ЕКСКЛЮЗИВ Петриківські дива: як зараз на Дніпропетровщині розвивається традиційний розпис 

Виставки з творами петриківського розпису час від часу проходять у різних куточках України та за кордоном.  Але нещодавно українське народне мистецтво отримало новий поштовх до розвитку. 9 березня 2025 року стало відомо, що майстри петриківського розпису Андрій та Марія Пікуші, Валентина Карпець-Єрмолаєва та Наталія Рибак стали лауреатами Національної премії імені Тараса Шевченка. Це перший випадок в Україні, коли декоративно-прикладне мистецтво отримало таке високе визнання. Чим зараз живе “петриківка” та як підтримуються її традиції у Дніпрі, дізналася журналістка видання «Наше місто».

Розпис має потужне духовне коріння

Петриківський розпис – це не лише унікальний художній стиль, а й символ національної ідентичності, який пережив століття випробувань. Сьогодні ця традиція не лише збережена, а й продовжує розвиватися, долаючи сучасні виклики. Петриківський розпис має глибокі історичні витоки. Настінне малювання існувало ще за козацьких часів, коли хати-мазанки прикрашали орнаментами, що символізували сонце, достаток і гармонію.  

–        Ще трипільські поселення демонстрували орнаментальні мотиви, схожі на петриківський розпис, – нагадує Андрій Пікуш, заслужений майстер народної творчості України, народний художник України, голова ради Центру народного мистецтва «Петриківка». –  У 1936 році у Петриківці було відкрито школу декоративного малювання, що стала передумовою до створення фабрики художніх виробів «Дружба», яка популяризувала петриківський розпис по всьому СРСР. Однак, після розпаду Радянського Союзу фабрика припинила своє існування, а справжні майстри взяли на себе відповідальність за збереження традиції. Те, що “петриківка” пережила всі лихоліття – Голодомор, війни, тоталітарний режим – і не зникла, свідчить про її потужне духовне коріння.

 Сучасне мистецтво як зброя та арттерапія

Повномасштабне вторгнення змінило життя всієї країни, і петриківські майстри також зазнали випробувань. Через кризу довелося змінювати підходи до роботи. Зараз майстри працюють поза штатом, виконуючи замовлення на договірній основі. 

Водночас розпис став елементом волонтерського руху. Петриківські візерунки прикрашають тубуси від ПТРК, гільзи, військове спорядження, які продаються на благодійних аукціонах для допомоги ЗСУ. Крім того, майстри проводять безкоштовні майстеркласи для дітей-переселенців і військових, використовуючи мистецтво як арттерапію.

–  Ще до війни до ковіду до нас приїжджало багато людей на майстеркласи, – згадує Наталія Рибак, заслужений майстер народної творчості України. – Ми ледь встигали всіх обслуговувати. Зараз ситуація, звісно, зовсім інша. Але ми все одно працюємо і запрошуємо всіх до нас у гості. Саме тут вам відкриються секрети створення справжньої “петриківки”. Ви дізнаєтесь, які орнаменти і як саме треба правильно наносити. Хутро яких  кішок використовується для створення «кошачок» – пензликів для малювання. А ще, чому для розпису не підходять ватні палички і чому жінкам, які мають манікюр та довгі нігті, перш, ніж їхати до нас, варто спочатку позбавитись них.

Знайти інформацію про майстеркласи та записатись на них можна на сайті Центру народного мистецтва «Петриківка». Також тут діє виставка, на якій представлені більше 100 робіт видатних петриківських майстрів – від стародавніх до сучасних. У тому числі й ті, які побували на виставці у Париж та інших містах Європи, після чого у 2013 році «петриківка» була включена в Репрезентативний список нематеріальної культури людства ЮНЕСКО. У той самий час, серед головних викликів, які зараз постали перед петриківцями – пошук фінансування на ремонт приміщень та збереження музейної колекції.

–        Ми зберігаємо не лише техніку розпису, а й дух нації,- зазначає Андрій Пікуш.  – Це більше, ніж малюнок – це наша історія, наш код. Зараз «Петриківка» впевнено крокує в майбутнє. Сучасні технології відкривають нові можливості: розпис тепер використовується не лише на дерев’яних тарілках чи мальовках, художніх виробах зі скла та кераміки, а й на мобільних телефонах, автомобілях, електромобілях, сувенірній продукції. Але справжній розпис – це не просто техніка, а й авторський стиль, який не можна імітувати. Кожен майстер вкладає свою індивідуальність у твір. Віримо в перемогу, а після неї будемо відроджувати петриківське мистецтво з новою силою. Україна має показати світові, що її культура – це безцінний скарб.

