Про білу зарплату, стабільність і транспорт або чому ВПО йдуть працювати на ІНТЕРПАЙП

Щодня війна змушує українців покидати домівки та виїжджати до більш безпечних населених пунктів. Рятуючи життя, ці люди роблять крок у невідомість. І для багатьох пошук роботи є одним з найважчих завдань. Від початку повномасштабного вторгнення компанія “ІНТЕРПАЙП” працевлаштувала понад 130 внутрішньо переміщених осіб. Для всіх своїх працівників тут створюють максимально комфортні умови праці і пропонують привабливий соціальний пакет. У компанії розуміють, що робота для ВПО — це дещо більше, ніж можливість заробляти гроші. Це шлях до адаптації у новій громаді. Сьогодні наша історія про переселенців, які обрали “ІНТЕРПАЙП” своїм місцем роботи. 

Навчання з нуля та стабільність

18-річний Владислав Асланов родом з Маріуполя – міста, яке пережило все пекло війни. Саме там Владислав зустрів повномасштабне вторгнення ворога. У 2022 році хлопець виїхав з міста. Шлях з окупації був непростий, дорога в невідомість, фільтраційні табори.

У Маріуполі робота на заводі завжди вважалася престижною. У рідному місті хлопець навчався на автослюсаря. Коли вирішив залишитися у Дніпрі, то продовжив опановувати свою спеціальність, але вже у Дніпровському центрі професійно-технічної освіти. Владислав не так давно почав працювати на заводі слюсарем з ремонту колісних транспортних засобів та інших спеціальних машин. 

– ІНТЕРПАЙП став першим моїм офіційним робочим місцем, – розповідає Владислав. — До цього працював без оформлення. Зрозумів, що це не моє. Немає жодних гарантій, що я отримаю зароблені гроші. Для мене робота на заводі – це про стабільність. Стабільність у всьому: нормований графік, «біла» заробітна плата двічі на місяць, соцпакет. Наприклад, у мене зараз триває стажування, та не дивлячись на це, мене оформили з першого дня, і з першого ж дня нараховується зарплата. Якщо хтось думає, що завод – це бруд, протяги і старе устаткування, то він помиляються. Ви просто не були на сучасному підприємстві.  “ІНТЕРПАЙП” — це про людські умови праці, підвіз службовими автобусами, харчування в їдальні. 

Владислав зізнається: перед працевлаштуванням мав певні сумніви, не знав, чи все складеться з роботою. У студентські роки застав переважно дистанційне навчання, не було такої практики, як хотілось би. 

– Тут навчають працівників з нуля, тобто наймають з подальшим навчанням на виробництві, — говорить Владислав. — Для  мене, як молодого спеціаліста, це хороша можливість познайомитися з реаліями роботи на великому підприємстві, набратися досвіду і попрактикуватися. Головне – не соромитися вчитися і запитувати.

Достойна зарплата та корпоративний транспорт

Наталя Савченко переїхала до Дніпра у 2022 році. До повномасштабного вторгнення жінка разом зі своєю родиною жила у Соледарі — невеличкому містечку в Донецькій області. Понад двадцять років вона працювала інженером на підприємстві «Артемсіль», яке було найбільшим виробником кам’яної солі не тільки в Україні, а й в Європі.

– Я, моя 10-річна донька Катерина та мама виїхали з Соледару 7 квітня 2022-го, – пригадує Наталя. —  На той момент мій чоловік Олександр був у ЗСУ. Чому обрали саме Дніпро, бо тут мешкають родичі, був будинок, де ми могли жити. На той час у Соледарі бойових зіткнень ще не було. Але на вулицю ми практично не виходили, було страшно. У місті перестали працювати лікарні, аптеки, банки. Стояли у черзі до банкомату та в магазин, щоб запастися продуктами. Моя донька має інвалідність. Через хворі нирки її стан треба постійно тримати на контролі. Це і спонукало нас виїжджати з Соледара.

Наталя, як і багато місцевих, не збиралася назавжди полишати рідний дім: їхала з двома валізами на кілька тижнів. Через сім місяців жінка почала шукати роботу у Дніпрі. Спочатку працевлаштувалася на хлібозавод. Згодом розмістила резюме і її запросили на співбесіду в “ІНТЕРПАЙП”. 

– Шукала роботу з більшою заробітною платою, — розповіла Наталя. — Для переселенців важлива кожна копійка. Війна нас залишила без нічого. У Соледарі мали квартиру, приватний будинок. Все згоріло. З матеріального – встигли забрати тільки машину. Тому мені потрібна стабільна заробітна плата, щоб нормально жити.  Плюсів на цій роботі бачу декілька. Подобається, що є корпоративний транспорт. Це дуже зручно. Але підвезення автобусами до роботи – це не тільки про комфорт. Особисто я не витрачаю гроші на проїзд у громадському транспорті. Хоча з дому до роботи їхати не далеко, але це також гроші. За місяць виходить непогана економія.

Офіційне працевлаштування та гарантії

Сергій Яковенко родом з Донеччини, міста Торецьк. Коли фронт почав наближатися все ближче до рідного міста, вирішили втікати від війни всією родиною: виїхали з дружиною, дітьми, дідусем. Осіли в Нікополі. У місті теж непроста безпекова ситуація, але тут була можливість винаймати житло за комуналку. Родина отримувала гуманітарну допомогу, але на ній, як каже Сергій, далеко не заїдеш. Щоб прогодувати сім’ю, треба стабільна робота. Тому  відразу чоловік приступив до пошуку.

– Я все своє життя присвятив шахтарській справі, маю 15 років стажу, — розповідає Сергій. — Про “ІНТЕРПАЙП” “НІКО” “ТЬЮБ” чув багато, місцеві рекомендували влаштуватись туди на роботу.  Для мене суттєвим був один момент. Шахта – це робота в особливо важких умовах. І ми можемо виходити на пенсію раніше, по першому списку або, як кажуть в народі, по першій сітці. Тому хотів зберегти за собою це право. В компанії я отримав білу заробітну плату і соціальні гарантії.

Зараз чоловік працює слюсарем-ремонтником в цеху сервісного ремонту та обслуговування трубних цехів. Довелося перевчитися з шахтарської спеціальності, пройти перекваліфікацію. Але з цим проблем не виникло: колеги все розповідали, інструктували, радили. У колективі говорять, що Сергій Володимирович людина фахова, відповідальна і зайняла своє місце на заводі. 

– Мінусів у роботі не бачу і вигадувати не буду, — поділився Сергій. — Тут все продумано до дрібниць. Дбають про безпеку, облаштовані якісні бомбосховища. І коли виникає загроза артобстрілу, то можна туди сховатися. Корпоративний транспорт курсує, він підлаштований під робочий графік виробництва. Я живу неподалік від заводу, тому добираюся своїм ходом. А от для інших співробітників – це великий плюс. У цехах обладнано сучасні їдальні, на меню гріх скаржитися. Хтось скаже, що це звичайна практика для таких підприємства. Може, і звичайна, але Нікополь щодня атакує ворог, це триває понад два роки. І тут особливо важливо мати такий острів стабільності та захисту.