Війна забирає щасливе дитинство, але не може вкрасти мрії. У підвалах Гуляйполя дівчатка Анна та Дар’я тиждень ховалися від обстрілів. Кристина пережила окупацію Херсонщини. Сьогодні вони будують нове життя у Дніпрі. Вероніка знайшла захист від війни у Польщі, але серцем залишається у рідному Покровську. Журналісти “Наше місто” розповідають історії сучасних дітей війни – про їхні втрати, неймовірну стійкість і мрії про мирне майбутнє. Про те, як вони намагаються прожити своє дитинство, про захист, який мають сьогодні.

Дніпро – новий дім: як родина з Гуляйполя будує майбутнє

9 березня 2022 року Наталія Сидорова разом із двома дівчатками – 15-річною племінницею Дарією та 16-річною донькою Анною – покинула рідне Гуляйполе Запорізької області. 

-Обстріли, що не вщухали, змусили нас тиждень жити у підвалі, без води, без світла, – згадує Наталія. – І після того ми вирішили виїжджати у велике місто, де більш безпечно. Тобто, для нас був пріоритет – врятувати дітей. 

Виїжджали під вибухами. Оселилися у Дніпрі. Мама Дар’ї померла від тяжкої хвороби, тож Наталія взяла племінницю під опіку. 

-Дівчатка постраждали психологічно, – розповідає Наталія. – У них з’явилася тривожність, особливо, коли у Дніпрі почалися ракетні обстріли. Діти розуміють: якщо ракета впаде, шансів вижити майже немає. 

Анна пригадує один із найстрашніших моментів.

-Ми відпочивали на кар’єрі, і недалеко від нас прилетіло, – розповідає дівчинка. – Ми попадали на землю, закрили голови руками. Було страшно, що ракета може влучити прямо у нас.

-Одного разу вночі був дуже гучний обстріл, – додає Дар’я. – Ракети пролітали над нами, і ми всю ніч сиділи у коридорі. Я думала тільки про одне – щоб ми вижили.

Дівчатка звертаються до психологів, які допомагають їм долати хвилювання.

-Депресивного стану немає, але тривожність дуже висока, – зазначає Наталія.

Нові виклики та радощі

У Дніпрі дівчатка продовжують навчатися. Анна дистанційно відвідує уроки в рідній гуляйпільській школі, а Дар’я освоює професію перукарки в училищі.

 -Мені подобається робити людей красивими, – усміхається Дар’я. 

У вільний час вона захоплюється алмазною мозаїкою, гуляє з сестрою та їхньою улюбленою собакою Жулею – безпородною улюбленицею, яку врятували і привезли з собою з Гуляйполя.

-Я роблю домашнє завдання, гуляю з собакою тричі на день, – розповідає Анна. – З друзями ходимо на пікніки, концерти або граємо онлайн. Дніпро відкриває нові можливості. Тут набагато більше людей, ніж удома. Я звикаю.

Родинна підтримка та мрії про майбутнє

Родина підтримує традицію спільних прогулянок у вихідні – до парку, кар’єру чи в «МакДональдс». Ці маленькі моменти допомагають забути про тривоги та насолоджуватися життям. Наталія пишається міцними стосунками з дівчатками. 

-Ми жартуємо, намагаємося триматися на позитиві, інакше не можна, – впевнена жінка. 

Анна планує стати психологинею, щоб допомагати людям долати труднощі. Дівчатка мріють про мир. 

-Найголовніше – щоб закінчилася війна і ми повернулися додому, – каже Дарія. – Дорослі мають розуміти дітей.

-Хочу жити щасливо, без страху, щоб усе складалося добре, – додає Анна. – Бажаю щасливого дитинства усім дітям , щоб не було війни, голоду чи інших проблем, на які ми не можемо вплинути, Хочу, щоб усі були щасливими.

Попри травми війни, вони знаходять сили жити, вчитися і мріяти. Дніпро став для них не лише притулком, а й місцем, де вони відкривають нові можливості та будують плани на майбутнє. Кожна дитина заслуговує на безпечне дитинство, і наш обов’язок – зробити все, щоб їхні мрії стали реальністю.

