На передовій інформації: як журналісти Дніпра фіксують війну

16 лютого в Україні відзначають День військового журналіста — свято тих, хто щодня ризикує життям, щоб ми бачили правду про війну. Журналісти працюють на передовій, на місцях ворожих атак, фіксуючи наслідки бойових дій. Про їхню непросту роботу розповідає «Наше місто» з посиланням на Дніпро оперативний.

Валерій Кравченко і його фотографії фронтових реалій

Валерій Кравченко — фотокореспондент і колишній військовий, який став свідком та фіксатором найважливіших моментів на фронті. Він працював на багатьох місцях ракетних ударів по Дніпру, неодноразово відвідував зону бойових дій і зробив понад 9 тисяч фото для майбутньої книги про 128-му окрему бригаду ТРО “Дике Поле”.

-Ще на початку війни ми вперше опинилися у місці дислокації 128-ї бригади ТРО. Потім багато спілкувалися, їздили на нуль. Потрапили під обстріл, нас мало не накрило ворожою 120-міліметровою міною. Тоді комбат сказав, що хтось із нас у сорочці народився. Ворожий дрон “Мавік” засік нашу машину, передав координати і відпрацювали російські мінометники. Але у нас раптово заглохла машина і ми просто декілька метрів не доїхали до точки удару, – згадує Валерій Кравченко.

Більшість фото з місць ракетних ударів по Дніпру, які бачили містяни, Україна та світ, були зроблені саме Валерієм Кравченком. Він зізнається, що коли включається у роботу, то не помічає плин часу і намагається зробити якомога більше цікавих та емоційних фото.

-На прильоті просто працюєш, автоматично фіксуєш моменти трагедії, моменти порятунку. А накриває вже потім – буває за тиждень, а після трагедії будинку по Набережній Перемоги, 118, мене накрило через півроку. Я працював на місці три доби. А потім, коли через деякий час приїжджаєш працювати на місце трагедії, знову дивишся на горе людей, згадуєш ті жахи. Ось під час такого виїзду у мене сльози ледь не побігли. Я ледве стримався, коли побачив, як плачуть люди, – додає Валерій Кравченко.

За кожним кадром — біль: відеооператор Костянтин Фурдуй про війну

Відеооператор Костянтин Фурдуй майже 3 роки документує війну. Його перший виїзд був до Харківської області, де він знімав концерти для військових, під час яких лунали артобстріли.

-Це був мій перший виїзд у зону бойових дій, Харківська область, – каже Костянтин. – Нас попередили, щоб з дороги не сходили, бо навколо міни. Нам показали трофейні танки, ми записували інтерв’ю з військовими. 

Після того було багато виїздів у різні області, зокрема на деокуповані території. Костянтин пригадує, як працював на межі Херсонської області, знімаючи зруйновані будівлі під звуки артилерії.

Найбільше йому запам’яталася трагедія 14 січня 2023 року, коли ракета вразила дев’ятиповерхівку у Дніпрі. Костянтин прибув на місце через годину після вибуху.

-Я був зосереджений на роботі, я навіть не усвідомлював до кінця, що сталося. А потім була невелика пауза, я взяв у волонтерів чай, щоб зігрітися. Мені ще дали бутерброд, я сів у дворі і подивився на все не через об’єктив камери, а на власні очі. І усвідомив, як це страшно, – каже відеооператор. 

Війна очима журналістки Анастасії Ткач

Анастасія Ткач — одна з найоперативніших журналісток Дніпра, яка протягом майже трьох років висвітлює наслідки ракетних ударів по місту. Вона часто працює в умовах, коли ризик для життя та здоров’я величезний. Настя не лише передає інформацію, але й відчуває усі трагедії, з якими стикається її рідне місто.

-Вночі після зйомки у мене все прокручується у голові. Особливо, коли під ударами опиняються житлові будинки. Розумієш, що там було життя, люди несли у свої домівки тепло, турботу. І тут водночас все зникає. Коли я приїхала на прильот перший раз, я навіть не очікувала, що буду плакати на місці події, побачивши людське горе, – розповідає Анастасія Ткач.

Однією з таких трагічних історій була розповідь про удар по житловому будинку у Підгородному, де загинули дитина та її мати. З того місця Анастасія привезла дитячу іграшку, яка належала малюку, якому не було ще й року.

Такі моменти важко переживати, і Анастасія не приховує, що для неї це велике випробування. Крім того, журналістка неодноразово опинялася у ситуаціях, де потрібно було застосовувати навички надання домедичної допомоги.

