Дніпро — місто, яке тримає фронт не лише зброєю. З перших днів повномасштабного вторгнення тут народилися сотні волонтерських осередків, об’єднань, ініціатив і маленьких спільнот, які щодня роблять те, що рятує життя. Саме тут, у прифронтовому місті, формується один із найбільших волонтерських рухів країни — від великих благодійних фондів до маленьких груп людей, які збираються просто допомогти.
Дніпровський волонтерський фронт — це студенти, які організовують збори у гуртожитках; мами й дружини військових, які створюють цілі фонди; ветерани, які повертаються з війни й продовжують волонтерити; переселенці, які, втративши власні домівки, знаходять сили допомагати іншим; співачки, які лікують поранених голосами; бабусі, які щодня збираються у територіальних центрах, щоб плести шкарпетки та робити обереги для тих, хто в окопах.
Вони різні — за віком, історіями, професіями, життєвими шляхами. Хтось збирає дрони, хтось шиє білизну, хтось співає у шпиталях, хтось щодня евакуює поранених з передової. Але всіх їх об’єднує одна мета — допомогти українським захисникам і наблизити нашу перемогу. Про це розповідає “Наше місто”.
Історія Першого волонтерського хору, який лікує голосами
Серед усіх волонтерських спільнот Дніпра є одна, абсолютно унікальна. Перший волонтерський хор Дніпра — єдиний в Україні та світі волонтерський хор, який вже шість років дарує пісню військовим і цивільним, піднімає бойовий дух і лікує голосами.
Ідея створення хору з’явилася у 2019 році під час фестивалю «Пісні, народжені в АТО». Волонтери запропонували виконати одну спільну пісню. Ніхто не думав, що цей разовий виступ перетвориться на постійний, міцний і творчий колектив.
Перший виступ хор дав на День Конституції 2019 року. Тоді на сцену вийшли 40-50 волонтерів, об’єднаних лише бажанням підтримати українських захисників.
«Ніхто не думав, що це виллється в постійний колектив. Але так сталося. З роками хор викристалізувався, і зараз ми — міцна, творча команда»,
— розповідає учасниця колективу Наталія Бабаченко.
Сьогодні офіційний склад хору — 13 учасників. Вони з різних сфер: журналісти, лікарі, економісти, викладачі, службовці. Усіх об’єднує одне — любов до української пісні й бажання підтримувати захисників.
«Ми ходимо на репетиції, як додому. Ми — родина. Ми підтримуємо одне одного і хор лікує нас так само, як і тих, для кого ми співаємо», — додає учасниця хору Євгенія Кисільова.
Хор — волонтерський не лише за назвою. Усі виступи — безкоштовні, усі репетиції — у вільний час, після роботи. Усі поїздки до шпиталів і військових частин — ініціатива самих учасників.
«Це теж волонтерство. Ми піснею підтримуємо наших захисників і захисниць. Для когось — це бронежилет, для когось — автомобіль. А ми робимо те, що вміємо найкраще — співаємо», — каже Наталія.
Також хор виступає у бібліотеках, університетах, будинках культури, на міських заходах, на святкових концертах для військових та цивільних, які також потребують підтримки.
Окремий напрям — концерти в палатах поранених. За словами учасниць, це найемоційніші виступи.
«Ми ділимося на четвірки і заходимо в палати до хлопців, які не можуть піднятися на концерт. Це найважче, але й найцінніше. Вони посміхаються, підспівують, іноді навіть рухають рукою чи ногою у ритм. Це те, заради чого ми існуємо», — згадує Євгенія.
Пісня стала для учасниць хору особливою формою психологічної підтримки. Жінки пояснюють, що їх репетиції — це релакс, антистрес. Вони збираються після обстрілів, важких робочих днів, або поганих новин. Учасниці стверджують, що пісні лікують не лише військових, а й їх самих. У труднощах війни хор став місцем, де можна видихнути, розказати про болі й переживання, знайти силу співати далі.
За шість років хор зібрав репертуар з понад 60 пісень абсолютно різного жанру. Це і патріотичні — «Пане полковнику», «Москва горить», народній й козацькі — «Їхали козаки», «За Україну, ненько», ліричні, святкові та духовні, а також у дівчат є власні пісні та романси. Євгенія Кисільова пише музику та слова, а хор інколи виконує її авторські композиції. Також співачки створюють кавери на популярні українські хіти — «Гуцулка Ксеня», «Рута», «Красиво» або традиційну класику.