Півроку жили в окупації: як родина з Херсонщини будує нове життя у Дніпрі

Сьогодні ми розповідаємо історію родини Перепелиці, яка, попри жахи війни та вимушений переїзд, знайшла в собі сили будувати нове життя у Дніпрі. Мама Оксана та її донька Кристина поділилися з нами своєю історією — про боротьбу, мрії та прагнення захистити найдорожче.

Коли почалася війна Оксана Перепелиця разом із двома дітьми – Кристиною та Кирилом – жила у смт Велика Лепетиха Херсонської області. Окупація принесла в їхнє життя страх і невизначеність.

-Ми півроку проживали в окупації, – згадує Оксана.-  Майже кожен день, з перших днів війни у нас лунали вибухи, вони все посилювалися. На вулицях постійно їздили БТР, “Тигри”, російські військові ходили з автоматами.

Особливо яскраво в пам’яті залишився другий день війни.

-До нас залетіли літаки, — розповідає Оксана з тремтінням у голосі. -Чоловік сказав, що зараз будуть бомбити і ми маємо спускатися у підвал. Ми швидко хапаємо дітей, спускаємося, і в цей момент, як ми вибігаємо на вулицю, лунає дуже сильний вибух. Літаки вистрелили і влучили в будинок недалеко від нас. Діти дуже тоді злякалися, що, мабуть, тижня два вони вночі боялись лягати спати, бо можуть знову летіти літаки.

Це стало вирішальним. Родина двічі намагалася виїхати. Перша спроба у квітні закінчилася невдачею — їх повернули через бойові дії в районі Снігурівки. Лише 1 вересня, через Енергодар, вони змогли дістатися до Дніпра. 

-Ми виїжджали з надією, що це на три місяці, максимум півроку, і ми повернемося додому, — каже Оксана.

Нові виклики та підтримка дніпрян

Приїхавши до Дніпра, родина зіткнулася з новими викликами. Оксана не знайшла у новому місті роботу, але змогла продовжити працювати дистанційно на колишньому місці. 

-У мене вдома було все, а тут взагалі нічого немає, – розповідає вона. -Проте підтримка не забарилася: благодійні організації допомагали речами, сусіди ділилися консервацією. Це було аж  приємно до сліз.

Кристині, старшій доньці, адаптація далася важче. У Великій Лепетисі в неї залишилося багато друзів, улюблена школа і вчителі. 

-Я пам’ятаю, як виглядає наш дім, – каже Кристина. – Пам’ятаю, яка у мене була школа. Там було багато друзів, дуже хороша класна керівничка. 

У Дніпрі їй довелося починати все заново. Зараз дівчинка навчається у шостому класі, любить уроки естетики та української літератури, а також займається тхеквондо і плаванням. Її досягнення вражають: вона посіла перше місце на всеукраїнських змаганнях з тхеквондо. Її мрія — поїхати на чемпіонат Європи, і мама з татом усіляко підтримують її в цьому.

Зараз Кристині 12 років, а її брату Кирилу – 8. Оксана робить усе, щоб її діти відчували себе щасливими.

-Кожна дитина повинна мати право на щасливе дитинство, на безтурботне, – наголошує вона. 

 У Дніпрі Кристина і Кирило відвідують гуртки, де працюють психологи, які допомагають дітям-переселенцям. 

-Спочатку Кристині дуже тяжко було, — розповідає Оксана. -Але тут ми одразу знайшли артгурток, де вона спілкувалася, займалася мистецтвом, тренінгами. Потім відкрився Херсонський хаб, і Кристинка досі туди ходить

Для Кристини Дніпро став новим домом, який нагадує рідну Херсонщину. 

-У Дніпрі багато парків, це трохи нагадує дім, – згадує дівчинка. – Раніше ми їздили до Каховки, там був парк динозаврів, американські гірки. А нещодавно ми були в парку Шевченка, він один з найкрасивіших у Дніпрі.

Дитячі мрії та побажання

Кристина мріє про мир і міцну родину. У майбутньому дівчинка бачить себе лікаркою або архітекторкою. Її побажання просте, але глибоке. 

-Я хочу, щоб усі діти цінували своє життя і дитинство, – зізнається дівчинка. – А дорослим бажаю, щоб вони захищали своїх дітей від насилля, війни чи образ. Завжди хвилювалися за них, перевіряли, чи здорові їхні діти.

