ЕКСКЛЮЗИВ Ми маємо вистояти. Вірю, що нам це під силу: Андрій Денисенко про боротьбу за Україну та роботу у міськраді

Розмова “Наше місто” з Андрієм Денисенком, заступником міського голови Дніпра, захисником та палким патріотом України, відбулася в лютому, напередодні третьої річниці початку повномасштабної війни. Тож ключові теми та питання, про які йшла мова – що треба країні та усім нам, аби вистояти на третій рік страшної війни. Говорили про те, як держава має ставитися до військових та навіщо командирів переслідують силовики – герої “мукачівських котлів”. Ким буде опікуватися нове Управління ветеранської політики, створене в Дніпрі за ініціативи міського голови. Чому українцям не варто здаватися, а попри все, треба вірити в свої сили,  зберігаючи надію. А також – про кота, якого він прихистив просто у робочому кабінеті, пан Андрій розповів під час інтерв’ю.

“Не допустити нашої нової історичної поразки, як це було понад сто років тому”

– Пане Андрію, розкажіть, ким ви були в цивільному житті раніше, ще до Майдану?

– Мабуть, мій громадсько-політичний шлях почався після випуску з Дніпропетровського державного університету, історичного факультету. Я вже тоді тримався національно-демократичних, націоналістичних поглядів. Моя перша політична партія – “Конгрес українських націоналістів”, її головою була Ярослава Стецько. Потім – “Народний Рух України”, згодом – партія “Реформи і порядок” – праві або правоцентристські партії патріотичного спрямування, які були в опозиції до тодішньої влади. Нам доводилося свої погляди відстоювати на різних акціях протесту, звісно – під час виборів. 

Шлях України до демократичного устрою був дуже складним. У меня за спиною – два Майдани. Так, я підтримував Ющенка, брав участь у першому Майдані, був заступником керівника обласного штабу президента Ющенка. Потім було громадське об’єднання “ГРАД”. Далі ВО “Свобода” – в той час, коли до влади прийшли регіонали, реваншисти, і лише радикальні методи боротьби могли їх зупинити. 

Під час другого Майдану, зимових вуличних боїв увійшов до “Правого сектора”: з 1995 р. ми дружимо з Дмитром Ярошем, він в 90-х був молодим лідером “Тризуба”, взаємодіяв з КУН.

Тож все моє життя – це громадська, політична, інформаційна боротьба за Україну – проти тих сил, які представляли тут інтереси кремля. Через це в мене дуже багато недругів. Доводилося увесь час боротися, відстоювати свої погляди. Для мене було важливо мої знання історика докласти не до вивчення минулого, а стати істориком практикуючим. Використовувати ці знання, розуміння обставин розвитку для того, щоб будувати нову українську державу, нову українську націю на новому етапі. Не допустити нашої нової історичної поразки, як це було понад сто років тому.

Розумів неминучість вторгнення – як і багато хто

– Я розумів та очікував, що повномасштабне вторгнення неминуче. Перші ознаки були за рік до нього. Нагадую, навесні 2021 р. росія проводила маневри вздовж усього кордону, і в Білорусі також. Тоді наші партнери зі спецслужб Великої Британії отримали інформацію про те, що путін ухвалив рішення щодо повномасштабного вторгнення.

Я був керівником “Руху опору капітуляції” у Дніпропетровській області – коли наша влада, обрана в 2019 р., мала певні ілюзії щодо того, що з путіним можна домовитися.  Тоді ми доклали зусиль – через інформаційні кампанії, масові заходи – щоб переконати президента Зеленського, його Офіс в тому, що це протирічить нашим національним інтересам. Наголошували, що потрібно готуватись до опору. 

Тож я розумів неминучість вторгнення – як і багато моїх колег з національно-патріотичного табору. Виступ путіна 20 лютого 2022 р. щодо “визнання” Л/ДНР – це фактично було оголошенням війни.

До війни ми готувалися завчасно. Ще у січні 2022-го  разом з людьми, які були причетні до добровольчого руху у 2014-15 рр., проводили на базі хабу Медіапростір низку заходів – збирали актив, готувалися до створення формувань в складі тероборони, до влиття в ТрО. Тому вранці 24 лютого  для мене було очевидно: для українських патріотів найшвидший спосіб допомоги Збройним силам – влитися в їхні лави, брати участь в ТрО.

Я долучився до створення нашої Дніпровської 128 бригади ТрО, яка наразі вже в Сухопутних військах, має назву “Дике поле”.  26 лютого був зарахований туди як командир взводу, діючий військовослужбовець, старший лейтенант.

