ЕКСКЛЮЗИВ Завжди поруч: про реалії поліції Дніпра в час повномасштабного вторгнення

Колись в Україні 28 лютого вітали  працівників патрульно-постової служби. Це свято було засновано 2010 року. ППС України було створено у 2006 році після ліквідації міліції.  Але сьогодні такого свята не існує, адже не існує і патрульно-постової служби. Наразі весь її функціонал, як і багато чого іншого,  взяла на себе патрульна поліція, яка була заснована в Дніпрі у 2016 році, пише «Наше Місто».

Служити і захищати

В січні цього року дніпровські поліціянти святкували 9 років з дня створення Патрульної поліції у місті. Багато тут є тих, хто в поліції з першого набору. Наприклад, як Валерія. Це її покликання. А ще вона «бойова квіточка» – у дівчини є такий шеврон і так її називають колеги. Валерія – командир в 452-му екіпажі , з яким ми зняли великий сюжет про роботу поліції.

«Командир приїжджає раніше, перевіряє особовий склад, шикування і ще багато нюансів. Чергування триває від 12 годин. Але насправді – більше. Бо викликів багато, і зміна може затягнутись, Іноді немає часу на обід, це нормально. Тому екіпаж це ніби друга родина А ще в поліції багато дівчат, бо багато чоловіків поліцейських вже на фронті .У мене  маленька дитина, але і думки не було виїхати з країни. Адже це наша країна – найкраща в світі!», – посміхається Валерія.

Вона в поліції, він – на передовій

Людмила Копиленко – прес-офіцерка Патрульної поліції Дніпра. Свого часу вона була наша колега – журналіст.  Але за покликом серця пішла в перший набір патрульної. В її родині слова честь та гідність – це не просто красиві статуси у соцмережах. Її чоловік Сергій до повномасштабного вторгнення працював за кордоном. І одразу повернувся, аби вдягнути форму ЗСУ. А вона не поїхала за кордон, бо це зрадити службу. І сьогодні вони щодня роблять все можливе, для наближення нашої спільної перемоги.

«Я не можу писати про позитив, бо син моєї сусідки без вісти зниклий. Не можу писати про радісні події та новорічний настрій, бо банка підрозділа чоловіка поповнюється дуже повільно,  і деталей не вистачає для дронів. Як змусити себе готувати тут качку, якшо мій чоловік зараз не просто на чергуванні чи службі, а на позиціях і саме там зустріне Новий 2025 рік, ще один рік сурка…Напевно, я продовжую жити в своїй бульбашці, де все ще триває війна, ще досі чую як падає “орєшнік”, пишу прокляття троюрідній сестрі з мордора, передивляюся відео з дрона, що знімає руїни Торецька, і задовбую адмінів телеграм-каналів розмістити збір. Кричите “поліцію в окопи!” ну а я кричатиму – усіх, хто здатен підняти 5 кг картоплі, в окопи! Бо лише за минулий тиждень я бачила як мінімум 5 дописів про загиблих поліцейських!»,- розмірковує Людмила на своїй сторінці у фейсбуці.

І повторюсь, чоловік Людмили легально працював за кордоном, але свідомо сам повернувся у лютому 2022 року.

Не зрадити народ України

З початком повномасштабного вторгнення багато поліцейських опинились  в окупації. Були ті, хто зрадили присягу і вдягнули форму з триколором – можна аналізувати з яких причин та чи інша людина це зробила, яким утискам чи тиску вона піддалась, але є ті, хто попри все, не вчинив так. Ризикуючи життям ніс службу до останнього.

Така історія Валентина з Маріуполя. Про нього ми вам розповідали в програмі «Історії Війни». Валентин є у документальному фільмі “20 днів в Маріуполі”, є на тій відомій світлині Євгенія Малолєтки, яка отримала Пулітцерівську премію.

Кадри з фільму “20 днів в Маріуполі”

Те саме фото Євгенія Малолєтки

Виїхав хлопець в Маріуполя в травні.

“Було дуже важко дивитись на дітей в підвалах. Дивитись, як гинуть люди, як ворогом використовується абсолютно усе можливе озброєння. У фільмі ми бачимо лише соту частину жаху, який довелось бачити вживу всім, хто був в Маріуполі”, – аже Валентин.

Виїхав хлопець без речей, абсолютно без нічого. Як і всі тоді – сильно ризикуючи життям.

Сьогодні він несе службу у поліції у Дніпрі. А залишився у Дніпрі через прекрасні прични – кохання.

Ще один герой програми “Історії Війни” і друг Валентина – Дмитро Голіков. Також поліцейський, який служив в Маріуполі.

“Я залишився, бо давав присягу народові України. Ми несли службу доти, доки це було можливо. І виїдждаючи, вже як цивільні, без форми, дивом не потрапили в полон”, – наголошує Дмитро.