«Ми завжди добираємо пісні під аудиторію. Щоб кожен військовий, цивільний, літня людина, студент або дитина — почув щось для себе», — зазначає Євгенія.
Хор збирається двічі на тиждень — у будні ввечері або на вихідних. Працює з професійним звукорежисером, який допомагає опановувати мікрофони, апаратуру, сценічну подачу.
«Ми не професіонали, але ми ростемо. Кожен з нас виріс у співі неймовірно. Ми створили себе самі — шість років праці, репетицій та любові до української пісні», — каже Наталія.
Музика для багатьох з них стала другою професією, хоч вони ніколи не вчилися вокалу професійно.
«Це частина нашого життя. Дуже важлива. Ми ростемо заради тих, кому співаємо», — говорить Наталія.
Історія волонтерки, яка втратила коханого на війні, але продовжує підтримувати захисників
Дніпрянка Юлія Булавіна — військова волонтерка, чия історія про силу, втрати, біль і неймовірну відданість українським захисникам. До війни її життя було звичайним: робота нянею, дитячий садок, школа англійської мови. Вона працювала з дітьми багато років і не уявляла себе в іншій сфері. Але повномасштабна війна змінила все.
«Я залишилася без роботи і не знала, куди себе подіти. Хотілося просто допомогти, хоч чимось», — згадує Юлія.
Поворотним моментом став 14 січня 2023 року — день трагедії на Перемозі у Дніпрі, коли російська ракета зруйнувала багатоповерхівку на Набережній Перемоги. Юлія, як і вся країна, тоді бачила жахливі кадри, але одразу зрозуміла — треба діяти.
«Я сиділа вдома без світла і думала: там люди, там рятують когось, там працюють волонтери. Я не можу просто сидіти. На наступний день організувала збір коштів по своїх сусідах та серед небайдужих, хто мешкав поруч, купила продукти для хлопців, які розбирали завали, і поїхала туди», — згадує дівчина.
Після першої поїздки Юлія поверталася на місце трагедії знову і знову. Розповідає, як разом з іншими людьми різала хліб, готувала гарячі напої для рятувальників, сортувала допомогу, працювала у наметах.
«Було сиро, холодно, але я весь час думала: їм там важче. І знала, що маю бути поруч», — додає Юлія.
Юлія почала шукати інформацію, кому потрібна допомога. Спочатку — парафін і окопні свічки. Потім — турнікети, медицина, харчі, засоби гігієни.
Її перший великий збір був для 71окремої єгерської бригади — антена до дрона.
«Там було щось 10-20 тисяч гривень. Я дуже хвилювалася, але ми зібрали. І я вперше поїхала до хлопців, повний багажник всього — від їжі до маскувальних сіток. Це був момент, коли я зрозуміла: все, назад шляху немає», — розповідає волонтерка.
Згодом з’явилися нові підрозділи, нові знайомства. Юлія стала постійною опорою для кількох бригад, серед яких і 17 танкова, і 71-ша, і 43-тя, і підрозділи ТрО.
Під час волонтерської роботи Юлія познайомилася з військовим, який став для неї найріднішою людиною — Миколою, позивний «Еней». Познайомилися вони зовсім не через волонтерство. Їхня історія, на жаль, коротка, але дуже щира і глибока. Разом вони були менше ніж пів року. У війни свої закони.
«Він побачив у TikTok мою собаку — маленьку таксу. Зайшов на профіль, побачив мене, написав. Так ми і познайомилися», — каже Юлія з усмішкою.
Микола служив у 30 бригаді морської піхоти, мріяв потрапити до 3 штурмової, а потім після сімейної трагедії вступив до ТрО Харківщини, де став кулеметником. Він загинув на Куп’янському напрямку, захищаючи свій рідний дім, адже був родом з Харківщини.
Майже рік Юлія не могла повернутися до волонтерства, до допомоги фронту. Та згодом — завдяки близьким друзям-військовим — вона таки повернулася.
«Мій друг попросив допомогти хлопцям. Я не можу їм відмовити. Вони — родина. Тому почала знову», — пояснює вона.
Сьогодні дівчина продовжує підтримувати 43 бригаду, з якою має особливі дружні стосунки. Зізнається: збирати гроші стало неймовірно складно.
«Раніше ми збирали за годину, тепер можна тиждень збирати п’ять тисяч. Дуже боляче та важко просити. Ми не маємо танцювати з бубном, щоб зібрати на те, що рятує життя хлопцям», – зізнається Юлія.
Юлія зробила собі велике тату на руці в пам’ять про свого полеглого коханого військового Миколу.
