ЕКСКЛЮЗИВ Вони нам ніколи не пробачать втому від війни: у Дніпрі в Індустріальному районі відкрили другу частину Алеї Героїв

В Індустріальному районі міста сьогодні відбулася урочиста, але сповнена скорботи подія — відкриття другої частини проєкту “Історії Героїв”. Обличчя тих, хто віддав своє життя за Україну, тепер дивляться на нас з портретів, нагадуючи: їхня жертва зобов’язує нас жити, боротися і пам’ятати, пише «Наше місто».

“Це саме ті хлопці, які ціною власного життя рятували Україну”, — говорить Андрій Денисенко, заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів щодо інформаційної діяльності. Його слова — не парадна промова, а біль і вдячність одночасно.

Саме завдяки цим героям Дніпро має можливість жити. Хоч і під сиренами, з відключеннями світла, але жити. Їздити на громадському транспорті, відводити дітей до школи, пити ранкову каву. Речі, які здаються буденними, насправді оплачені найдорожчою ціною — життям українських захисників.

“Саме їхньою кров’ю оплачений відносний спокій в наших тилових містах. Ми маємо пам’ятати кожного із них поіменно і продовжувати їхню справу боротьби за Україну”, — наголошує Денисенко.

Найсильнішими на церемонії стали слова про відповідальність перед тими, хто більше не повернеться: “Подивіться в очі цих хлопців — вони нам ніколи не пробачать капітуляцію або втому від війни. Щоб вони знали, що їхня жертва не була марною, ми маємо боротися і перемогти”.

Ці слова — не загроза, а заповіт. Обов’язок живих перед полеглими.

Історія кохання, обірваного війною

Серед родичів загиблих героїв — Ганна Таранова, дружина Григорія, чия історія вириває серце. Вони були разом вісім років. Восени 2023-го нарешті розписалися й обвінчалися, здійснивши давню мрію. Буквально через місяць Григорій загинув.

Її чоловік пішов боронити Україну 12 листопада 2022 року. Він був військовим пенсіонером, але не зміг залишитися осторонь, коли країна потребувала захисту. Служив у саперному взводі — одній з найнебезпечніших військових спеціальностей.

“Він отримав поранення, рятуючи життя побратима. Три місяці лікувався, повернувся на фронт, на Куп’янський напрямок”, — розповідає Ганна, і в її голосі — і гордість, і нестерпний біль.

12 листопада 2023 року — рік тому — вони спілкувалися останній раз. Потім зв’язок пропав. Ганна дзвонила командиру, всім, кого знала. Ніхто нічого не казав. А наступного дня командир зателефонував і повідомив страшну звістку: Григорій потрапив під обстріл.

“Казали, що є 200-ті й 300-ті. Чоловік мій був 300-м, проте дістати з поля бою його не вдалося. Побратими, які йшли рятувати, потрапили під мінометний обстріл”, — ці слова Ганна вимовляє тихо, але кожне з них важить, як каміння.

У Григорія залишився дорослий син від першого шлюбу. Залишилася дружина, яка встигла побути з ним у офіційному шлюбі лише місяць. Залишилася любов, яка не закінчується зі смертю.

“Для мене дуже важливо, щоб пам’ять про нього жила вічно. Тому я дуже підтримую ініціативу міської влади стосовно облаштування Алей Героїв по місту. Це надзвичайно важливо для родин загиблих і для майбутніх поколінь”, — каже Ганна.

Алея Героїв в Індустріальному районі — це не просто меморіал. Це місце, де живе пам’ять. Де обличчя захисників дивляться на нас і нагадують: війна ще не закінчилася, і втомлюватися рано. Занадто дорогою ціною оплачене наше право жити, любити, мріяти.

Кожен портрет на алеї — це чиєсь життя, чиясь любов, чиясь неймовірна відвага. І найменше, що ми можемо зробити, — це пам’ятати. Пам’ятати поіменно. І продовжувати боротьбу, яку вони не змогли завершити.

Вічна пам’ять Героям. Вічна слава захисникам України.

Фото Анни Гончаренко.