 Гурток декоративного розпису підтримує традиції  

У Палаці дітей та молоді, який розташований на Набережній Перемоги, 5, вже майже чверть століття працює гурток «Декоративний розпис» під керівництвом Лариси Переясловець. Тут діти й молодь опановують мистецтво петриківського розпису, зберігаючи народні традиції та вплітаючи у них сучасні мотиви.

–        Цей гурток я відкрила у 2001-му, наступного року будемо святкувати 25-річчя, – розповідає Лариса Переясловець.  –  Зараз в нас працюють п’ять груп: від 6-річних малюків до молоді, якій вже 35 років. Мене дуже тішить, що все більше людей хочуть навчитися розпису. Я їм в цьому допомагаю.

Лариса Вікторівна вчилася безпосередньо у Петриківці, де опановувала мистецтво народного розпису під керівництвом Миколи Іщука. Отримувала там освіту у художньому училищі після звичайної школи. Спочатку хотіла вступати до  вишу, але доля все ж таки привела її до мистецтва.  Сьогодні Лариса Переясловець – народний майстер України, член спілки майстрів у Києві. Вона щороку подає свої роботи на різні конкурси, а її учні беруть участь у всеукраїнських і міжнародних виставках.

Петриківський розпис, як і будь-яке мистецтво, не стоїть на місці. Діти привносять у нього свій власний стиль, іноді навіть дивуючи керівницю.

– Наші малюнки стають сучаснішими, дітям цікаво додавати щось нове, – підкреслює Лариса Вікторівна.  – Це навіть мене надихає! Адже, коли я навчалася, ми суворо дотримувалися традиційних мотивів. А зараз у нас існує творчий пошук. Ми щомісяця виставляємо дитячі роботи на конкурсах. Зараз готуємося до «Пасхального вернісажу» – це вже традиційна подія для наших вихованців. Дуже вдячні керівництву Палацу дітей та молоді за те, що воно нас підтримує.

У гуртку «Декоративний розпис» діти та молодь не лише навчаються малювати, а й розвивають любов до українських традицій. Тут відзначають всі свята: від Різдва до Великодня. Учасники гуртка беруть участь у закликах весни, випікають печиво, розвішують жайворонків на деревах. Вони не лише малюють, а й відчувають себе частиною великої культури. А ще разом з педагогами допомагають військовим. Розписують гільзи для благодійних аукціонів, виручені кошти йдуть на дрони для наших захисників.

Малюють і молодь, і діти

Серед вихованців гуртка є як початківці, так і ті, хто займається розписом уже багато років. Анні Душко 18 років, петриківським розписом вона захопилася під час навчання у школі. А потім продовжила заняття у гуртку Палацу дітей та молоді.

–        Я прийшла сюди ще у шостому класі, а зараз вже навчаюся на дизайнера в Українському державному університеті науки та технологій, – ділиться Анна.  – Малювання для мене – це хобі, яке, можливо, стане з часом роботою. Мені подобається створювати красиві речі. 

22-річна Світлана Мількевич займається петриківським розписом майже 15 років. Дівчина в захваті від всього, що пов’язане з творчістю, навіть не зважаючи на те, що зараз опановує зовсім не творчу професію інженера-електрика.

–        Обожнюю все те, що малюю, – зізнається Світлана. – Зазвичай використовую традиційні кольори, найулюбленіші – червоний, зелений, жовтий. Більше за все мені подобається малювати рослинні орнаменти. Навіть якщо стану інженером, «петриківка» точно залишиться у моєму житті. Малювання мене заспокоює, це зараз – моя віддушина.

А ось Сарі Марджані лише дев’ять, але вона вже чотири роки поспіль опановує петриківський розпис. Дівчинка любить малювати квіти та різних тварин.

–       Спочатку я відвідувала гурток з розпису у своїй рідній 49 школі, – згадує Сара. –  Його теж вела Лариса Вікторівна. Але після початку війни він закрився, тому я записалася на заняття у палаці. Вдома в мене є чимало предметів, які я сама розмалювала – наприклад, тарілки. Вони подобаються моїм рідним та друзям, і я цьому дуже рада! 

 Фото Валерія Кравченка.  

Нагадаємо, раніше ми писали про те, як у Дніпрі під час війни працюють мистецькі школи.