-Бажаю, щоб у дітей було дійсно щасливе, безтурботне дитинство, щоб дорослі їх підтримували, любили і захищали, – додає Оксана. – Під час окупації я помітила, що діти стали дорослішими, у них зникла дитяча іскорка. Вони дуже потребують любові й захисту.

Історія цієї родини — приклад незламності та віри в краще майбутнє. Попри війну, страх і втрату дому, Оксана з дітьми знаходять радість у маленьких речах: у спортивних перемогах, прогулянках у парках, підтримці одне одного. Їхня історія нагадує, що захист дітей — це не лише фізична безпека, а й турбота про їхні мрії, емоції та право на щасливе дитинство.

Історія Вероніки та Оксани, які знайшли прихисток від війни у Польщі

Війна в Україні змусила тисячі сімей покинути свої домівки в пошуках безпеки. Серед них — Вероніка Касьян, дівчинка з Покровська Донецької області, та її мама Оксана, які виїхали до Польщі, рятуючись від вибухів і невизначеності. Їхня історія — це розповідь про мужність, адаптацію та прагнення зберегти щасливе дитинство попри всі виклики війни.

Життя до війни: щасливі дні у Покровську

До війни життя Вероніки було сповнене радості та безтурботності. 

-Я мешкала в місті Покровськ Донецької області з нашою дружною родиною: мама, тато, брат і я, — згадує дівчинка. – У нашому домі завжди було весело: два котики та собачка створювали затишну атмосферу. 

Вероніка захоплювалася танцями, виступала на сцені місцевого палацу культури в яскравих костюмах, а влітку разом із танцювальним колективом їздила на Азовське море. 

-Там проводили для нас багато конкурсів, ігор, – ділиться дівчинка. – Також ми просто відпочивали та купалися. Я відчувала себе дуже щасливою.

 Але війна змінила все. На початку бойових дій Вероніка з мамою змушені були покинути рідне місто, залишивши тата та старшого брата в Україні. 

-Коли ми вирішили виїжджати, в мене ще не було чіткого плану, — згадує Оксана, мама Вероніки. – Я не розуміла, що робити далі. Просто хотілось швидше виїхати з міста подалі від вибухів.  

Після короткого перебування у Львові, де також було неспокійно через обстріли, сім’я вирішила їхати за кордон.

Новий дім у Польщі: виклики та адаптація

Прибувши до Польщі, Оксана та Вероніка зіткнулися з новими труднощами. 

-Перший виклик, який ми зустріли — це мовний бар’єр, — розповідає Оксана. – Знайти житло також було непросто, але нам пощастило: перші чотири місяці ми жили безкоштовно. Далі потрібно було шукати роботу. Запропонувати нам могли тільки фізичну працю, бо у нас не було відповідної освіти і знання мови. 

Проте з часом життя налагодилося. Оксана вивчила польську мову, знайшла роботу за фахом, а Вероніка адаптувалася до навчання. Для Вероніки Польща стала місцем, де вона почувається у безпеці, але рідної ця країна їй не стала.

-Мені тут спокійніше, але відчуваю себе чужою, — зізнається дівчинка. 

Їй подобається місцева архітектура, але дружить вона переважно з українськими дітьми. 

-Польські діти не розуміють мене і мої жарти, — каже Вероніка. 

Її слова відображають типову проблему адаптації: незважаючи на безпеку, відчуття дому залишається недосяжним.

-Для мене безпека – це моральний і фізичний спокій, – пояснює вона. – Це, коли мама та друзі поруч і не літають дрони та ракети, немає тривог. 

Дівчинка зізнається, що боїться повертатися в Україну навіть на короткий час, щоб відвідати рідних. 

-Я відчуваю себе захищеною, коли знаходжусь у себе в кімнаті, або коли поруч знайомі та привітні люди, — додає Вероніка.

Оксана, як мама, робить усе, щоб захистити доньку від травм війни. 

-В першу чергу це фізична та психологічна безпека дитини, – говорить вона. – Також для мене важливо, щоб був медичний захист, і щоб дитина могла продовжити навчання. Я намагаюсь зробити так, щоб війна взагалі не вплинула на мою дитину, щоб моя донька розвивалась, подорожувала, проживала своє дитинство.