«Я хотіла, щоб це було на видному місці. Символічне. Там ангел з рушницею, хмаринки, червоні нитки, наші руки і обов’язково — його позивний Еней. Коли майстер прислала ескіз, я просто заплакала — зрозуміла, що це воно», — розповідає наречена полеглого захисника.
Попри втрату, попри біль, попри втому — Юлія продовжує допомагати. Не тому, що так треба. А тому, що по-іншому не вміє.
«Хлопці там втрачають набагато більше. Якщо я можу допомогти — я буду. Кожного разу, поки маю сили. Це мій спосіб тримати його пам’ять. І тримати Україну», — запевняє волонтерка.
В’яжуть заради перемоги: “Бабусі для ЗСУ”
У кожному районі Дніпра є територіальні центри соціального обслуговування, де щодня збираються десятки жінок похилого віку. Вони не просто спілкуються, підтримують одна одну й долають емоційні наслідки війни — вони творять справжню допомогу для українських захисників. Так народився унікальний рух «Бабусі для ЗСУ», який сьогодні знає вся Україна.
Директорка міського терцентру в Соборному районі Ольга Мешко згадує: рух народився стихійно — з бажання бути корисними у час, коли кожен шукав спосіб допомагати.
«Це починалося з двох-трьох-п’яти бабусь, які намагалися вдома в’язати теплі речі для військових. А потім ми показали це іншим — і всім захотілося долучитися. Кожен приніс щось із власних запасів: нитки, тканину, старі светри. Ми побачили, як це їх підтримує, як важливо бути потрібними. І так ми почали масштабувати рух», — розповідає Ольга.
Сьогодні в Дніпрі у волонтерському русі «Бабусі для ЗСУ» — приблизно 400 активних учасниць, і ще стільки ж долучаються час від часу або працюють вдома. Бабусі роблять: шкарпетки, білизну, килимки, обереги, подушки. У територіальних центрах щодня кипить робота. Тут шиють, плетуть, в’яжуть.
За 2024-2025 роки бабусі виготовили:
- понад 5 000 одиниць спідньої білизни;
- понад 1 300 пар шкарпеток;
- приблизно 1 500 спеціальних сидінь-кругів (як бабусі їх називають «піддупників»);
- понад 1 000 виробів лише у Соборному районі за 2025 рік;
- тисячі рукавичок, наволочок, плетених килимків;
- сотні браслетів-оберегів та ангелів.
«Наші бабусі шиють білизну, в’яжуть шкарпетки, роблять круги для сидіння — вони дуже потрібні на фронті. Майже 700 кругів ми вже відправили цього року. І багато роблять удома — хтось не може прийти, але працює самостійно. Це величезна допомога», — пояснює Ольга Мешко.
Тепло власними руками: історія Любові з Лисичанська
Однією з найяскравіших учасниць руху є Любов Зайцева, переселенка з Лисичанська. Вона приїхала до Дніпра у березні 2022-го — без дому, без звісток про свою квартиру, але з великим бажанням допомагати.
«З кінця березня я одразу почала працювати у волонтерському центрі. Там ми робили сітки, шкарпетки, подушки. А вдома я плела килимочки — хлопці називають їх піддупниками. У бронетранспортери, танки, бліндажі — всюди вони потрібні», — каже Любов.
За два роки вона сплела понад 1400 м’яких килимків, які бійці використовують у бліндажах та техніці, щоб не сидіти на холодному та не ставати босими ногами на землю. Виглядають ці килимки, як маленькі пухнасті теплі хмари. Основа — з медичних простирадл. Набивка — з тканинних клаптиків. Щоб зробити один килимок, треба кілька годин копіткої роботи.
Також Любов плете не лише килимки. Ще її особлива місія — браслети-обереги для військових. Вона робить їх у різних кольорах, але найбільше — у червоно-чорному та жовто-блакитному. І кожному браслету дає власний сенс. Вироби Любові носять на фронті у бліндажах, танках, машинах. Вона називає їх маленькими охоронцями.
«Червоне — то любов, чорне — то журба. Один молодий хлопець, який ішов на фронт, сказав мені: зараз йде боротьба за землю, жодного клаптика ми не віддамо. І з того дня я по-іншому дивлюся на ці браслети. Це мій спосіб бути поруч із нашими хлопцями. Я плету і молюся за їхнє життя. Я сказала собі: зніму свій браслет тільки тоді, коли закінчиться війна», — згадує жінка.
