Одним із перших, хто в Україні поєднав вишиванку з буденним одягом, був письменник Іван Франко. Він носив її під піджак та жилет, створюючи новий для тих часів стиль. На нашій Дніпровщині вишиванку полюбляв одягати відомий етнограф і історик Дмитро Яворницький. Збереглося чимало світлин, де Дмитро Іванович стилізує її з діловими костюмами.
До Дня вишиванки редакція «Наше місто» поспілкувалася з тими, для кого українська вишивка не просто традиція, а спосіб життя, самовираження і внутрішньої опори. Серед героїнь — майстрині, педагогині, керівниці гуртків, представниці міських структур, а також діти, які тільки починають створювати перші в житті візерунки.
Стан душі і серця
Наш регіон – мультикультурний, історично відкритий до різних впливів, але саме тому тут своє, унікальне ставлення до вишиванки.
— Вишиванку не можна одягати, коли ти цього не хочеш. Це має бути певний стан твоєї душі, – вважає відома у Дніпрі мисткиня Оксана Рудковська, директорка КЗ “Дніпропетровський обласний центр молодіжної роботи, утвердження української національної та громадянської ідентичності”.
Для неї вишиванка — спосіб бути щирою із собою та з оточенням. Адже національне вбрання – це жива історія, яка пов’язана з минулим країни та її сучасністю. Саме з такими думками пані Оксана шила сукню “Доброго вечора, ми з України” – як маніфест протесту проти російської агресії.
Рудковська – авторка персональної колекції вишиванок. Вона створює сукні до конкретних подій, під конкретний настрій.
Пані Оксана не продає своїх робіт. Інколи створює на замовлення, але тільки тоді, коли відчуває: вишиватиме для конкретної людини, з конкретним сенсом.
— Кожна моя вишиванка – це подія. Я шию їх під настрій, підкреслюючи цікаві моменти життя.Вишиванка — це відбиток внутрішнього стану, бажання розфарбувати буденність, – переконана мисткиня.
Понад 20 років пані Оксана створювала сценічні костюми для своїх студентів у студії вокалу “Мрія”.
— У кожної дівчинки були свої квіти: троянда, шипшина, волошка. Я вишивала костюми бісером, експериментувала з машинною вишивкою.
В перші місяці повномасштабного вторгнення пані Оксана поїхала до Болгарії з творчими колективами з Дніпра, Чернігова та Хмельницького, де влаштовувала концерти для підтримки України. І саме там з’явилася вишиванка, яка стала її голосом у темряві:
— Я створила сукню з поясом, на якому було вишито “Доброго вечора, ми з України”. Вона була сіра, як мій настрій, але з рожевими нитками.
Пані Оксана зізнається: війна на рік забрала в неї здатність вишивати. Але тепер вона повернулася до творчості — створила виставку, яку покажуть до Дня вишиванки в Університеті митної справи та фінансів.
У листопаді 2024 року її колекцію вже презентували в Італії. Італійці фотографували, ставили запитання, захоплювались. Їм було дуже цікаво.
Сучасні модні тренди вишиванок — від машинної вишивки до корсетів — викликають у майстрині змішані почуття:
— Я люблю корсети. У мене є вишиті вручну, бісером. Це красиво. Але коли це перетворюється на несмак, то виникає питання, навіщо спаплюжувати і перекручувати традиції? — каже вона. — Коли вишивають, вибачте, череп — це вже точно не українська вишивка. Слоники — теж не про нас. А от ластівки, звірятка, вплетені у традиційний орнамент — це українське. Хрестиком, гладдю, вузликом…Сьогодні ми маємо зберегти свою ідентичність, надати сучасних акцентів, але берегти духовність і цінності.
Це голос нашої культури
— Вишиванка — це голосна мова українського народу, яку ми маємо донести і до наших дітей, і до всього світу, — каже Тетяна Журова, заступниця директора департаменту молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Дніпровської міської ради.
Для неї вишиванка — не лише одяг, а інструмент ідентичності і духовна дисципліна. Пані Тетяна переконана: через вишиванку ми передаємо естетику нашої культури, гідність нашого народу.
Пані Журова розповідає, що в Дніпрі діють 10 гуртків вишивки у 7 закладах позашкільної освіти, охоплюючи понад 200 дітей. І саме в цих просторах — неформальних, живих, теплих — народжується любов до традиції.
— Після початку повномасштабного вторгнення кількість таких гуртків зросла втричі, — зазначає пані Тетяна.
Особливо це стосується дітей молодшого віку — від 6 до 12 років. Батьки свідомо приводять їх туди, де навчають не лише вишивати, а й знайомлять з українськими цінностями.