…Прекрасно пам’ятаю день 24 лютого, перші прильоти о 5-й ранку. Комунікував зранку з кількома людьми. З Олександром Водолазьким, який був призначений командиром бригади ТрО. З Геннадієм Корбаном, з Дмитром Ярошем. Ввечері зустрів Бориса Філатова у військовій адміністрації. Там же побачив Валентина Резніченка, тодішнього голову адміністрації, голову обласної ради Миколу Лукашука.

Нас було небагато 24 лютого в обласній військовій адміністрації. Ми ще сміялися з Геннадієм – це якесь дежавю з 2014 року, ті ж самі люди, в тому ж місці. Не секрет, що ці люди у 2014-15 рр. – Ярош, Філатов, Корбан, Денисенко – займалися формуванням добровольчих з’єднань, відбиттям першої хвилі агресії рф, запуском формувань “Правого сектора”, також “Дніпро-1”.

Які були емоції? Відчував мурашки по шкірі, холодний піт…. До цього можна готуватися все життя. Однак, коли настає момент істини – ти все одно думаєш: подолаєш чи ні. 

Україна ще гідно оцінить подвиг перших годин і днів війни

У той момент, на жаль, було відчуття, що ворог може швидко дістатися Дніпра. 24 лютого я спілкувався з ексмером Мелітополя Єфіменком, і вже знав, що ввечері росіяни увійшли до цього міста. Вони рухалися блискавично з півдня, вже 26-го вони були у Василівці Запорізької області. 

У ці дні було відчуття: давайте скоріше візьмемо зброю і хоча б партизанськими методами, влучними боями будемо зупиняти їх. Хоч би у Дніпрі. Цього не сталося.

Так, у країні не були остаточно готові до війни: не оголосили вчасно воєнний стан, не мобілізували людей, не спорудили фортифікації. Втім, військове керівництво – на чолі з Залужним, Шапталою – отримало всі повноваження від Верхновного головнокомандувача, від ВР – вони впоралися.

Ми вистояли. Зокрема, завдяки таким людям, як той хлопець, що підірвав міст у Генічеську. Як ті люди в Мелітополі на чолі з ексмером Єфіменко, які взяли штурмом арсенал зі зброєю, щоб вона не дісталася ворогу. Кілька десятків людей, тероборонівців, яких навіть не встигли озброїти, прийняли бій на околиці…. Завдяки нацгвардійцям, які  вгризлися в російських десант в Гостомелі. Хлопцям з 92 бригади, 3 полку спецназу, які зустрічно атакували колони ворога на в’їзді в Харків.

Ми ще по заслузі оцінимо подвиг перших годин війни. Тисячні черги до військкоматів, які стояли по всій країні, готовність нації чинити збройний опір. Це те, чого не вистачає нам зараз.

Зараз про це важко говорити, адже Україна – в дуже складній ситуації, в морально-психологічній передусім. Але – ми живі. Наші ключові міста, провідні центри країни – не окуповані. Більша частина території – захищена та відбита. Ми збереглися як нація та держава. І це – вже величезний здобуток цього етапу війни.

Держава та суспільство повинні шанувати подвиг військових

– Розкажіть про вашу службу у війську

– Я служив не так багато, рік з невеликим. Був командиром взводу, очолював протидесантний підрозділ, був керівником двох штабних служб, які стосувалися роботи з БпЛА, безпеки військової служби. Тобто знаю роботу військовослужбовця, молодшого офіцера (на фронті отримав звання капітан) від окопа, бліндажа, від перебіжок між посадками, утримання рубежу оборони до штабного постійного стресу, ведення десяти “журналів обліку журналів”

Для мене це – відкрита книга. Розумію, чим живе армія сьогодні. Не полишаю зв’язків з людьми з моєї команди, які воюють зараз, зокрема – у 81 бригаді ДШВ, у 128 бригаді, в якій я проходив служби.

Звільнився зі Збройних сил з наступних міркувань. Несподіванкою була постійна присутність політичного фактору. Бригада та її командир Олександр Водолазький зазнавали тиску – через те, що ми дніпряни, що нам допомагає матеріально-технічно міська влада, мер Дніпра Борис Філатов. 

Не секрет, що бригада на 99% сформована з дніпрян. Наші соціальні зв’язки з містом – колосальні. Багато людей, які мають відповідні контакти. Слава Богу, що завдяки підтримці Дніпра та дніпрян, ця бригада раніше і досі забезпечується дронами, транспортом, обладнанням, зв’язком та багато чим іншим.

На комбрига чинився тиск, були кримінальні провадження за незрозумілими обставинами. Одне – закрите, інше – до цього часу “на підвісі”.

Власне, вже по завершенні служби у мене були обшуки, хоча я не підозрюваний, просто свідок. Після того, як Водолазького незаконно звільнили з посади командира бригади, я для себе ухвалив рішення – досить. Мені вистачить політики. Я бачу цю несправедливість, упередженість, не хочу підставляти під удар бригаду своїм перебуванням в штабі. Власне, я не для цього прийшов служити як доброволець, хоча мав обставини та можливості не призиватися. Тож з урахуванням цих обставин я демобілізувався.

Для мене це був дуже неприємний урок: багато правоохоронців, політиків, які на початку війни реально втекли, відсижувались по “мукачівських котлах”,  потім навесні-влітку 2022 р. повернулися і почали “дожовувати” військових.

Бачимо елементи абсолютно несправедливого, навіть скотського переслідування людей, які врятували Україну у найбільш відповідальний час і досі її боронять. Коли їх арештовують, тримають за гратами. Для мене, як українця, офіцера, свідомого громадянина неприйнятно бачити в такому стані Юрія Галушкіна, якому не дають вийти під заставу. А саме він 24 лютого 2022 року очолював Сили територіальної оборони і під його командування в ТрО та ЗСУ прийшли десятки тисяч добровольців, він дав нове дихання добровольчому руху.

Держава та суспільство повинні шанувати подвиг військових, які повинні мати імунітет. Як ми зараз можемо призвати в армію додаткові сили, які дуже потрібні, щоб підкріпити тих, хто три роки воює та виснажився, як це зробити, якщо тут же правоохоронці, які повернулися з “мукачівського котла”,  здійснюють розправу над військовими? Верховний Головнокомандувач має зробити практичні висновки. Тільки він сьогодні в змозі це зупинити.

“У вирішальні моменти історії ми з Борисом Філатовим були на одному боці барикад”

– Що спонукало стати заступником міського голови Дніпра?

– Я підтримую політику Бориса Філатова, його роботу на посаді міського голови. Підтримував його висування на цю посаду в 2015 р., коли був народним депутатом. Підтримував його 2020 року, коли очолював “Рух опору капітуляції”.

Вважаю, що Борис Філатов – на своєму місті. В нас був період певних політичних непорозумінь, навіть з’ясування стосунків. Але у той час в основних моментах ми залишалися однодумцями. У вирішальні, кризові часи історії були на одному боці барикад, в одних окопах. Як в 2014-15 рр., так і зараз.

Поведінка Бориса Філатова та міської влади під час повномасштабного вторгнення, безоглядна підтримка армії, рішуча публічна позиція на захист України, її суверенітету та цілісності – це дуже важливо. Ця позиція мера Дніпра і мене, і багатьох дніпрян переконала у правильності нашого попереднього вибору. В такій команді, з таким головою – я готовий працювати заступником.

Я розумів, коли йшов на посаду: це для мене – квиток на чергову війну. В той самий час, кілька місяців тому, певні правоохоронні підрозділи буквально нападали на міську владу і створювали проблеми – в тих справах і моментах, які пов’язані безпосередньо з підтримкою армії.

Місто Дніпро закуповує квадроцикли, рації, обладнання – і тут же підрозділи міської ради, департаменти, комунальні підприємства отримують кримінальні провадження. Можна закупити за ціною нижче ринкової – все одно отримаєте кримінальне провадження.

Мене особисто це дуже обурило і зачепило. Якщо треба воювати за святу українську справу – то я завжди за. Борис Філатов – людина гідна, стійка, яка тримає удар і відбиває його публічно. В такій команді з таким головою – я готовий працювати заступником

Ветерани та їхні рідні потребують першочергової уваги міста

– Як виникла ідея створення Ветеранської ради та  управління ветеранської політики? 

– Це – ініціатива міського голови. Борис Філатов поділився зі мною та залучив мене в ці процеси і доручив мені, як заступнику, координацію цього напрямку. Впевнений: Дніпро у цьому питанні буде на якісно кращому рівні за більшість інших громад України.

У нас є цілісне бачення – ми створюємо “центр управління польотами” – управління ветеранської політики та супутні комунальні підприємства. Які будуть забезпечувати процес з т.з. соціальної політики, реабілітації, в т.ч. фізичної, психологічної, надання юридичних послуг та ін.

Управління буде опікуватися і ветеранами, яких у нас – від 10 до 20 тисяч (ті, хто демобілізовані), і військовослужбовцями, членами родин загиблих.  Загалом це – значна частина дніпрян, 50-80 тис. осіб, навіть за попередніми даними. Це та категорія людей, яка потребує першочергової уваги міста.

Для нас важливо, щоб хлопці в окопах знали: їх права захищені, їхні родини – під захистом, доглянуті. Маємо максимально охопити ці категорії містян, забезпечити максимальний контакт з ними, максимальну взаємодію. Міська влада робить все – і не тільки з т.з. фінансової та матеріальної підтримки ЗСУ: ми підставляємо плече.

Управління вже створене, призначений керівник – Антон Малий. Це – людина з цивільного життя, не професійний військовий, який пройшов шлях від командира взводу, командира роти, став прекрасним командиром батальйону. Має 2,5 роки безпосередньої участі у бойових діях. Ця людина знає проблемні питання для військовослужбовців, демобілізованих, пропускає їх через себе.

Переконаний, що ми вийдемо на принципово новий рівень. Міський голова про це ще не говорив публічно, однак  він опікується цим напрямком, і, гадаю, фонд міського голови також буде переважно спрямований у напрямок ветеранської політики. Однак про це скаже окремо сам Борис Філатов.

“У нас – один пріоритет: вистояти, перемогти”

– Як ви оцінюєте поточну ситуації в країні – на 2025 рік? Які пріоритети сьогодні?

– У нас – один пріоритет: вистояти, перемогти. Пріоритет – не прогнутися під тиском наших прекрасних міжнародних партнерів, які мають низку ілюзій. Маю на увазі адміністрацію Трампа, нашого головного стратегічного союзника, США, разом з ЄС. Бо там є  ілюзії щодо можливості швидкої заморозки “конфлікта”. 

Ставлю це слово в лапки, бо для кожного українця неприйнятно чути таке, коли ми є жертвою агресії, прямого нападу рф, геноцидної війни, коли знищують нашу націю, державу, стирають саме поняття “Україна”. Це – не “конфлікт”. Це – низка воєнних злочинів цієї скаженої “бензоколонки” по відношенню до України, до нашого народу.

Тож головне для нас – вистояти. Сподіваюся, що президент Зеленський, який перед повномасштабною війною вживав усіх заходів, щоб домовитися з путіним, і прекрасно розуміє марність таких спроб, витримає весь тиск. І разом українською нацією ми пройдемо всі випробування.

Хоча без підтримки США нам буде дуже важко. Треба спиратися на власні сили та на Європу. Ми бачимо, що Європа готова збільшувати фінансування як власне Збройних сил, так і прямих потреб державного бюджету. Бо ми на 90% залежні в плані військової підтримки від зовнішнього чинника. І на дві третини – від прямих дотацій до нашого бюджету. 

Ми разом з ЄС вистоїмо навіть без Сполучених Штатів. Але краще, звичайно, бути разом із США.

“Україна збережеться, вистоїть, ми продовжимо боротьбу!”

– Чи можлива заморозка конфлікту? Чи можливе перемир’я? Це може бути лише прелюдією до наступної фази широкомасштабної війни?

– Зараз ми бачимо на фронтах тільки ескалацію. Наші Збройні сили тримають ситуацію. Так, фронт суне, однак ніде немає прориву ворога на оперативний простір. Ініціатива росіян – вона оперативно-тактичного – не стратегічного рівня.

Якщо ми говоримо про “війну надовго” – росія нас бере “на змор” – то ми не програємо, ні. Ми можемо її виграти, в т.ч. – на полі бою. Багатьом це здається неможливим, здається черговим гаслом. Але – не все так просто, не все втрачено, всі жертви не були марними і не є марними.

– Слово “мир”, яке зараз звучить, є максимально недоречним на мою суб’єктивну думку, бо з ким ми можемо говорити про мир? Однак, з урахуванням риторики наших партнерів, на вашу думку – що може чекати нас у 2025 році?

– Примушувати до миру треба тільки путіна і тільки рашистську федерацію. Україна та люди, як показує громадська думка, риторика президента, як би це не було прикро, важко, несправедливо –  готові до перемир’я, звичайно, на певних умовах і за певних гарантій. Чому несправедливо – тому що розуміємо, що це – лише перерва перед наступною фазою війни. Тобто, це не буде ані справедливий, ані довготривалий мир.

Змушувати треба тільки росію. Переконаний, що адміністрація Трампа, зіткнувшись з реальними, неадекватними амбіціями путлєра, буде змушена продовжити справу Байдена.  І ми отримаємо більше зброї, більше допомоги.

В будь-якому разі Україна збережеться, вистоїть, ми продовжимо боротьбу

Щодо того, що бойові дії вже біля кордонів області…  Хочу нагадати всім дніпрянам: бойові дії не ведуться в межах адміністративних одиниць, областей. Бойові дії ведуться з використанням таких понять, як природні рубежі оборони,  вузли оборони, логістичні вузли, промислові центри.

Наша область ще з кінця лютого – початку березня 2022 року знаходиться під постійним ударом ворога. Не будемо забувати, що відстань  від позицій окупантів з боку колишнього Каховського водосховища до Нікополя, Марганця, Мар’їнського – 4  – 4,5 км. Щодня артилерія, міномети, дрони б’ють по цих містах, по цивільному населенню, по наших військах. Тож бойові дії весь цей час тривають на території області.

…Лінія Дніпро – Покровськ – дорога життя для всього нашого угруповання в Донецькій області, важливіший шлях постачання до Слов’янська, Краматорська. Але ним все не закінчується.

У нашого командування є резерви, є резерви людські, морально-психологічні. Проблеми не в фортифікаціях. Зара вони є. Головна проблема – відсутність живої сили. Сподіваюсь, що запрацює система мобілізаційної роботи. Будуть знайдені рішення – через мобілізацію правоохоронців, через застосування резервів в межах ЗСУ – шляхом зменшення людей в тилових частинах і збільшення людей в частинах, які беруть участь у бойових діях на першій лінії

Ми маємо вистояти. Вірю, що це нам по силах. Рано здаватися, рано йти на “мир в обмін на території”. Бо як тільки підемо на компроміси, які ударять по національній гідності, по честі нації – можемо зазнати великих внутрішніх проблем, розпастися внутрішньо. Нам треба уникати будь-яких деморалізуючих моментів.

Кіт Василь Мурзикович мешкає в кабінеті, втім шукає свою людину та дім

– Не всі знають, що ви любите тварин, що вивозили їх із зони бойових дій. Зокрема – дуже фотогенічний кіт живе у вашому кабінеті. Як це сталося?

– Кіт, який живе в кабінеті – вже не перший. Попередній кіт знайшов свою родину. А цей – Василь Мурзикович, камуфляжного забарвлення, чудово личить під піксель. Кіт жив на трубі на території однієї з лікарень Дніпра. Люди до нього добре ставилися. Він  свої круглі бочечки наїв на вільному вигулі. Слава Богу, що я зміг до холодів забрати його в тепло, під свій нагляд.

Йому чудово в кабінеті, я його навідую і в суботу, і в неділю, знаходжу час і можливість. Кіт подобається пані Анні, моєму секретареві, влаштовує нам усім кото-релакс своїм “тракторним” мурчанням. Нормально ставиться до нарад, спокійно слухає навіть розмови на підвищених тонах, такий легкий флегматик. Однак Василь Мурзикович чекає на свою людину, чекає на теплий дім.

– Не шкода буде розлучатися?

– Звичайно, шкода. Але важливо, що кіт вночі має спати разом з людиною. Навіть, якщо не дає повернутися в ліжку або витискає з під ковдри чи спить на подушці замість людини. Така особливість цих тварин, які одомашнені людиною і мають жити з людиною.

Багатьох котів та собак я і мої друзі врятували з зони бойових дій. Радію, що в міській раді я не один такий. Приміром, Сергій Луденський, який очолює департамент молоді та патріотичного виховання,  цією доброю справою дуже масштабно займається. Є чудове комунальне підприємство “Зооконтроль”. Також треба згадати добрим словом світлу пам’ять покійного Михайла Лисенка, який дуже любив і собак, і котів, в кабінеті у нього жив кіт на ім’я Байден. Мишко молодець, зробив велику справу, започаткував “Зооконтроль”.

Міський голова дуже любить собак і коти також в нього живуть. Завдяки Борису Філатову наразі “Зооконтроль” має друге дихання, справа Михайла Лисенка розвивається далі. Ми в цьому сенсі теж однодумці.

Великий курган на честь Героїв

– Про що мрієте після Перемоги?

– Мрію не зупинятися – у політичній діяльності. А якщо казати про особисті цілі – хотів би насипати великий курган на честь загиблих Героїв, як це здавна є в нашій українській, слов’янській, скіфській, сарматській, індоєвропейській традиціях. Встановити на ньому пам’ятний знак у вигляді умовного меча Арея. Це – моя особиста мрія і мій обов’язок. Перед хлопцями, дівчатами, перед нашими предками, які загинули за свободу і незалежність нашого народу..

А ще – хочу посадити сосновий ліс, хоча б невеличкий. І дихати повітрям.  І ще –  колись-колись, після нашої Перемоги та розпаду рф, насолоджуватися життям на березі звільненого українського Чорного або Азовського моря.

Фото Валерія Кравченка