Виїхав він врешті теж, дуже ризикуючи. Сьогодні Дмитро живе і працює у Дніпрі. Та дуже прагне колись повернутись у рідний вільний Маріуполь.

Герої, про яких не завжди знають

Служити і Захищати. Це девіз Національної поліції України. І сьогодні він як ніколи актуальний. Вони служать у містах. А ще захищають нас на фронті щоденно ризикуючи життям.

А саме: зведена Бригада поліції особливого призначення створена на базі Департаменту превентивної діяльності, ведена Бригада Департаменту патрульної поліції «Хижак», і третя – зведена Бригада підрозділів поліції особливого призначення КОРД, Окрема штурмова бригада Національної поліції України «Лють».

24/7 — тримають передові бойові позиції піхотою, проводять аеророзвідку багатьох ділянок фронту, уражають ворога артою, скидами, ФПВ, надають медичну допомогу та здійснюють медичну евакуацію.

“Піт артилеристів зберігає кров піхоти”

Деякі поліціянти поповнили ряди ЗСУ, серед них – Віталій Біловол. Батько трьох дітей. Його найменша Олеся народилась саме під час повномасштабного вторгнення.

« З початком повномасштабного вторнення  відчув, що роблю недостатньо. І пішов служити в ЗСУ до 47 ОМБр », – каже Віталій.

Потім було навчання в Європі за стандартами НАТО. Віталій каже, що це був дуже корисний досвід, адже підхід до армії там зовсім інший. Потім полк розширився і став бригадою, а далі було навчання і знайомство з європейською технікою у Німеччині. Говорячи простою мовою – сьогодні Віталій командир мінометного розрахунку у 47 бригаді.

“У нас відкрився конкурс по вигадуванню відмазок, ну зізнайся просто “я боюсь”, “мені страшно””, – зазначає він і додає, що дружину готував задовго до того, як пішов служити.

Віталій наголошує, що він воює за те, аби його діти зростали у країні, яка дійсно незалежна, в якій сповідують демократичні цінності, в якій є свобода.

А ще він каже, що плакати не соромно, адже у всіх є емоції. І сльози в нього на очах, коли під час інтерв’ю ми кажемо, що всі його учні з часів, коли Віталій був шкільним офіцером, пам’ятають його та дуже сумують. А ще переживають за нього!

Віталій з побратимами – одни з учасників “Пострілу помсти”. Будь-хто може замовити свій напис на снаряді за донат на користь ЗСУ.

“Для мене напис на снарядах – це як терапія. Часто люди просять написи про рідні міста або на честь загиблих знайомих, побратимів. Були і цікаві випадки типу “Нюхай бебру!” – посміхається він.

Після Перемоги він мріє про свій бізнес, читати більше книжок, бо зараз не вистачає часу, подорожувати з родиною.

Якось після одного з інтерв’ю на згадку Віталій подарував мені свій шеврон. У нього цікавий позивний – Вуді. Пам’ятаєте той старий діснеєвський мультик “Історія Іграшок”? Про шерифа Вуді? Ось такий і Віталій – чесний і добрий шериф, з відчуттям справедливості та відповідальності. Людина, яка дійсно хоче якось зробити цей світ кращим, захистити свої ідеали та погляди. Свою країну та дім. І сьогодні він це робить зі зброєю в руках.

Війна триває

Найстрашніше – втрачати наших людей. Я ми втрачаємо їх у цій війни. Військових, поліцейських, представників ДСНС, цивільних. Українців. Які щодня ведуть боротьбу зі злом, яке загрожує усьому цивілізованому світові.

31 січня, виконуючи бойове завдання, загинули троє поліцейських: Денис Хлистун, Сергій Резніченко та Віталій Чернуха. Вони служили у патрульній поліції та були бійцями роти домедичної допомоги полку поліції особливого призначення “Хижак-1” Департаменту патрульної поліції. Виконуючи свій обов’язок, вони допомагали побратимам у найскладніші моменти. Вони залишаться в пам’яті колег, друзів і рідних як віддані своїй справі люди.

Протягом цих трьох років страшної повномаштабної війни патрульна поліція завжди поруч з нами Щодня, щохвилини. Вони  супроводжують породіль у тилу та вивозять поранених побратимів із фронту. Рятують, розбирають завали, допомагають постраждалим та спеціальним службам, адже завжди перші на місцях подій.

Поліцейські евакуюють родини з прифронтових територій у безпечні місця, а у містах — піклуються про такі сім’ї і, заручившись підтримкою благодійників, провідують їх.  

Війна – це зло і горе. А ще це зло повинно нас об’єднувати. Пам’ятайте про це, донатье і допомагайте. А якщо станеться щось надзвичайне, телефонуйте 102.

Дарина Сухоніс, фото Валерій Кравченко\ фото з особистих архівів героїв\ фото з офіційного акаунту Патрульна поліція України

Раніше ми писали як лікар перевіз власну клініку із Сіверськодонецька у Дніпро