Дніпрянка Любов Семенівна не бачить більше 10 років. Після сильного стресу, який спричинив трагічний випадок, зір жінки став поступово погіршуватися, а згодом зник зовсім. Попри це вона доглядала за чоловіком, з яким у шлюбі прожила майже півстоліття. А після його смерті почала писати вірші.
Всі свої вірші Любов Семенівна вже не пригадує, але близько сотні каже, залишаються в пам’яті. Самостійно записати їх на папері жінка невзмозі, але тут їй допомагають сусіди. Раз на два тижні приходять у гості, записують вірші та роблять копії. Так вони зберігаються і поступово накопичуються.
Жодного свого вірша Любов Семенівна не написала вдень. Всі вони народжуються лише вночі, коли настає тиша.
“Плакала дитина, хто їй витре сльози? І побачить батька вранці на порозі. І всміхнеться тато, і візьме хустину, і пов’яже нею люблячу дитину. Хвіртка на подвір’ї, мов годинник стука, часто зупинила болісна розлука. Він любить співати, був любимцем роти. Пісня обірвалась в середині ноти. Запаліть лампадки, до землі вклоніться, за Героя славу Богу помоліться. За хоробрих, мужніх, хто на сході нині, захищає від навали межі України”, – декламує жінка.
Щоб запам’ятати рядки жінка повторює їх по кілька десятків разів і каже, головне – не заснути. Адже через це вірші зникають.
Кожен вірш має свій час, додає Любов Семенівна. Один народжується за годину, іншому потрібен тиждень. Жінка не намагається пришвидшити цей процес, а лише чекає поки думки перетворюються на потрібні рядки.
Історію незрячої поетеси розповість “Наше місто”.
Категорія: Відео, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра
