ЕКСКЛЮЗИВ Фізичні навантаження та кактуси: як дніпрянка бореться зі старістю

Дніпрянка Світлана Тисячна розміняла дев’ятий десяток. У минулому вона інженер, а сьогодні, незважаючи на поважний вік, вона не втрачає бадьорості і робить все можливе, щоб старіти якомога повільніше. Свою історію-долю Світлана Павлівна розповіла журналісту сайту “Наше місто”.

Світлана Тисячна народилася на хуторі Водяне Синельниківського району. Каже, що діти у селі дорослішають раніше: у великому господарстві завжди і всім робота знайдеться.

– Рідного батька свого я ніколи не бачила, і так вийшло, що у мами навіть фотографії його не залишилося, – розповідає дніпрянка. – Батько працював головою великого колгоспу і коли розпочалася Друга світова війна йому доручили евакуювати худобу на схід. Вони всією родиною туди евакуювалися. А потім мама повернулася, а батько там залишився. Розійшлися долі. Тож мене виховувала одна мама Марія Трохимівна. Вона працювала вчителькою і була дуже вольовою жінкою. Цю її рису я успадкувала. Я рано навчилася доїти корову і оскільки мамі було ніколи цим займатися, довелося мені самій отримувати молоко. Бабуся давала завдання: нарвати трави – нагодувати свиней. Та багато й інших клопотів було.

Така щоденна сільська праця не тільки загартовує волю і характер, але формує в дитини практичне ставлення до життя. До кожного її найнесподіванішого моменту. У житті це завжди знадобиться.

Так, одного разу в рідному селі маленька Світлана зустрілася з вовком. Як Червона Шапочка у казці.

– Ішла я повз якусь посадку і раптом помічаю великого сірого собаку, – згадує співрозмовниця. – І тут розумію, що то вовк. Злякалася, звісно. Я дивлюся на нього, а він на мене. Такі диваки. А потім подумала: якщо опущу очі, він подумає, що я боюся його і може напасти. Та й завзято дивилася на сірого хижака. І незабаром він відвернувся і втік.

Навчалася смілива сільська трудівниця добре і навіть чудово. Школу закінчила із золотою медаллю. Цілком природно, що амбітній цілеспрямованій дівчині хотілося вчитися далі.

– З самого дитинства була мрія стати інженеркою, – продовжує Світлана Павлівна. – Приїхала до Дніпропетровська і вступила до будівельного інституту. У той рік медалісти не користувалися пільгами. Складала всі п’ять іспитів. Після першої фізики викладач мені сказав: “Молодець, дівчинко, все вивчила!”.

Доросле життя дніпрянки складалося непогано. З відзнакою закінчила інститут, багато років пропрацювала у проектному інституті. Проєктувала, зокрема Криворізьку доменну піч. Вийшла заміж за чудову людину.

– Мій чоловік, Владислав Петрович, золота голова, – розповідає Світлана Тисячна. – Ходяча енциклопедія. З відзнакою закінчив інститут та аспірантуру. Захистив кандидатську. Викладав у металургійному інституті. Але, на жаль, серйозно захворів. Хвороба Паркінсона. Помирав дуже важко. Перед смертю мову втрачав. 2023-го його не стало. Своїх дітей ми не мали – всиновили хлопчика. Хороший такий хлопчик був у дитинстві: чуйний, відкритий, добрий. Але в юності у нього виявилася шизофренія. Мабуть, спадкова. Нині він в інтернаті. Я із сином спілкуюся, посилки йому іноді передаю.

Так сталося, що Світлана Павлівна лишилася сама. Близьких родичів вона не має. Таке життя – вже випробування. Особливо коли тобі не 28, а 82. Що допомагає не впасти в повну самотність і жити далі?

– Я зрозуміла, що у літньому віці не треба боятися фізичних навантажень, – стверджує пенсіонерка. – Бо, якщо ти будеш надто шкодувати, ще швидше станеш слабким кволим, немічним. Потрібно витягувати себе. Робити все, що можеш. Не завжди виходить. Буває, що падаєш від безсилля. Думаєш: все, кінець. Але відпочинеш кілька днів і знову за роботу! Звісно, соцпрацівники допомагають. Не уявляю, як би без них обходилась. Але обов’язково щось треба робити й самій. Зневіра ніколи нікому не допомогла.

А ще Світлану Павлівну рятують кактуси, якими вона захопилася кілька років тому.

– Не можу сказати, що характер у мене такий вже колючий, хоча за гороскопом я скорпіон, – зазначає Світлана Тисячна. – Але піклуватися про ці чудові рослини дуже подобається. І вони дякують мені, радуючи яскравими прекрасними квітами.

Раніше ми писали про те, що на Дніпропетровщині проживають 127 довгожителів.

Фото Валерія Кравченка