Мистецтво прощання: хто така доула смерті і які послуги надають у хоспісах Дніпра

Смерть — тема, яку українське суспільство боїться обговорювати, а тим часом вона стала невід’ємною частиною життя, особливо під час війни. У Дніпрі є люди, які обрали шлях супроводу на цьому складному етапі — працівники хоспісного відділення. Подібна місія і у представників нової для України професії – доул смерті. Вони не рятують життя, але допомагають прожити останні дні гідно, зі співчуттям і людяністю. Журналісти “Наше місто” розповідають історії про страх і прийняття, про біль і підтримку, які навчають цінувати кожен момент життя.

Хто такі доули смерті?

“Я боюся смерті, але тепер можу вільно про це говорити”, — зізнається Тетяна Перепаденко з Дніпра. Вона — доула смерті. Її професія майже невідома в Україні, хоч потреба в ній зросла, як ніколи, — особливо у час війни, коли смерть, здавалося б, стала буденністю, а горювання — перманентним станом для багатьох українських родин.

Слово «доула» має давньогрецьке походження й перекладається як «служниця». Так колись називали жінок-повитух. У сучасному світі вони з’явилися як доули життя — навчені помічниці, які підтримують жінок емоційно та фізично під час вагітності, пологів і після. 

Сьогодні доулами називають не тільки тих, хто підтримує при народженні, а й тих, хто супроводжує людину в останньому етапі життя.

– Доула смерті — це людина, яка проводжає іншу людину у процесі вмирання, — пояснює Тетяна Перепаденко. – Вона надає емоційну підтримку, супроводжує на цьому шляху не тільки помираючого, але й його близьких.

Доула смерті не замінює медиків чи психологів. Її місія — бути поруч, підтримати, поговорити, допомогти впорядкувати думки, дозволити відчувати, не тиснути, не змушувати «триматися». Доули допомагають пережити втрату.

Де здобути професію доули смерті?

Шлях до доульства у кожного особливий. Для Тетяни цей вибір став результатом особистих втрат і внутрішньої трансформації. 

– Спочатку було лячно, – зізнається Тетяна, – Але всередині був такий внутрішній поклик, якому я не могла заперечувати. Я хотіла допомагати людям пройти цей шлях. 

Тетяна пояснює, що для того, щоб бути доулою смерті, не обов’язково мати освіту психологині чи психотерапевтки. За її словами, доулою може стати будь-хто, головне — мати людяність. «Людське в мені зустрічається з людським в тобі», — це девіз доул смерті.

В Україні професія доули смерті поки що не отримала офіційного визнання, а навчання за цією спеціальністю практично відсутнє. Тому Тетяна здобувала освіту у міжнародній організації.

– Найпопулярніша організація знаходиться у США, вона називається INELDA, там випускають дуже багато доул смерті, – додала Тетяна. – Особисто я навчалася в організації Death Foundation. Вони зареєстровані у Грузії. І однією із співзасновниць є дніпрянка Алла Оберемко.

Професійна діяльність Тетяни почалася у надзвичайних умовах — під час війни, коли напруга і біль в українському суспільстві особливо відчутні. Саме тепер підтримка, яку можуть надати доули смерті, стала вкрай потрібною.

Чому люди бояться говорити про смерть

Тетяна впевнена: одна з найбільших проблем сучасного суспільства — страх говорити про смерть. Ця тема табуйована, загнана у тінь.

– Люди бояться, бо ми ж не знаємо, що там, за дверима смерті, – пояснює Тетяна. – У нашому суспільстві прощання з життям дорівнює болю та горюванню. Але, на жаль, це частина нашого життя, і про це потрібно говорити. І коли ми про це говоримо, то ми вже більш підготовлені психологічно. І тоді смерть близької людини — вже не така травмуюча.

За словами Тетяни, іноді стається, що оточуючі — замість підтримки — знецінюють почуття того, хто втрачає.

– Дуже часто клієнти говорять про те, що інші люди намагаються відсторонитись від горювання, – додала Тетяна. – Кажуть людині, що переживає втрату: “Досить плакати” або “Скільки можна плакати”. Якщо це про втрату дітей – кажуть: “Ти ще народиш”. І це дуже-дуже ранить. Наче всі ті почуття до людини, яка померла, — не важливі. І це боляче.

Що ж казати замість шаблонних фраз? Іноді — нічого. Але бути поруч. Тетяна радить просто сказати: “Я не знаю, що тобі говорити, але я поруч. Якщо ти знаєш, як тебе підтримати — скажи мені про це”. Цього іноді достатньо.

Підтримка потрібна й тим, хто сам іде. І говорити з ними про смерть — не табу, а часто потреба.

– Якщо всі знають, що людина на останній стадії, варто запитати про те, що б вона хотіла, – пояснює Тетяна. – Можливо, є щось, що людина хоче сказати, вирішити якісь питання? Бо людина, яка помирає, знає, що вона помре. Але не все може здійснити фізично. Тому ми їй допомагаємо.

Робота зі смертю і повернення до життя: як відновлюються доули

Постійна присутність поруч із болем, втратою та прощанням вимагає від доули внутрішньої стійкості. Це не професія, яку можна “вимкнути” після завершення робочого дня. Тому питання відновлення — не просто важливе, а життєво необхідне.

