ЕКСКЛЮЗИВ Мама – вона у будь-якій країні мама: історія дніпрянки, яка з трьома дітьми виїхала до Німеччини через війну

До Дня матері ми поспілкувалися з Марією Матюшкіною — журналісткою, багатодітною мамою та українкою, яка вже два роки разом зі своєю сім’єю живе у Німеччині. Вона розповіла, як ухвалювала важке рішення про виїзд з України, як адаптувалися її діти, чим відрізняється материнство за кордоном та чому любов і відповідальність стали її рушіями у складні часи.

Маша — журналістка, і до повномасштабного вторгнення вона тісно співпрацювала з дніпровською редакцією «Наше місто». ЇЇ старшому сину Родіону — 18 років, середній доньці Світлані ось-ось виповниться 12, а наймолодшій Златі — 5. 

Наразі Марія разом з дітьми живе у Німеччині, куди вони переїхали через небезпеку в Україні. Її розповідь — це історія жінки, яка щодня тримає родину, зберігає українське в собі та в дітях і вірить, що дім — це більше, ніж місце.

«Це було найважче рішення у моєму житті»

«Виїзд з України — це найважче рішення за 41 рік мого життя», — зізнається Марія. Вона кілька разів поверталася до Дніпра, сподіваючись, що зможе залишитися вдома. Та кожен новий обстріл ставав усе тяжчим для її дітей.

Остаточне рішення про евакуацію родини Маша ухвалила у травні 2023 року, коли ракета впала зовсім поруч із будинком. Молодші діти були у стані шоку, тремтіли й плакали. Вона згадує, як обіймала малечу й одночасно дзвонила старшому синові в лікарню, поряд з якою стався обстріл.

«У мене хололо серце від страху», — згадує вона.

Перші місяці в Німеччині — прийняти інше життя

Найважчим за кордоном було не лише адаптуватися, а й психологічно погодитися, що ця тимчасовість може тривати довго. Особливо важко, зізнається Марія, було приймати допомогу — речі, посуд, навіть постіль. Їй було соромно й хотілося постійно виправдовуватись. Згодом вона попросила надіслати з України свої звичні речі — пательні та білизну, щоб відчути частинку дому поруч.

Материнство: у будь-якій країні мама — це мама

За словами Марії, сама суть материнства не змінилася. Але змінилися її підходи до майбутнього дітей.

«Мене виховували з думкою, що кожна дитина повинна вчитися в виші. В Німеччині вища освіта є далеко не у всіх. Дитина може закінчити школу та вивчитися на нескладну професію за три роки, але протягом цих років буде отримували зарплатню та активно занурюватися в робочий процес. Швидко навчився – швидко пішов працювати. Німці цінують свій вільний час і не приділяють роботі безкінечну купу часу, як в Україні. Раніше я шукала, в якому виші можна отримати класну спеціальність, не розглядаючи можливості коледжів. Зараз ми разом міркуємо, де можна навчитися професії, але я вже не наполягаю на університеті. Зрештою, немає поганих професій. Якщо дитина буде щасливою в своїй професії, то вона буде щасливою в будь-якій країні», — каже вона.

Родинні традиції як опора

Навіть у Німеччині родина зберігає українські традиції: святкує Новий рік з ялинкою, пече пасочки за бабусиним рецептом, готує борщ і вареники. Діти мають вишиванки, читають книжки українською.

Поряд із тим — і нові традиції. Родина долучилася до німецьких свят: святкують День святого Мартіна, Карнавал, слухають місцеву музику, звикають до нових смаків.

Адаптація дітей — важкий, але важливий шлях

«Дітям було дуже важко. Поки не з’явилися друзі-українці, вони були ніби відірвані частинки нашої культури», — ділиться Марія.

Було багато розмов, підтримки, навіть звернення до психолога. 

“Ми з дітьми дуже багато розмовляли, домовлялися та знову розмовляли. Було й таке, що з сином спілкувалася українська психологиня – допомагала розібратися в почуттях, коли він дуже тужив за Україною. Поступово діти почали говорити німецькою, ми допомагали їм тим, що знайшли хороших вчителів. Два рази на тиждень вони додатково вчать мову. Молодшій Златі складніше за всіх: вона не може зрозуміти, навіщо їй вчити німецьку мову. В неї ніби є препона всередині. Німецька б’ється об цю препону та відлітає. Найчастіше питання у Злати – “Коли ми поїдемо додому в Україну? Може, вже завтра?” Вона добре пам’ятає нашу домівку, двір та собачку Елі. Співає “Червону калину” та з задоволенням читає невеличкі слова українською”, – говорить жінка.

Мрія про повернення і страхи

Марія мріє повернутися, але не ідеалізує цей шлях. Один із найбільших страхів — ставлення суспільства до тих, хто виїхав.

«Я бачу в інтернеті багато негативу з цього приводу. Ще один страх – то відсутність роботи. Якби знати напевно, що вдома є робочі місця – було б набагато легше повернутися», — говорить вона.

Що дає сили?

На питання, що тримає її в щоденному марафоні материнства, Марія відповідає просто:

«Розуміння відповідальності за майбутнє дітей. І ще — любов. Коли щось робиш із любов’ю, воно і виходить краще».

«Ми як дерева, які висмикнули з землі»

«Одна знайома сказала, що ми, переселенці, як дерева, які вирвали з рідного ґрунту, а посадити забули. Це дуже влучно. Ми не можемо повернути час, дім уже не той, що був у 2022 році. Але ми носимо його в собі і вчимося зрощувати нове життя там, де опинилися», — завершує свою розповідь Марія Матюшкіна.

Мама — це дім, який завжди з тобою

У кожному слові Марії — біль, ніжність, тривога і сила. Вона, як і тисячі українських жінок, щодня збирає себе докупи, аби бути опорою для дітей, залишатися собою і не втратити головного — любові.

У цей День матері ми хочемо сказати дякуємо кожній українській мамі.

Тим, хто вивіз дітей за кордон, не знаючи мови й правил, але знаючи точно: безпека дитини — понад усе.

Тим, хто залишився в Україні, тримає побут, спускається з малюками в укриття і знаходить у собі сили жити й любити під звуки сирен.

Ви — неймовірні. Ви — життя. Ви — наша надія.

З Днем матері, дорогі українки. Хай ваші серця завжди чують голос дітей і ніколи — звуки війни. Нехай кожна з вас відчує, що вона вдома — де б не була.

Фото з архіву Марії Матюшкіної.