ЕКСКЛЮЗИВ Життя у хоспісі: як доглядають невиліковних пацієнтів у Дніпрі

У стінах дніпровського хоспісного відділення щодня стикаються біль, надія, прийняття та співчуття. Тут життя вимірюється не часом, а якістю останніх днів. Олена Вікторівна, завідувачка відділення паліативно-хоспісної допомоги знає ціну кожному погляду, кожному слову, кожному прощанню. Її робота – не лише про медицину, а й про людяність, пише “Наше місто”.

– Це відділення для тих, хто залишає цей світ, – каже Олена Вікторівна. – Але ми робимо все, щоб їхній шлях був не страшним, а гідним.

У хоспісі перебувають пацієнти з невиліковними хворобами: онкологія, важкі неврологічні стани, фантомні болі після ампутацій. Це ті, хто вже пройшов багато лікарів і знає свій діагноз. Але навіть знаючи про невідворотність, надія не згасає.

– Поки людина жива – вона має надію, – ділиться Олена Вікторівна. – Навіть якщо розуміє, що це кінець, все одно сподівається на покращення стану.

Поведінка пацієнтів дуже різна – від смирення до внутрішнього протесту. Дехто жартує, дехто закривається у собі, дехто заздрить іншим у палаті, хто ще може самостійно рухатися.

– Це дуже залежить від віку, каже лікарка. – Старші люди швидше приймають свій стан. А молодим найважче. Їм потрібна не тільки медична допомога, а й психологічна підтримка, тепло родини.

Але не всі мають близьких поруч. І тоді весь тягар турботи лягає на персонал відділення. Медсестри, лікарі, санітарки, психолог – усі стають тією опорою, яку шукає пацієнт.

– Ми створюємо всі умови, щоб у них було гідне закінчення життя, – додала Олена Вікторівна. – Ми не просто лікуємо – ми підтримуємо.

Кожен ранок тут починається з короткої наради: нічна зміна передає інформацію про стан пацієнтів, далі – обхід, маніпуляції, консультації, спілкування з рідними.

– Не всі родичі готові прийняти стан близької людини, – зазначає завідувачка. – Тут важлива робота психолога. Ми говоримо не лише з пацієнтами, а й з їхніми сім’ями – це частина нашої місії.

Олена Вікторівна зізнається: з часом змінилось її особисте ставлення до смерті.

– До смерті звикнути неможливо, – каже лікарка. – Але коли щодня бачиш, як інші йдуть – починаєш інакше це розуміти. З’являється внутрішній спокій. І співчуття. Без цього тут неможливо працювати.

Найважче – коли йдуть молоді. Відверто, емоції накривають всіх.

– У нас був хлопець, якому 21 рік, – зі скорботою згадує лікарка. – Він дуже тяжко йшов. Все відділення за нього переживало. Це болить. Це залишає слід.

Жити у постійній присутності смерті – непросте випробування. У кожного працівника – свій спосіб відновлювати сили.

– Хтось пише вірші, хтось малює, хтось іде в ліс, хтось спілкується з друзями, – усміхається Олена Вікторівна. – Один наш лікар, до речі, паралельно з роботою у відділенні закінчив консерваторію. У мене – це малювання. У відділенні навіть висять мої картини.

Але головна підтримка – це колектив.

– У нас дуже класний колектив, – підкреслила завідувачка. – Ми підтримуємо одне одного. Це важливо – і для нас, і для пацієнтів. Бо коли люди бачать, що поруч команда, що ми всі щирі – їм легше прийняти свій стан. Це лікує не гірше за ліки.

Хоспісне відділення – це місце, де щодня відбувається щось більше, ніж просто медична допомога. Це простір, де навіть у найтемніші миті залишається місце для надії, гідності та любові.

Фото Володимира Федорищева.

Читайте також: Паліативна допомога у Дніпрі: як місто піклується про найвразливіших.

Раніше ми писали: Допомога невиліковним хворим: як у Дніпрі працює сучасне відділення паліативно-хоспісної допомоги.