– Смачна їжа, також може бути тепла ванна з приємними ароматами, — ділиться Тетяна. – Прогулянка на свіжому повітрі, у лісі. Відновлення глибокого дихання, релакс — все це допомагає.

Для Тетяни це не просто догляд за собою, а глибока внутрішня гігієна — умова, щоб продовжувати залишатися опорою для інших. Але з часом зміни торкнулися не лише ритуалів відновлення, а й самого ставлення до життя.

– Нині змінилася якість мого життя, – додала Тетяна. – Я стала цінувати те, що відбувається тут і зараз. Я прийняла те, що ми всі колись помремо. 

Цей досвід — парадоксальний: працюючи поруч зі смертю, вона навчилась по-справжньому бачити життя.

– Прийшло розуміння цінності та якості контакту з людьми, які мене оточують, насолоди від простих речей та вміння бути в моменті, — підсумовує вона.

У роботі доули смерті немає медичних інструментів, діагнозів чи рецептів. Тут інше — увага, мовчання, чесність, співпереживання. Це — про сміливість залишитися в кімнаті, де звучать останні слова. Про силу бути з тими, хто втрачає. І про те, щоб смерть перестала бути темною плямою на мапі життя.

Поки людина жива — вона сподівається: будні хоспісного відділення

У стінах дніпровського хоспісного відділення щодня стикаються біль, надія, прийняття та співчуття. Тут життя вимірюється не часом, а якістю останніх днів. Олена Вікторівна, завідувачка відділення паліативно-хоспісної допомоги знає ціну кожному погляду, кожному слову, кожному прощанню. Її робота – не лише про медицину, а й про людяність.

– Це відділення для тих, хто залишає цей світ, – каже Олена Вікторівна. – Але ми робимо все, щоб їхній шлях був не страшним, а гідним.

У хоспісі перебувають пацієнти з невиліковними хворобами: онкологія, важкі неврологічні стани, фантомні болі після ампутацій. Це ті, хто вже пройшов багато лікарів і знає свій діагноз. Але навіть знаючи про невідворотність, надія не згасає.

– Поки людина жива – вона має надію, – ділиться Олена Голубицька. – Навіть якщо розуміє, що це кінець, все одно сподівається на покращення стану.

Поведінка пацієнтів дуже різна – від смирення до внутрішнього протесту. Дехто жартує, дехто закривається у собі, дехто заздрить іншим у палаті, хто ще може самостійно рухатися.

– Це дуже залежить від віку, каже лікарка. – Старші люди швидше приймають свій стан. А молодим найважче. Їм потрібна не тільки медична допомога, а й психологічна підтримка, тепло родини.

Але не всі мають близьких поруч. І тоді весь тягар турботи лягає на персонал відділення. Медсестри, лікарі, санітарки, психолог – усі стають тією опорою, яку шукає пацієнт.

– Ми створюємо всі умови, щоб у них було гідне закінчення життя, – додала Олена Голубицька. – Ми не просто лікуємо – ми підтримуємо.

Кожен ранок тут починається з короткої наради: нічна зміна передає інформацію про стан пацієнтів, далі – обхід, маніпуляції, консультації, спілкування з рідними.

– Не всі родичі готові прийняти стан близької людини, – зазначає завідувачка. – Тут важлива робота психолога. Ми говоримо не лише з пацієнтами, а й з їхніми сім’ями – це частина нашої місії.

Олена Голубицька зізнається: з часом змінилось її особисте ставлення до смерті.

– До смерті звикнути неможливо, – каже лікарка. – Але коли щодня бачиш, як інші йдуть – починаєш інакше це розуміти. З’являється внутрішній спокій. І співчуття. Без цього тут неможливо працювати.

Найважче – коли йдуть молоді. Відверто, емоції накривають всіх.

– У нас був хлопець, якому 21 рік, – зі скорботою згадує лікарка. – Він дуже тяжко йшов. Все відділення за нього переживало. Це болить. Це залишає слід.

Жити у постійній присутності смерті – непросте випробування. У кожного працівника – свій спосіб відновлювати сили.

– Хтось пише вірші, хтось малює, хтось іде в ліс, хтось спілкується з друзями, – усміхається Олена Вікторівна. – Один наш лікар, до речі, паралельно з роботою у відділенні закінчив консерваторію. У мене – це малювання. У відділенні навіть висять мої картини.

Але головна підтримка – це колектив.

– У нас дуже класний колектив, – підкреслила завідувачка. – Ми підтримуємо одне одного. Це важливо – і для нас, і для пацієнтів. Бо коли люди бачать, що поруч команда, що ми всі щирі – їм легше прийняти свій стан. Це лікує не гірше за ліки.

Хоспісне відділення – це місце, де щодня відбувається щось більше, ніж просто медична допомога. Це простір, де навіть у найтемніші миті залишається місце для надії, гідності та любові.

Фото Володимира Федорищева та з особистого архіву героїні.

Читайте також: Паліативна допомога у Дніпрі: як місто піклується про найвразливіших.

Раніше ми писали: Допомога невиліковним хворим: як у Дніпрі працює сучасне відділення паліативно-хоспісної допомоги.