Рух «Бабусі для ЗСУ» — це не лише про вироби та допомогу. Тут люди співають, діляться новинами, підтримують одна одну, вчаться нових навичок. Багато хто вперше взяв у руки спиці чи гачок лише тут.
«У нас є бабусі, які кажуть: “Я ніколи не в’язала, але тут мене навчили”. Це і є соціальна адаптація. Люди зібралися, поспівали, поплакали, пораділи разом. Це допомагає пережити війну», — каже Ольга Мешко.
Територіальні центри є у всіх районах Дніпра. Достатньо зайти, сказати: «Хочу допомагати» — і вам покажуть, що робити. Також можна принести і матеріали: старі светри, сорочки, тканину, медичні простирадла.
Волонтерство немає віку. У Дніпрі це доводять щодня. Рух «Бабусі для ЗСУ» — це приклад того, що допомогти може кожен. Що навіть у сивому віці можна бути корисним і дуже потрібним. Любов до України передається у найпростіших речах: у шкарпетках, пришитих бірочках «Бабусі для ЗСУ», у теплих килимках, які рятують від холоду.
Благодійний фонд “Тримаймося разом”
Їх об’єднала війна. І бажання тримати країну — так само, як тримають своїх близьких. Так у Дніпрі виник благодійний фонд «Тримаймося разом», створений мамами, доньками, дружинами військових та просто небайдужими жінками, які не могли стояти осторонь. Їх робота розпочалася з однієї фрази: «Тримай мій тил», сказаної телефоном на світанку 24 лютого 2022 року.
З чого все почалося: історія Аріни Чабан
До повномасштабного вторгнення Аріна Чабан виховувала дітей — доньку Софію та вже під час війни — маленького сина Всеслава — і чекала чоловіка зі служби. Її чоловік Станіслав у війську з 2012 року, а з 2014-го був серед перших, хто вступив у бій. Але вранці 24 лютого все змінилося.
«Мені подзвонив чоловік і почав дуже кричати: “Тримай мій тил!”. У них не було новин, вони не розуміли, чи є куди відходити, чи є тут ще Україна. Єдине, що я могла зробити — це почати допомагати фронту», — згадує Аріна.
22 лютого загинула їхня службова собака. 24-го — країна прокинулась у війні. І Аріна без роздумів почала волонтерити. Формувати волонтерський рух було ніколи — він народився органічно.
«Ми зібралися в бібліотеці в парку. У нас було багато коробок, багато роботи. Хтось проходив повз, просто ставав поруч і починав допомагати. Так і з’явилася команда», — каже Аріна.
Так з’явилися перші волонтери — люди, які просто проходили повз. Серед них була і Дар’я Семенченко, яка згодом стала співзасновницею фонду. Їй всього 23 роки, але сьогодні вона — волонтерка організації «На щиті», яка щодня евакуює з фронту поранених і загиблих військових.
Вони допомагали всім: шпиталям, лікарням, переселенцям, фронту. Перші місяці волонтерства були хаотичними — але відчайдушними.
«Це був жах. Ми допомагали шпиталю, лікарням Дніпра, Запоріжжя, Харкова, переселенцям, фронту. У день могло їхати 5-6 машин з допомогою на різні напрямки. Ми вантажили, координували, хвилювалися за кожного водія», — розповідає Аріна.
Втім, через кілька місяців стало зрозуміло: тягнути всі напрями неможливо. І фонд перейшов виключно на допомогу фронту.
«Я з 2014 року живу з військовим, знаю їхні потреби, знаю їхній біль. Це було природно — обрати саме цей напрям», — пояснює Аріна.
Згодом у команду увійшла й Дарина Сухоніс, наша колега журналістка медіахолдингу «Наше місто», яка паралельно веде збори, організовує благодійні ярмарки та популяризує волонтерський рух за кордоном.
За роки роботи фонд передав на фронт сотні одиниць обладнання, медицини, техніки. З наймасштабнішого: дві повністю укомплектовані швидкі допомоги від Червоного Хреста, облаштування командного пункту для підрозділів БпЛА (ці дрони зараз знищують російські «Ждуни» — ударні безпілотники). Зокрема, щотижнева стабільна гуманітарна підтримка від пані Олени, яка всі ці роки передає каву, медицину, смаколики.
Фото: Лідія Шамрай; архівні фото героїв матеріалу
Категорія: Війна, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Волонтери, Волонтери Дніпра, Головне, Дніпро, Дніпряни, Допомога, Допомога у Дніпрі, Україна Росія війна
