Мандрівники — це ті, хто прагне відкриттів і шукає відповіді за обрієм. Вони долають тисячі кілометрів і руйнують уявлення про неможливе. Їхня історія — це історія людського бажання пізнавати, долати виклики та відкривати нове.
Сьогодні “Наше місто” розкаже вам про дніпрян, які вже увійшли до українського пантеону видатних мандрівників.
Сергій Гордієнко: мандрівник-одинак, що досліджує межі людських можливостей
Сергій Гордієнко — постать неординарна і глибоко ідейна. Його подорожі — це не відпочинок, а експедиції, які поєднують фізичну витривалість із філософським пізнанням світу. Він вважає, що основи покликання людина отримує від природи — «у генах або зверху», як він каже. З дитинства його тягнуло за горизонт — у буквальному сенсі.
— Я йшов із мамою і бачив, як дорога зникає за околицею. І мені здавалося: якщо я зараз не вирвусь і не побіжу подивитися, куди вона веде, я просто помру, — згадує мій співрозмовник.
Пан Сергій один із небагатьох українських експедиціонерів, який не використовує автотехніку. Він пересувається пішки, на каяку, на лижах. Гордієнко неодноразово бував у високих широтах, досягав Північного полюса у 1995 році, де першим встановив український прапор, був серед перших, хто прибув на антарктичну станцію Фарадей (нині — українська станція «Академік Вернадський»), досліджував Арктику та Антарктику в межах наукових експедицій.
— Моя професія — це дорога. Я збираю дані, досліджую, читаю лекції, пишу книжки. Я хочу, щоб цивілізація ставала мудрішою, — пояснює мандрівник.
У 1986 році пан Сергій створив клуб «Берінг», у якому виховував дітей, зокрема тих, що вже встигли зіткнутися з наркотиками чи правопорушеннями. Завдяки мандрівкам, природі, випробуванням та довірі багато хто з них повністю змінив життя.
На думку пана Сергія, всі мандрівники поділяються на три категорії: туристи (ті, що подорожують короткостроково), екстремали (ті, що випробовують межі можливого — альпіністи, байкери, дайвери) та експедиціонери — дослідники з ідеєю, з конкретною темою. Сам Гордієнко належить до останніх. Його тема — техніка і психологія виживання, а також міграціологія, наука про пересування живих організмів у просторі.
— Я не люблю непрофесіоналізм. Не люблю. Подорож — це коли ти сам на сам із природою, без цивілізації, без комфорту, — говорить пан Сергій.
Мандрівник пригадує, що ще у 1993 році він підготував групу з дніпрян для першої національної експедиції до Північного полюса. Два роки тривала підготовка, та через відсутність підтримки від держави група так і не вирушила в дорогу. У 1995-му пан Сергій приєднався до міжнародної експедиції, до складу якої входили представники різних країн — румуни, словаки. Вони стартували з мису Арктичний на Північній Землі та йшли до географічного полюса. Через дрейф льоду координати фінішу постійно зміщувалися, тож флагшток з українським прапором учасники змушені були встановлювати кілька разів — з 14-го по 17 квітня.
Особливою для нього стала експедиція до Антарктиди. Пан Сергій брав участь в антарктичній експедиції — першій національній місії, що приймала станцію Фарадей від британців. Він часто залишався сам на островах, досліджуючи льодові зони і фіксуючи ризики. Одного разу шторм зірвав намет і поніс у море — довелося стрибати за ним у крижану воду. Це був критичний момент, який мало не коштував йому життя.
— Що головне в подорожах? — ставить Сергій Гордієнко риторичне питання. — Швидкість прийняття рішень. І вміння не менжуватись. Якщо обрав, іди і не бійся, що помилився, помилки роблять усі.
Борис Шульман: мандрівник, який бачив світ із води, неба і вершини
Борис Шульман — професійний гід, тренер і мандрівник, чий шлях охоплює десятки країн — від Танзанії до Ісландії, від Болівії до Непалу.
Його головна кваліфікація — водний туризм: рафтинг, каякінг, сплави річками, зокрема Білого Нілу, річкою Титана в Кенії, складними маршрутами Еквадору, Болівії, Чилі.
— Я не ганяюсь за рекордами: подорожую для кайфу і люблю дарувати його людям, — зізнається пан Борис.
Втім, деякі його досягнення все ж вражають.
— Я не знаю жодного свого колеги, який був би на Кіліманджаро 33 рази! Це, мабуть, рекорд, — говорить мандрівник.
З 2016 року Борис Шульман розробляє авторські маршрути. Найпопулярніший з них — «Сафарі: Кіліманджаро, Занзібар». За його словами, цей маршрут «емоційний бутерброд», де кожен етап – калейдоскоп враження.
