спільну справу. Бо перемога — це не лише фронт. Це й тисячі пар рук у тилу, які щодня наближають її своїми справами.
Фото: “Наше місто” / особисті фото героїв матеріалу
Категорія: Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Війна, Головне, Дніпро, Переселенці, Україна Росія війна