-Це було після вибуху у ТРЦ “Апполо”. Чоловік знаходився на зупинці транспорту, у нього уламком була поранена нога. Я вже три роки ношу з собою турнікет, у мене сестра парамедик і я теж курси пройшла. Я надала допомогу чоловікові і тут швидка приїхала. Я відрапортувала медикам, що наклала турнікет хвилину тому і побігла знімати відео, – згадує Анастасія.

Незважаючи на жорстокість ситуацій, з якими їй доводиться стикатися, Анастасія продовжує свою роботу і активно допомагає в інформуванні суспільства, не забуваючи при цьому про психологічне навантаження. Для того, щоб впоратися з цими емоційними труднощами, вона працює з психологом.

Історії війни з Дариною Сухоніс

Дарина Сухоніс — журналістка, яка багато ризикувала, працюючи в умовах війни. Ще на початку війни вона обманювала маму, запевняючи її, що вирушає у Павлоград, хоча насправді метою її поїздки була Донецька область. Там вона знімала матеріал для свого проекту “Історії війни”, який приніс їй перемогу у конкурсі “Честь професії”.

Дарина згадує, як плакала на руїнах вокзалу у Краматорську, після ворожого обстрілу 8 квітня 2022 року, в результаті якого загинула 61 людина. Це стало важким випробуванням, але вона продовжила свою роботу.

-Мені було дуже страшно потрапити на вокзал у Краматорську після страшного обстрілу. Я плакала від усвідомлення жаху. Пам’ятаю цей напіврозбитий вокзал, ми ходимо, все як у кіно – паралельна реальність. – Начебто і магазин відкритий, і шаурма продається, люди фотки роблять, живуть своїм життям. А поруч – розбита будівля і місце, де загинули декілька десятків людей, – згадує Дарина Сухоніс.

Під час поїздок у зону бойових дій Дарина дізналася, наскільки важлива правильна логістика, і як легко потрапити у небезпеку, якщо відхилитись від маршруту.

-Необхідно, щоб водій добре орієнтувався. На війні хлопці прямолінійні. Навіть, щоб піти в туалет, нам вказували певне місце у посадці. І зрозуміло, що тут не до кокетства, ти намагаєшся не думати, що тебе можуть із позицій у тепловізор розглянути. Був випадок, коли нас квапили, адже літав ворожий розвіддрон.

Після таких поїздок Дарина пообіцяла своїй мамі більше не ризикувати життям і змінила формат своєї роботи. Тепер вона займається волонтерством, збираючи гроші для ЗСУ та залучаючи спонсорів. А героїв своїх “Історій війни” запрошує до студії.

Щоденники війни Ірени Шевченко

Журналістка Ірена Шевченко почала працювати у зоні бойових дій ще у 2014 році як волонтер, а перший журналістський виїзд здійснила у січні 2024-го на Донеччину.

-Ми поїхали разом з кінологічним центром “Антарес” на пошуки тіл під руїнами знищеного ворожою ракетою будинку. Це був перший виїзд, важкий і емоційно, і фізично. Ми цілу добу спостерігали за роботою кінологів, коли собаки вивчали кожен сантиметр руїн. Найнеочікуваніше враження у мене було від поведінки собак. Коли вони працюють на місці пошуку – для них це гра. Вони ж не сприймають це як бойове завдання. Коли собаки втомлюються, то кінологи починають з ними гратись – кидати м’ячики, бігати. І люди, які не знають таких тонкощів, дивуються, бо у місці пошуку тіл загиблих це виглядає дивно та недоречно, – розповідає Ірена Шевченко. 

Ірена також згадує тварин, яких зустрічала на війні, зокрема кошеня у місті Курахове, яке могло загинути за декілька хвилин без допомоги. Вона пригадує, як у місті Селідове знімала наслідки ракетного удару по дитячому садочку.  Її найбільш вразливі спогади, пов’язані з евакуацією тіл загиблих бійців.

-Біля моргу ми знімаємо, як тіла загиблих героїв передають представникам бригад, пакують особисті речі загиблих. І було дуже страшно бачити, як на розбитому екрані телефону одного з бійців застиг виклик від його мами. Ми розуміли, що це був останній виклик, який прийняв телефон бійця, – згадує журналістка.

Ірена Шевченко цитує прес-офіцера, який сказав: «Жоден репортаж не вартий життя». Робота журналіста в умовах бойових дій – це завжди величезний ризик, який потребує неймовірної мужності. Їхня відданість своїй справі заслуговує на повагу і підтримку.

Фото Дніпра операвтивного. Колаж: НМ.

Читайте також: Залишилися мати, син, донька, брат та сестра: у госпіталі через поранення помер солдат з Нікополя.