— Якщо ви марили Африкою, – то за дві доби ви все це побачите. Усіх тварин, ландшафти. Потім — шість днів сходження, це важко. Не тому, що Кіліманджаро якась особливо складна гора, а тому що досить висока — майже 6000 метрів. І з четвертої на п’яту добу ви лізете на ці 6000 метрів вночі. Це дуже мало для акліматизації, але ми так відполірували маршрут, щоб це було можливо у досить короткий час. Потім — спуск і ніч на висоті майже 4000 метрів. А вже наступного вечора — блакитний океан, коктейль у руці й шелест пальм навколо. Це розрив мозку, — запевняє пан Борис.
Ще один маршрут, який мандрівник розробив спеціально для початківців і родин із дітьми, має назву «Діти капітана Гранта». Це 11-денна подорож до Непалу з легкими гірськими походами, з краєвидами на два восьмитисячники, сафарі в національному парку, екскурсіями по легендарних храмах Катманду.
Шульман каже, що створив цей маршрут насамперед для себе — щоб мати змогу частіше бачити сина.
Мандрівник також водить групи до Тибету, Бутану, Північної Індії.
— Я дуже люблю історичні країни, – каже він. – В Тибеті ми відвідуємо монастирі, я про них знаю дуже багато. Можу два тижні не закривати рота. За часи мандрів, а це вже понад 12 років, я став послідовником буддизму.
Під час повномасштабного вторгнення Борис Шульман допомагав армії, волонтерив, організовував благодійні тури для дітей загиблих і зниклих безвісти бійців. Після 60-річчя повернувся до роботи — і першою його експедицією стало сходження на Кіліманджаро разом із п’ятьма українськими військовими з протезами — чотирма хлопцями і однією дівчиною.
Ірина Караган: альпіністка, що побувала на даху світу
Ірина Караган — дніпровська альпіністка, яка піднялася на Еверест і стала першою українкою на восьмитисячнику Макалу.
Вона не вважає себе мандрівницею у звичному сенсі, проте її маршрут проліг через найвищі вершини планети й десятки країн. Почалося все із шкільного гуртка гірського туризму.
— Я просто почала ходити в гори, і це стало моїм способом життя, – каже Ірина.
Її шлях до Евересту — не випадковість, а рік серйозної підготовки.
— Це була мрія. І хоча здавалося, що вона дуже далека, я доклала багато зусиль, – зізнається мандрівниця
Мить виходу на вершину пані Ірина згадує як щось майже нереальне.
— Я йшла і думала: невже це справді відбувається? – згадує вона.
Підйом тривав півтора місяця. Найважчим для пані Ірини виявилось його очікування.
— Ти вже готовий, пройшов акліматизацію, але треба чекати, – згадує моя співрозмовниця.
Погода — ключовий фактор у горах. Команда чекала 10 днів “погодного вікна”, коли можна було вирушити на вершину. Сам підйом був складним і фізично, і психологічно.
— На висоті важко рухатись, думати. Не вистачає кисню. Треба бути дуже обережним, – розповідає пані Ірина
У минулому році альпіністка здійснила сходження на Аннапурну — восьмитисячник, який вважається одним із найнебезпечніших. А нещодавно — піднялася на Макалу, п’яту за висотою вершину планети, ставши першою українкою, яка цього досягла.
Караган також піднялася на шість із семи найвищих вершин континентів. Залишилась тільки одна — в Австралії. Серед них — Монблан (Європа), Еверест (Азія), Кіліманджаро (Африка), Деналі (Північна Америка), Аконкагуа (Південна Америка) та масив Вінсон в Антарктиді.
Саме ця остання експедиція, вважає Ірина, була найунікальнішою.
— Антарктида — це зовсім інший світ, – розповіла вона. – Континент, який не належить жодній країні. Там немає міст, аеродромів. Не можна просто купити квиток і полетіти.
Ірина не тільки спортсменка, але й підприємиця. Разом із чоловіком понад 20 років вона розвиває бізнес із туристичного спорядження.
Улюблені країни Караган — Японія і Гаваї. У Японії вона піднімалась на вулкани, каталась на лижах у віддалених регіонах. А Гаваї вразили спокоєм і унікальним кліматом.
— На одному острові — 11 із 13 кліматичних зон, – розповіла Ірина. – Від снігу на 4000 м до тропіків. Це вражає. Але я б там не жила. Я прагну повертатись додому, бо дуже люблю Україну.
Максим Беспалов: мандрівник, захисник, письменник
Максим Беспалов — письменник, автор дев’яти книжок і мандрівник, який побував у 71 країні світу. Його подорожі — це не лише спосіб пізнати світ, а й місія: донести до нього український голос.
— Раніше хотілося закривати кількість, а зараз хочеться відкривати якість, — говорить пан Максим.
Ключовим маршрутом, що змінив його життя, став шлях святого Якова — Каміно. Це середньовічний паломницький маршрут, який перетворився на один із найпопулярніших пішохідних турів у світі. Цей шлях проходить через Іспанію, Португалію та інші країни Європи і веде до міста Сантьяго-де-Компостела, де, за легендою, поховані мощі святого апостола Якова.