Коли вдягаю сорочку — хочеться розправити спину
— Вишиванка — це я. У моїх сорочок є гонор. Коли одягаю, хочеться розправити спину, — говорить Оксана Станіславова, керівниця гуртка “Вишивка” в Центрі дитячої та юнацької творчості “Крила”.
На думку майстрині, вишиванка – це спосіб зберігати пам’ять про історію регіону, власну ідентичність. З 2010 року вона разом із колегою Світланою Петрівною працює над масштабним проєктом – відтворення старовинних сорочок із фондів Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького.
— Ми місяць працювали у музейних фондах. Там зберігаються сорочки, які ще Дмитро Іванович Яворницький придбав. Мурахи по шкірі, коли береш до рук таку річ, — каже майстриня.
Проєкт передбачає повну реконструкцію: сорочка фотографується, створюється схема орнаменту, потім її вишивають на сучасному полотні. Заплановано видання альбому з фотографіями оригіналів, схемами та прикладами відтворення. У майбутньому — і виставка.
— Ми хочемо, щоб кожен міг прийти, побачити справжню сорочку й одразу — відшиту копію. І навіть придбати схему, щоб створити свою, — розповідає пані Оксана.
За словами майстрині, вишивка в Дніпрі — це цілий пласт різних впливів. Сорочки з нашого регіону можна впізнати за повітрям між елементами — тут орнаменти не щільні, а дихають. Часто — в одному кольорі. Поширені вирізування – геометрія, квадратний виріз горловини. Але водночас у фондах — сорочки з мотивами Буковини, Слобожанщини, Полтавщини.
— Дніпро — це степ, перетин культур. Тут усе дуже демократично. Мені відгукується гасло “Дніпро єднає Україну”, це про нас, — говорить співрозмовниця.
Особисто для пані Оксани вишиванка символізує родинне коріння. Мисткиня шукала Свою вишиванку три роки, і зрештою знайшла в колекції, що виявилася пов’язаною з Полтавщиною, звідки її батько. Знахідка стала пазлом, що поновив родову пам’ять.
Діти і вишиванка: перші голки, власні сорочки та дорослі рішення
Серед вихованців гуртка “Вишивка” діти різного віку. Але всіх їх об’єднує спільна риса: вишиванка не нав’язана, а обрана. Тут кожен — сам собі майстер.
Ксенія, 10 років:
— Я вже два роки вишиваю, – каже Ксенія. – Першу вишиванку мені вишила мама, я її дуже люблю. Одягала на перше вересня. А свою вишию за рік — я так думаю.
Ксенія з гордістю каже, що вишиванка — це наше, українське! І додає: не треба мати багато сорочок, щоб цінувати — головне, аби була своя.
Марія, 14 років
Марію до гуртка привела подруга. І хоча зараз вона лише замислюється над власним орнаментом, переконана: краще вишити, ніж купити.
— Ще не знаю, якою буде моя сорочка. Для мене найскладніше — обрати. Треба, щоб це було “моє”.
Зараз дівчина вишиває доріжку в складних техніках: лиштва, прутик, зерновий вивід. І хоча спершу було страшно — тепер не уявляє дня без вишивки. Навіть вдома виконує роботу із задоволенням.
– Я думаю, що вишиванка може захистити. Це як оберіг, – переконана юна майстриня.
Анастасія, 11 клас
Анастасія визнає тільки вишиванки, зроблені власноруч.
— У дев’ять років вона відмовилася від вишитої футболки. Сказала: “Я це носити не буду”, – розповідає її мама пані Станіслава. – Носила лише старовинні сорочки з приватної колекції мами. А в одинадцятому класі вишила свою першу власну вишиванку.
Біла вишивка — інтимність у стібку
Серед усіх технік української вишивки одна вважається особливою — вишивка біллю по білому. Її називають найбільш інтимною формою рукоділля.
— Щоб побачити візерунок на білій вишиванці, треба підійти дуже близько. А це значить — підпустити людину до себе, до свого простору, — пояснюють майстрині.
— Я не знаю людей, яким би не личила біла вишиванка. Вона ніжна, тендітна, підкреслює індивідуальність, – каже Оксана Рудковська.
Вишиванка як доказ української ідентичності
У кожній із цих історій — нитка, яка тягнеться з дитинства, з родини, глибинної розмови із собою. Для когось вишиванка — це згадки про свята, для когось – шлях до свого коріння.
Вишита сорочка — це не дрес-код. Це пам’ять про затишок бабусиної хати, це історія про матір, яка в евакуацію бере з собою найдорожче — дитину і вишиту сорочку, це нагадування про наших захисників, які беруть на фронт вишиванку, як оберіг. Усі ці історії є найкращим доказом того, що ми не є “один народ” з ким то не було, а маємо власну унікальну культуру і традиції.
Зі святом нас!
Читайте такж: День вишиванки 2025: привітання та листівки
Категорія: Новини Дніпра, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
