ЕКСКЛЮЗИВ Незламний: як дніпрянин Микола Романюк з 25 бригади витримав 35 місяців російського полону

Він написав їй на сайті знайомств. Вона жила в Одесі, але була в гостях у батьків у Дніпрі. Відстань не стала на заваді. І так почалась історія Миколи та Анни, передає “Наше місто”.

У Дніпрі вся родина возз’єдналась, адже фактично це рідне місто для подружжя. Потім невідомість і рішення Миколи йти у військо. Спочатку ТРО, хоча мріяв чоловік про конкретну бригаду. Анна знала заздалегідь, що чоловік піде захищати країну.

Пропри те, що був батьком на той момент трьох дітей, адже має ще доньку від першого шлюбу, до війська долучився також і батько Анни, хоча вже на той момент був військовим пенсіонером.

Микола навчав мобілізованих першої домедичної допомоги і чекав бойових виходів.

Микола потрапив у полон, коли росіяни прорвались на позиції. Але він не кинув командира.

Майже три роки полону. Невідомість для родини на початку, тортури біль та голод для Миколи там. І часті переїзди з колонії в колонію. Одна з них, де чоловік пробув недовго, була буквально “взірцева”. Тут навіть був лікар! В цій казармі українських полонених знімали для пропагандистських відео, декого змушували агітувати здаватись в полон. Так само робили і в Донецьку. Але саме ті зйомки дали родині змогу випадково дізнатись, що Микола живий.

Болюче очікування і невідомість – коли його обміняють? Чи буде звістка? В один момент у Туреччині Анна відчула, що вже час їхати додому, і не помилилась – тут її чекав лист від Миколи. Перший і єдиний за 35 місяців. Тим часом у Миколи показова колонія-картинка з харчуванням змінилась на місце тортур і жаху, де є голод, побиття та гімн росії, який лунає 24\7.

Ми бачимо світлини тих, хто вийшов з полону. Худі та виснажені хлопці та дівчата. В колонії росіяни змушували тих, хто залишились, писати пояснювальні записки, мовляв, цей полонений сам відмовлявся від їжі, якої було багато і пив лише воду…

Миколу обміняли. Сталось це в день народження сина. Те, що дитина загадувала на кожне свято, збулось…

А потім знову очікування і нарешті зустріч у Вінниці. На День усіх закоханих

Вони мрію жити тільки в Україні та будувати тут щасливе життя. А ще про третю спільну дитину – донечку.

Але навіть після всього пережитого він каже: «Якби можна було повернути час — я б одразу 24-го пішов у 25-ту бригаду».

Фото Валерій Кравченко, фото з особистого архіву

Відео створено за ініціативи БФ “Сприяння 25 окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді”

Раніше ми писали Як правильно реагувати на чужий біль: пояснення експертки