ЕКСКЛЮЗИВ Останній притулок чи осередок турботи: як живуть люди похилого віку у центрі “Милосердя” у Дніпрі

Кожна людина прагне доживати свій вік у колі рідних та близьких людей: дітей та онуків. Але життя не завжди складається так, як ми того бажаємо. Для тих, хто залишився самотнім, існують спеціальні установи. Журналісти “Наше місто” відвідали один з таких закладів. Там живуть люди з різними долями, кожна з яких сповнена болю та життєвих випробувань. Як потрапили сюди підопічні та як їм живеться зараз, читайте далі.

Зазвичай притулки для осіб поважного віку викликають досить неоднозначні асоціації у пересічного українця – покинуті старенькі, зламані долі та вселенський смуток. Але усі подібні стереотипи розвіюються після відвідування центру підтримки ветеранів праці та громадян похилого віку “Милосердя”, що у Дніпрі. Серед тамтешніх мешканців – люди різної вікової категорії, соціального статусу та з різними долями. Але всі вони життєрадісні, активні, а найголовніше – по-справжньому закохані у життя.

Як прожити 100 років і не втратити оптимізм

Людмила Василівна – найстарша мешканка центру “Милосердя”. Це людина, яка втілює у собі мудрість і життєву силу. Відзначивши сторіччя, вона є прикладом того, як важливо знаходити гармонію у житті, навіть у літньому віці. З 2016 року Людмила Василівна стала підопічною центру “Милосердя”. 

– Я почала часто хворіти, мені знайомі порадили оселитися у цьому центрі, – ділиться Людмила Прінова. – Я оформилась і жодного разу не пошкодувала. Мені тут подобається, дбайливий догляд, увага та людяність. Я відчула щиру турботу з боку співробітників центру.

Згадуючи свою молодість, Людмила Василівна розповідає, що багато років пропрацювала на місцевому заводі. У 1979 році вона вийшла на пенсію, однак навіть після завершення трудової діяльності вела активне життя.

– Я маю доньку, двох онучок, двох праонуків та прапраонука і прапраонучку, – з гордістю розповідає Людмила Василівна. –  Отака моя родина! Донька мешкає у Дніпрі, але вона вже немолода і дуже хворіє, можливо і вона сюди скоро переїде. Одна онука з родиною у Німеччині. Інша планує переїхати до Ізраїлю, бо там її син. Він дуже розумний хлопець, знає декілька мов. Мріє стати вченим. 

У свої 100 років жінка почувається добре. І стверджує, що життя – це не лише важливі моменти, а й дрібниці, що роблять його таким неповторним.

Ми опинилися у раю: історія Тамари Василівни зі Слов’янська

Тамарі Василівні Денисовій 84 роки. Вона все життя працювала вчителькою у рідному Слов’янську. Зізнається, що ніколи не могла уявити, що одного дня їй доведеться покинути свій дім через війну. У квітні 2022 року, коли обстріли на сході України стали занадто небезпечними, волонтери зателефонували їй і запропонували евакуювати їх з чоловіком у Дніпро до центру для осіб похилого віку.

 – Я, звісно, знала, що існують будинки престарілих, але думала, що там не дуже гарні умови, тому ми й боялися їхати, – розповідає Тамара Денисова. – Але залишатися теж було лячно. Чоловікові тоді було 90 років, він самостійно не міг дійти навіть до укриття. 

Вибір був складним. Залишити все, що було рідним, і вирушити у невідомість було важко. Вони все-таки поїхали. А свого вірного друга – кота теж взяли з собою в цей новий етап життя.