Взаємна підтримка та мрії про майбутнє

Щоб підтримувати одна одну, Оксана та Вероніка багато часу проводять разом. 

-З самого початку, як ми приїхали, щоб якось піднімати собі настрій, ми багато гуляли по місту, ходили до лісу або їздили в сусідні міста, — розповідає Оксана. – І зараз це залишається актуально.  Ці спільні прогулянки допомагають нам знаходити радість навіть у складні часи.

Вероніка мріє про майбутнє, де вона зможе реалізувати себе. 

-Я хочу отримати гарну освіту і створити благодійну організацію, — ділиться дівчинка. 

Її слова сповнені надії та бажання зробити світ кращим. Вона також звертається до дітей, які залишаються в Україні.

-Не втрачайте надію, по можливості шукайте безпечне місце. Не бійтесь виїжджати в інші міста чи, навіть, країни, – каже Вероніка.

Оксана та Вероніка мають спільне бажання, яке відображає їхні щирі прагнення. 

-Ми чекаємо з надією закінчення війни, щоб нарешті змогли повернутися в Україну, об’єднатися зі своєю родиною і знайти нову домівку, бо Покровськ вже зруйновано і наш будинок також, – говорить Оксана. – Хочу побажати кожній дитині у світі, щоб вона була здорова, щаслива в оточенні рідних і близьких. Нехай дітки наші якомога довше залишаються безтурботними та радісними. Також хочеться, щоб про війну вони знали тільки з підручників.

Психолог про те, як підтримати дитину у воєнний час

Сьогодні українські діти стикаються з викликами, спричиненими бойовими діями. Про те, які психологічні труднощі переживають діти, як війна впливає на їхній емоційний стан і що можуть зробити дорослі, розповідає Наталія Біла, психологиня Дніпровського міського центру соціальних служб.

Тривожність – основна проблема дітей

За словами Наталії Білої, одна з найпоширеніших психологічних проблем серед українських дітей – надмірне занепокоєння, що впливає на повсякденне життя. 

-Дуже часто виникають різноманітні тривожні розлади у дітей усіх вікових категорій, — зазначає психологиня. – Ця тривожність проявляється по-різному: від порушень сну, особливо у підлітків, до депресивних станів і навіть нав’язливої потреби постійно бути поруч із батьками.

Особливо гостро ця проблема відчувається серед дітей-переселенців.

-Батьки звертаються до нас, і не лише місцеві мешканці, а й родини переселенців, – пояснює Наталія. – Часто вони приходять з іншими питаннями, наприклад, для оформлення статусу дітей, постраждалих від воєнних дій. Але в процесі оцінювання потреб з’ясовується, що у дитини є психологічні проблеми: тривожність, невміння заводити друзів чи агресивна поведінка.

Вплив війни: діти, «заморожені» у травмі

Війна кардинально змінила життя українських дітей, залишивши глибокий відбиток на їхній психіці. Наталія Біла звертає увагу на те, що реакція дітей на травматичні події різниться. 

-Хтось більш травмований і ніби «застигає» у тому віці, коли все було добре, — зазначає вона. – Наприклад, дитина 10 років, яка пережила переїзд у 2022 році, демонструє поведінку, характерну для молодшого віку — 7 років. Це пов’язано з травмою. Психологічні реакції дитини ніби «заморожуються» на тому етапі.

Інші діти, навпаки, беруть на себе надмірну відповідальність. 

-Іноді діти перетягують на себе функцію батьків і вважають, що дитинство закінчилося, – розповідає Наталія. – Особливо це помітно у сім’ях, де батьки-військові, зникли безвісти чи загинули. У таких випадках діти можуть почати контролювати дорослих, щоб відчувати безпеку. Був випадок, що дитина, якій 12 років, контролює всіх значущих дорослих: де ви, що ви, коли повернетеся? Дитинство відходить на задній план. 

Втрата домівки – одна з найболючіших тем для дітей-переселенців. Психологиня розповідає про дітей із Донецької та Луганської областей. 

-Навіть маленькі діти розуміють усе, — зазначає Наталія. – Якщо це не проявилося зараз, воно може проявитися у підлітковому віці. Коли дитина починає довіряти психологу і розповідати про свій Бахмут, як вона гуляла вулицями, це дуже важко слухати. 

