ЕКСКЛЮЗИВ Їхня робота — чути серцем: історії соціальних працівників з Дніпра

У першу неділю листопада Україна відзначає День соціального працівника — свято тих, хто щодня підтримує, допомагає, рятує від самотності й відчаю. Для них це не просто дата у календарі, а нагадування, що за кожною історією — живі люди, їхні долі, сльози й усмішки. Журналісти видання “Наше місто” зібрали декілька історій соціальних працівників з Дніпра — різних за віком і досвідом, але схожих у головному: у здатності віддавати тепло іншим і не втрачати віри в добро.

Дитячі посмішки як нагорода: історія соціальної фахівчині Вікторії Костюченко

 Вікторія Костюченко — провідна фахівчиня з соціальної роботи служби “Денний центр соціальної адаптації дітей та молоді” Дніпровського міського центру соціальних служб. Вона вже 12 років допомагає дітям і сім’ям, які опинилися в складних життєвих обставинах.

– Я працюю з 2013 року, мені завжди подобалось спілкуватися з людьми, підтримувати їх — розповідає Вікторія.

Ще зі школи вона мріяла бути психологом, але шлях до цієї професії виявився непростим.

— Так сталося, що за першою освітою я біотехнолог, — усміхається фахівчиня. – Але ще коли навчалась, вирішила, що обов’язково здобуду і другу освіту – психологічну. Так і сталося.

Саме емпатія, бажання розуміти і підтримувати інших визначили її життєвий вибір. Вікторія каже, що на рішення вплинула подруга, яка вже працювала у соціальній службі.

– Вона розповідала, чим займається, і мені дуже хотілось також допомагати людям, – зізнається Вікторія. – І коли з’явилася така можливість, я не вагалася.

Перший день роботи у соціальній сфері запам’ятався Вікторії назавжди.

 — У нас була родина, з якої вилучали дітей. Я тоді подумала: чи зможу я тут працювати? Але цей випадок став переломним. Я вирішила, що буду допомагати родинам, щоб таких історій було менше.

Сьогодні вона працює з дітьми, молоддю та сім’ями, які переживають труднощі, у тому числі люди з ВІЛ-статусом. Її робота — це не лише підтримка, а й профілактика, адаптація, просвітництво.

– Ми проводимо заходи для дітей, групові терапевтичні зустрічі для жінок, виїжджаємо за місцем проживання, – каже фахівчиня. – Говоримо з людьми про важливе: лікування, здоров’я, відповідальність.

Цього року команда центру розпочне новий напрям — комплексну сексуальну освіту.

— Ми готуємо лекції для різних вікових категорій, — каже Вікторія. –  Наприклад, жінки часто не знають, як розповісти донькам про дорослішання. Тож ми створюємо зустрічі для дівчат 12–14 років, щоб дати їм знання і впевненість.

Попри серйозність тем, її робота сповнена тепла. Особливо під час творчих занять із дітьми.

– Коли дитина приходить із посмішкою і не хоче пропускати майстер-клас навіть через хворобу — це найбільша мотивація продовжувати, – каже соцпрацівниця.

Серед безлічі історій, які залишили слід у серці, Вікторія згадує дві — про силу жінки.

— На початку моєї роботи була бабуся, яка самостійно виховувала онуку, – розповідає вона. –  Дівчинці тоді не було ще й двох років, а зараз – вже 12. Вона професійно займається танцями, добре навчається. Інша бабуся, маючи інвалідність, вивезла родину з окупації. Вона теж під моїм супроводом. Такі історії дають віру, що наші жінки — незламні.

Вікторія визнає: у соціальній роботі неможливо уникнути емоційного вигорання. Але є те, що допомагає.

– По-перше, у нас чудовий колектив, – зізнається жінка. – Ми підтримуємо одне одного, ділимось ситуаціями. А ще я люблю подорожувати, бувати на природі — це відновлює. Та найбільше надихають діти. Є хлопчик, який рік тому прийшов на наш майстер-клас. Він ні з ким не спілкувався, навіть не міг сказати своє ім’я. А зараз — перший біжить обійматися. Його мама теж помітила, як він розкрився. Такі моменти — найцінніші.

Для Вікторії Костюченко її робота — це не просто виконання професійних обов’язків, а щира місія допомагати, підтримувати й надихати. Коли діти приходять з обіймами, а батьки дякують за тепло й турботу — це найкраще підтвердження, що все робиться правильно. Адже справжній успіх працівника соціальної сфери вимірюється не цифрами чи звітами, а дитячими посмішками й вірою у добро.

Від інженера до соціальної працівниці: Ірина Сердюк 30 років допомагає людям

Пані Таїсія приїхала до Дніпра з Добропілля, що на Донеччині. Її історія — одна з тисяч схожих, сповнених болю, втрат і водночас — надії. Тепер вона перебуває у Дніпрі, у Центрі соціальної адаптації.

– У Добропіллі кожен день обстріли, коїться жахіття, – розповідає пані Таїсія. – Мою домівку вороги знищили вщент. Жити ніде. Добре, що у Дніпрі є така служба, що є соціальні працівники. Всі допомагають і підтримують.

Поруч із нею — пані Людмила з Покровського, що на Дніпропетровщині. Вона приїхала сюди лише місяць тому.

– Сьогодні найголовніша людина для нас – соціальна працівниця Ірина Василівна, – зізнається жінка. – Завжди вислухає, підтримає, допоможе. З професійним святом її вітаємо, а також усіх соціальних працівників. Бажаємо миру та витримки.

Йдеться про Сердюк Ірину Василівну, соціальну працівницю комунального закладу “Центр соціальної адаптації”.

У розмові з журналістами вона розповіла, що попереднє її місце роботи — Правобережне управління соцзахисту населення. А шлях у соціальну сферу почався понад три десятиліття тому.

– Мене запросила подруга, – пригадує Ірина Василівна. – Я довго не вагалась, відразу погодилась. Ми допомагали вирішувати соціально-побутові питання, видавали путівки, посвідчення ветеранам, технічні засоби реабілітації. І я не шкодую, що залишилась у цій сфері.

За освітою вона — інженер-конструктор, але каже, що серце її завжди було з людьми.

– Соціальна сфера більше до душі припала, – каже фахівчиня. – З дитинства хотіла допомагати людям. Доглядала за бабусею — маю приклад доброго ставлення до людей.

Працюючи в Управлінні соцзахисту населення, Ірина Василівна співпрацювала з громадською організацією “Океан добра”.

– Я щонеділі приходила сюди, ми допомагали переселенцям, – розповідає фахівчиня. – Тому, коли мене запросили сюди на роботу — я погодилась. Я вже знала цих людей і їхні потреби.

Сьогодні її робота — це щоденне спілкування з людьми, які пережили війну, втрату, евакуацію.

– Мій обов’язок — прийняти їх, підготувати документи, допомогти відновити ті, що втрачено, – розповідає Ірина Василівна. – Приїжджають часто без нічого. Буває, три тижні потрібно, щоб відновити пенсійне посвідчення. Кожна історія — своя, кожна доля болить. Мої підопічні — це переважно люди 60+. Вони всі мають вади здоров’я. Я з’ясовую, що кому потрібно, і забезпечую усім необхідним.

Її слова набувають особливого сенсу, коли вона говорить про емоційний бік роботи. За кожною історією — біль, який важко не пропустити крізь себе.

– У соціальній сфері випадкових людей не буває, – зізнається фахівчиня. – Треба бути чуйним, людяним, сильним. Адже усі люди, що до нас приїжджають, потребують не тільки допомоги, а й співчуття, розуміння. Бо все, що вони надбали за життя, знищено за одну мить.

Соціальні працівники — це фахівці, завдяки яким знову починаєш вірити у добро. Бо саме вони тримають найтоншу ниточку — людяність — тоді, коли світ навколо здається холодним і чужим.

Один день із соціальною робітницею Діаною Лесюк

Щоранку соціальна робітниця Діана Лесюк планує свій маршрут. У її списку — дванадцять підопічних, серед яких люди похилого віку та люди з інвалідністю. Вона працює у Дніпровському міському територіальному центрі з 2011 року і, як сама каже, любить свою роботу за те, що вона приносить користь.

– Ну, по-перше, всі мої підопічні — це люди зі своєю історією, зі своєю життєвою мудрістю, — каже Діана. – Мені дуже цікаво з ними спілкуватися. Вони мають величезний життєвий досвід.

Журналісти вирушили разом із Діаною до двох її підопічних. Перша на маршруті — квартира Лариси Михайлівни, 78-річної жінки, яка все життя пропрацювала у лікарні сестрою-господинею.

– Вона у мене дуже гарна жіночка, самотня, я її дуже люблю, – з посмішкою розповідає Діана. – Такі у нас склалися теплі стосунки.

Лариса Михайлівна отримує послугу «догляд вдома» вже понад десять років. Каже, що без допомоги соціальної служби впоратися самотужки було б важко.

– У мене чоловік був дуже хворий, — ділиться жінка. – Добре, що соціальні робітниці допомагають: і скупляються, і прибирають, і гардини перуть, і посуд миють. Коли погано почуваюся — Діана завжди приходить, я дуже їй вдячна. Ми розмовляємо про все — і про політику, і про страви, і про прибирання. Вони молоді, вони більше знають, тому я про все питаю. 

Наступна підопічна – Лізавета Максимівна, якій нещодавно виповнилося 92 роки.

– Людина з важкою долею, – каже Діана. – Працювала на заводі дуже тяжко. І саме цікаве те, що у своєму віці вона розмірковує дуже здраво. І ось у неї я дійсно вчуся мудрості.

Лізавета Максимівна вже десять років користується послугами соціальних робітниць.

– Діночка дуже добра людина, — говорить підопічна. – Скажеш — і в аптеку сходить, і водички принесе, і що потрібно — допоможе. Як на себе можу покластися на неї. 

За кожною такою історією, стоїть велика системна підтримка, що охоплює тисячі людей. Про неї розповіла заступниця директора і начальниця відділу Дніпровського міського територіального центру у Центральному районі Юлія Міняйло. 

– На сьогоднішній день у територіальному центрі більше 10 000 підопічних, – сказала Юлія Міняйло. -З них 6 000 отримують саме послугу догляду вдома. У нас працюють 450 соціальних робітників, які надають цю послугу. Переважна більшість підопічних – це особи похилого віку, віком 80 років і старше, які потребують допомоги. 

До переліку заходів послуги “догляд вдома” входить купівля та доставка продуктів харчування, ліків, допомога у побуті з прибиранням, приготування їжі, допомога у самообслуговуванні та інше. Все залежить від групи рухової активності та індивідуальних потреб кожного.

Ця професія не про кар’єру й не про славу. Вона про щоденну людську турботу. І поки є соціальні робітники, — самотні люди точно знають, що до них обов’язково прийдуть і допоможуть.

Фото Володимира Федорищева, Валерія Кравченка та департаменту соцполітики ДМР.

Читайте також: Як у Дніпрі допомагають літнім людям: гарячі обіди та догляд вдома.

Раніше ми писали: Крок назустріч: як у Дніпрі змінюється система реабілітації та соціальної допомоги людям з інвалідністю.