– Усі сумніви розвіялись, коли ми під’їхали до центру, – продовжує жінка. – Нас зустрічали люди, які щиро посміхались. Нас завели у сучасну будівлю з комфортними умовами перебування, і тоді ми зрозуміли, що опинилися у раю. Ми тут у безпеці, отримуємо догляд і турботу. Коли погано почуваюся, прийде медсестра і дасть ліки чи поміряє тиск. Усі співробітники дуже уважні, пам’ятають, що у мене цукор і застерігають від вживання заборонених страв. До речі, тут дуже смачно годують, чотири рази на день. Ми тут відпочиваємо, немов на курорті. Я вдячна долі, що сюди потрапила.  

Незважаючи на всю теплоту і безпеку, яку вона відчула в новому домі, Тамара Василівна не може забути свій рідний Слов’янськ, який наразі атакує ворог. 

– Звісно, хочеться додому, але я розумію, що там небезпечно, – каже Тамара Василівна. -Наприклад, у нашому під’їзді нікого не залишилося. Мені повертатися нікуди. Сюди я привезла свій комп’ютер, з інтернету дізнаюся новини, хоча у нас у кожній кімнаті є сучасні телевізори. 

У її серці залишилася біль від втрати сина, який помер у 1996 році. А тепер, під час війни, втратила і чоловіка. Однак вона знайшла сили продовжити жити і адаптуватися до нових умов.

– Життя може бути важким і непередбачуваним, але я вдячна долі, що знайшла своє місце тут, — завершує свою розповідь Тамара Василівна.

Марія Сєнкевич пережила дві війни та дві евакуації 

Марії Тихонівні Сєнкевич – 92 роки, на її долю випало багато випробувань. Жінка стала свідком вже другої війни. Більш того, вже вдруге у житті пережила евакуацію з зони бойових дій. 

Марія Тихонівна добре пам’ятає жахи Другої світової війни, коли її село було окуповане німецькими військами. Вони з родиною намагалися втекти через обстрілюване поле, де її п’ятирічна сестра отримала важке поранення, а самій Марії ворог прострелив ногу. Врятуватися вдалося лише завдяки допомозі військового, який надав першу допомогу та відправив до пересувного шпиталю. Тоді їй було 10 років. Це було перше зіткнення Марії з війною, яке мало відгомін у її житті на довгі роки. А вже у похилому віці вона знов пережила жахіття війни.

– 24 лютого 2022 року почався обстріл Сіверськодонецька, – пригадує Марія Тихонівна. – Мій син вступив до рядів Територіальної оборони. Я сиділа у підвалі майже весь березень. Там було стільки людей, що не можна було навіть порахувати. Молодь, яка мала авто, знаходила можливість поїхати з міста. 

Єдине, що допомогло вижити в цих страшних умовах – це підтримка родини. Коли ситуація в Сіверськодонецьку стала критичною, син евакуював її до міста Лисичанськ. Але згодом і там стало небезпечно.

– Одного разу хотіла вийти з кімнати, але полетіли ракети над нашою хатою, – пригадує жінка. – Мене вакуумом притиснуло до дверей, я не змогла їх відчинити. Потім пролунали вибухи. 

Син негайно евакуював Марію Тихонівну до Дніпра. Центр «Милосердя» став для неї не лише місцем проживання, а й надією на краще майбутнє. Тут вона отримує необхідне лікування, харчування та увагу. Більше того, у центрі вона знайшла нових друзів.

Незважаючи на пережиті жахи, Марія Тихонівна завжди прагне оптимізму та сподівається на Перемогу. Вона стежить за новинами та підтримує свого сина, який наразі перебуває на фронті, спілкуючись з ним по телефону. Найголовніше для неї – щоб він залишався живим. Вона живе надією, що війна скоро закінчиться, і вона знову зможе обійняти своїх рідних.

Руслан та Ніна Дроздови: початок нового життя у Дніпрі

Руслану Євгенійовичу 87 років. Він приїхав до Дніпра з міста Рубіжне, що на Луганщині, разом зі своєю дружиною Ніною Леонтіївною, рятуючись від безжальних обстрілів.