Такі травми залишаються з дітьми надовго. Наш мозок – це унікальний комп’ютер, який копіює значущі ситуації у різні ділянки, щоб знати, як поводитися в подібних обставинах. 

-Ці спогади залишаться назавжди, – запевняє Наталія. – Однак психолог може допомогти змінити сприйняття цих подій. Ми не можемо стерти погані спогади, але можемо змінити фокус і емоційне забарвлення. Щоб це був не жах, а досвід: «Так, це було в моєму житті, але я зараз тут, і мені спокійніше».

Проблеми соціалізації та втрата безпеки

Дистанційне навчання, спричинене спочатку пандемією, а потім війною, посилило проблеми соціалізації. 

-Діти втратили зв’язки з однолітками, які необхідні для їхнього розвитку, — зазначає Наталія. – Вони не знають, як поводитися з іншими дітьми чи дорослими. Постійні переїзди, втрата домівки та звичного оточення лише погіршують ситуацію. 

Дуже рідко буває, щоб родина переселенців оселилася в одному місці й залишилася там. Часто їм доводиться переїжджати декілька разів, і це впливає на дітей. 

-Батьки приходять із скаргами, що дитина не має друзів, не хоче виходити на вулицю, сидить у телефоні, – ділиться Наталія. – Виявляється, що через часті переїзди дитина втрачає бажання заводити нові знайомства, бо думає: «Навіщо, якщо ми знову поїдемо?» 

Ще одна поширена проблема – залежність від гаджетів. 

-Телефон – це те, що стабільно, – пояснює психологиня. – Там ігри, коло спілкування, яке не зникає при переїзді. Для багатьох дітей гаджети стають способом уникнути тривог і проблем реального світу. Вони втратили друзів, іграшки, гуртки, домівку. Телефон – це те, що завжди з ними.

Роль батьків: як помітити проблему і допомогти дитині

Батьки відіграють ключову роль у підтримці психологічного здоров’я дітей. Наталія Біла радить звертати увагу на зміни у поведінці. 

-Якщо дитина, яка була веселою, раптом стала сумною, або з’явилася агресія, замкнутість чи порушення сну – це тривожні сигнали, – попереджає Наталія. – Батьки мають бути винахідливими у спілкуванні: не питайте прямо: «Що сталося?» Краще запитати: «Що цікавого було у школі?» Так можна дізнатися, що турбує дитину.

Психолог наголошує на важливості діалогу.

-Ви маєте розмовляти з дитиною, – додає психологиня. – Робота, проблеми – це минає, а дитина росте, і ви маєте бути поруч. Також пропонуйте дітям спільні заняття, які допоможуть відволіктися від тривог.

Для молодших дітей важливо, щоб батьки пояснювали ситуацію на їхньому рівні. 

-Не треба розповідати трирічній дитині про політичні нюанси, – радить психологиня. – Можна сказати, що погані люди зруйнували наш дім, але ми забрали тебе і твої іграшки, і тепер будемо створювати нове життя.

Наталія Біла звертається до дітей і дорослих із щирими побажаннями: 

-Хочеться побажати миру, – підсумувала Наталія Біла. – Щоб наші діти відчували смак дитинства, могли бігати, гратися, спілкуватися з друзями, гуляти у парках. Дитинство – це щаслива пора, але, на жаль, наші діти її позбавлені. Попри все, пам’ятайте, що вони – діти. Незважаючи на тривоги, робіть для них щось, що запам’ятається: сходіть у парк, подивіться мультик, погуляйте по набережній і подивіться, який чудовий наш Дніпро.

Діти потребують не лише фізичного захисту, а й емоційної підтримки. Слухаючи дітей, створюючи для них безпечний простір і звертаючись за допомогою до фахівців, ми можемо допомогти їм пережити складні часи та зберегти радість дитинства.

Фото Володимира Федорищева, з особистого архіву героїнь та Фейбук Центру соціальних служб.

Читайте також: Сяйво дитячих посмішок і калейдоскоп позитивних емоцій: у Дніпрі підбили підсумки проєкту «Діти без меж».

Раніше ми писали:У Дніпрі і області діти-переселенці можуть безкоштовно вивчати англійську: як записатися.