Уперше пан Максим опинився в цих крях у вересні 2012 року.
— Я вперше побував у Західній Європі, у Барселоні, і зрозумів, наскільки світ інший, — згадує мандрівник.
Після цього маршруту він повертався до Каміно не раз і написав про нього дві книжки.
У 2015 році пан Максим вирішив перетворити хобі на професію. Він почав створювати авторські тури, організовувати невеликі групи і супроводжувати їх світом.
— Я дарую людям емоції і спогади, – каже він. – Ми проходимо і туристичні, і нетуристичні місця. Щоб по-справжньому відчути країну.
Після початку повномасштабної війни Максим Беспалов став військовослужбовцем і захищає Україну. Він продовжує мандрувати вже в якості публічного спікера: із презентаціями книжок, виступами на міжнародних подіях і конференціях.
— Я мав можливість виїжджати за кордон і розповідати світові про Україну, про нашу боротьбу, – ділиться мандрівник.
Серед найулюбленіших країн пана Максима — Ірландія (він побував там понад 10 разів), Італія, Марокко та Танзанія.
— Якби довелось обирати, де провести старість, я б обрав виноградник у Португалії або плантацію кави в Танзанії, – каже він.
Водночас він чесно визнає, що не скрізь хочеться повертатись: Сенегал, Сінгапур, Єгипет не залишили в його душі глибокого відгуку.
Новачкам він радить починати з Португалії чи Іспанії — країн, які відрізняються і водночас чимось схожі. Там легко зробити перший крок у мандрівне життя.
Пан Максим не просто мандрівник, а ще й письменник. Його дев’ята книжка ось-ось вийде друком. Вона — про Танзанію.
— Я хотів написати статтю, але не зміг зупинитись, – ділиться автор. – І вийшла книжка.
Його книжки — це не банальні путівники. Це спроба осмислити побачене, почуте і пережите. А ще — передати його тим, хто поки тільки шукає свій шлях до пізнання світу. Бо мандри, впевнений пан Максим, змінюють людину.
Альберт Грабовецький: мандрівник від науки
Альберт Грабовецький — геофізик, учасник 30-ї української антарктичної експедиції, випускник Дніпровської політехніки. Він не називає себе мандрівником, але йому вдалося потрапити в місце, куди закритий шлях для більшості туристів – в Антарктиду. Він здолав кілька етапів конкурсного відбору, медкомісій, психологічних інтерв’ю, тижні тренувань і — три тижні шляху через океан до крижаного континенту.
Сьогодні він працює на станції “Академік Вернадський” у геомагнітній обсерваторії, досліджує магнітне поле Землі.
– Це честь — бути тут, служити Україні, — говорить пан Альберт.
Робота на станції для нього — спосіб реалізувати свій фах і водночас доторкнутись до унікального світу.
Подорож була не з легких. З Києва автобусом до Варшави, потім літаками — Париж, Сантьяго, Пунта-Аренас. Далі — тиждень на українському криголамі «Ноосфера» через протоку Дрейка. Так він дістався станції. Але для пана Альберта це не перешкоди, а частина великого шляху.
– Побачив оголошення і зрозумів, що мушу спробувати. Це був виклик, і я боровся, щоб туди потрапити, — згадує він.
На станції пан Альберт перебуває з січня 2025 року, прибувши раніше решти експедиції. Його зміна триватиме до весни 2026 року.
– Їдучи сюди, я зразу був налаштований, що як мінімум я буду тут місяців 14, — пояснює він. – Звісно, іноді хочеться додому. Хочеться побачити зелений колір, рідних, але я знав, на що йду!
Дивовижні антарктичні світанки стали для нього ритуалом.
– Щоранку дивитися на схід сонця — це щось на грані фантастики, — каже науковець.
Свої спостереження пан Альберт фіксує у відео і викладає в YouTube. Зокрема знімає таймлапси, щоб інші теж побачили цю красу.
Антарктида для нього більше, ніж наукова експедиція. Це простір, що відкриває людину перед самою собою.
– Свіже повітря, незрівнянна природа. Пінгвіни, кити, морські пейзажі, які дивують щогодини. Погода може змінитись за лічені хвилини — сонце, дощ, знову сонце, — описує він.
Втім, після експедиції у Грабовецького вже є ідеї для нових подорожей:
– Дуже хотів би поїхати в Канаду — у провінцію Альберта. Було б символічно, – мріє наш герой.
Усі ці герої — дуже різні. Вони підкорютьє вершини, досліджують Антарктиду, ведуть туристів африканськими річками, розповідають про Україну в Європі. Але є те, що їх об’єднує: любов до дороги, відкритість до світу і бажання ділитися досвідом. Проте вони завжди повертаються до найголовнішого — до дому, до України. Бо справжні мандрівки не закінчуються. Вони просто ведуть далі.
Читайте також: Йога, квести та посиденьки з гітарою біля ватри: ТОП таборів для дорослих у Карпатах
Категорія: Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Війна, Головне, Дніпро