 – У нашому місті обстріли не припинялися з ранку до пізньої ночі, – пригадує Руслан Дроздов. – Не було світла, газу, води, а мешкали ми на п’ятому поверсі. Моя дружина перенесла дві інсульти. Стрес позначився на її стані і у неї відмовили ноги. Запаси продуктів закінчилися, а магазини не працювали. Молодші сусіди розпалювали багаття у дворі і готували їжу. З нами теж ділилися, приносили воду. 

Ця боротьба за виживання тривала до того моменту, коли вкрай змучений чоловік не витримав і почав шукати волонтерів, щоб евакуюватися з дружиною у більш безпечне місце.  

– Ніхто не хотів нести Ніну з п’ятого поверху, – бідкається чоловік. – Врешті решт знайшлися добрі люди і ми виїхали до Дніпра. Це було у березні 2022 року. Нас привезли до центру “Милосердя”. Зустріли, як рідних, поселили у дуже гарну кімнату. Тут різноманітне, дуже смачне харчування. Я ходжу до їдальні, а дружині приносять обіди у кімнату. Через стрес у мене з’явилася виразка, тож маю дотримуватися дієти. Не можна піднімати важкого. Враховуючи, що моя дружина не встає з ліжка, я б не зміг про неї піклуватися. А тут ми отримуємо догляд та медичні послуги. У центрі  тепло, затишно, а головне – безпечно. Ми дуже тішимося, що потрапили саме сюди. 

Центр “Милосердя” – осередок турботи та підтримки для людей похилого віку та ВПО

Дніпро – місто, яке завжди було відоме своєю гостинністю та соціальною підтримкою. Ірина Максименко, начальниця управління соціального захисту населення департаменту соціальної політики ДМР, наголошує, що центр “Милосердя” став справжнім символом турботи про людей поважного віку та соціально вразливих категорій громадян. 

– Це знаковий заклад, бо у ньому обслуговуються люди поважного віку, – сказала Ірина Максименко. – З початку повномасштабного вторгнення послуги тут отримують також ВПО, евакуйовані з зони активний бойових дій. Цей заклад користується популярністю серед мешканців міста. Станом на сьогодні в ньому перебуває 35 осіб, з них 20 – внутрішньо переміщені особи. 

Центр надає широкий спектр послуг. Серед них — безкоштовне проживання, чотириразове харчування, забезпечення одягом, взуттям, предметами побуту, цілодобове медичне обслуговування, а також консультативна допомога. Особливу увагу в центрі приділяють культурно-масовим та оздоровчо-спортивним заходам, що дозволяє підопічним активно долучатися до соціального життя.

Як зазначила Наталія Гук, старша медична сестра центру, “Милосердя” – це не просто притулок для людей похилого віку та ветеранів праці. Це місце, де вони можуть отримати необхідний догляд, побутову та медичну підтримку. 

– Наш центр підтримки ветеранів праці та громадян похилого віку “Милосердя” опікується людьми похилого віку, що потребують стороннього догляду, побутового та медичного обслуговування, – сказала Наталія Гук. – У нашому центрі можуть проживати одинокі мешканці Дніпра похилого віку, ветерани праці та особи з інвалідністю, які не мають родичів, що мешкають сумісно з ними. Центр надає послуги підтримуючого проживання на безоплатній основі. З початку повномасштабного вторгнення тут почали приймати і ВПО відповідної категорії. 

Часто можна почути від старших людей, що вони дуже бояться доживати свій вік у притулку. Однак, дивлячись на мешканців центру “Милосердя”, важко сказати, що там саме доживають вік. Попри тернистий життєвий шлях, ці люди не доживають, а повноцінно та активно живуть. Центр “Милосердя” став для них справжнім осередком турботи та підтримки. Через прості речі — увагу, співчуття, доброту — старість може стати періодом гідності та спокою. І це важливо пам’ятати всім нам.

Фото Володимира Федорищева.

Раніше ми писали: Життя на пенсії може бути яскравим: як у Дніпрі підтримують людей похилого віку.