ЕКСКЛЮЗИВ Бачити серцем: як живуть у Дніпрі люди з вадами зору

Щороку 13 листопада світ відзначає Міжнародний день незрячих. За цією датою стоять історії людей, які не бачать кольорів та обрисів, але відчувають світ усіма іншими почуттями. Незрячі – це наші сусіди, друзі, випадкові перехожі. Вони такі ж, як ми, з усіма своїми мріями, страхами та бажаннями. Щодня вони доводять, що втрата зору не заважає отримувати задоволення від життя і не створює перешкод на шляху до досягнення мети. Журналісти «Наше місто» поспілкувалися з дніпрянами, які бачать «серцем».

Ірина Андріївна втратила зір у підлітковому віці. Незважаючи на складні випробування, вона не здалася і продовжує жити повноцінним життям. Завдяки підтримці рідних, друзів та соціальних служб, жінка стала прикладом для багатьох.

-Я втратила зір у віці 14 років, мені спочатку не могли встановити діагноз, лікували печінку, – каже Ірина Андріївна. – Коли зовсім осліпла, я потрапила до спеціалізованого центру у столиці. Там з’ясували, що у мене пухлина головного мозку. Зробили операцію, сподівались, що зір відновиться, але дива не сталося.

Після втрати зору дівчинка дуже страждала, але не впасти духом їй допомогли однокласники.

-У мене було багато друзів, я навчалася у школі №7, а після уроків до мене приходив весь клас, – пригадує Ірина Андріївна. – Ніде було сісти, то сиділи навіть на підлозі і мене розважали. Я дуже вдячна їм та моїй мамі. Спочатку було дуже важко, а з часом я пристосувалася. Мої друзі брали мене з собою на прогулянки, щоб я не плакала. Моя подружка Валя казала, що її пари очей вистачить на обидвох.

Але у школу Ірина більше не ходила. Каже, що боялася пересуватися містом. Більш того, жінка пригадує, що з дитинства уникала зустрічей зі сліпими.

– Коли я ще була зрячою, ми жили на Правді, -каже пані Ірина. –  Неподалік від нас був будинок для сліпих. Вони ходили у магазин, я дивилася і дуже їх боялася. Мабуть, це гріх, але я обходила їх десятою дорогою, тікала. Це був непереборний страх. А коли сама стала сліпою, я зрозуміла, що краще допомагати сліпим, щоб вас не спіткала така доля. Якщо бачите, що незряча людина потребує допомоги – допоможіть.

Ірина Андріївна завжди посміхається, не любить скаржитися на долю. Вважає, що є люди, яким ще гірше. Саме оптимізм допоміг їй пережити трагедію в особистому житті.

-Заміж я так і не вийшла, – зізнається жінка. – Познайомилася з парубком на святкуванні дня народження мого хрещеного. Там був і той хлопець, він нещодавно прийшов з армії. Я відразу закохалася, хоч і не бачила, сподобався його голос. Мені було 18 років, ми стали зустрічатися. Але люди розповіли його батькам, що він пов’язав свою долю зі сліпою дівчиною. Йому заборонили спілкуватися зі мною і він незабаром знайшов іншу і одружився на ній. А я залишилася вагітною. Зараз я дуже рада, що у мене є син, йому 36 років. Він працює водієм тролейбуса у Дніпрі.

Важка хвороба, втрата зору, зрада коханої людини – все це випало на її долю. Але незважаючи ні на що, жінка знайшла в собі сили жити далі, не втратила почуття гумору.

 -Коли син вже був дорослим я познайомилась з чоловіком, він брат моєї сусідки, – зізнається Ірина Андріївна. – Ми сподобались одне одному, з часом він переїхав до мене. Ми добре живемо. Думаю, що мені посміхається доля, бо я їй також посміхаюсь.

Дніпро активно підтримує людей з інвалідністю. Завдяки міській програмі, Ірина Андріївна отримує необхідну допомогу: соціальні виплати, технічні засоби реабілітації, а також користується послугою «Соціальне таксі».

– Мені платять адресну допомогу на житлово-комунальні послуги,- розповідає Ірина Кисіль. – Я вже отримала компенсацію на придбання аудіоплеєра та взуття а також палицю. Отримую компенсацію на бензин та стою у черзі на отримання транспортного засобу. Мій чоловік отримує виплати за догляд за мною. Дякую нашому Борису Філатову, що є така допомога у місті. Дякую за рівненькі дороги та тротуари, для сліпої людини це дуже важливо. Також Філатов потурбувався, щоб була у нас послуга «Соціальне таксі». Я періодично користуюся нею, їздила у лікарню, в УТОС тощо. Це дуже зручно.

Ірина Андріївна зізнається, що у їхній родині обіди готує чоловік, а вона не може це робити через сліпоту. На дозвіллі слухає аудіокниги за допомогою плеєра та спілкується з друзями по телефону.

Соціальний захист: як Дніпро допомагає людям з інвалідністю по зору

 Загальна кількість людей з інвалідністю по зору у Дніпрі, станом на 1 листопада 2024 року складає 825 осіб. З початку повномасштабного вторгнення відбулось незначне збільшення кількості осіб з вадами зору.

-У Дніпрі відповідно до рішення Дніпровської міської ради від 25.01.2022 № 1189 «Про затвердження Порядку надання адресної допомоги на оплату житлово-комунальних послуг родинам осіб з інвалідністю у м. Дніпрі» передбачено надання щомісячної адресної допомоги на оплату житлово-комунальних послуг особам з інвалідністю 1 групи з вадами зору, що зареєстровані у місті, – повідомила Ганна Клименко – заступниця начальника відділу ветеранської політики та соціальних гарантій Амур-Нижньодніпровського району Лівобережного управління соціального захисту населення ДМР. – Розмір адресної допомоги, щомісячно з 1 квітня по 31 жовтня складає – 500,00 грн, з 1 листопада по 31 березня – 700,00 грн на кожну особу з інвалідністю.

Згідно з українським законодавством, люди, які мають проблеми із зором і мають інвалідність I або II групи, можуть отримати спеціальні пристрої, які полегшують їм повсякденне життя. Держава компенсує вартість таких пристроїв.

• диктофона – для осіб з інвалідністю з порушеннями зору та дітей з інвалідністю з порушеннями зору віком від 14 років;
• електронного годинника для осіб з інвалідністю з порушеннями зору та дітей з інвалідністю з порушеннями зору віком від шести років;
• механічного годинника – для осіб з інвалідністю з порушеннями зору та дітей з інвалідністю з порушеннями зору віком від 14 років;
• аудіоплеєра – для осіб з інвалідністю з порушеннями зору та дітей з інвалідністю з порушеннями зору віком від шести років;
• мобільного телефону – для осіб з інвалідністю з порушеннями зору та дітей з інвалідністю з порушеннями зору віком від шести років;
• пристрою для визначення рівня рідини – для осіб з інвалідністю з порушеннями зору та дітей з інвалідністю з порушеннями зору віком від шести років.

-Особам з інвалідністю I групи з порушеннями зору та законним представникам дітей з інвалідністю з порушеннями зору віком від шести років виплачується компенсація за придбання палиці тактильної (білої тростини), – додала Ганна Клименко. – Підставою для виплати особам з інвалідністю I і II груп з порушеннями зору та законним представникам дітей з інвалідністю з порушеннями зору компенсації за засоби реабілітації, зазначені в цьому пункті, є висновок, виданий мультидисциплінарною реабілітаційною командою, або документ, виданий відповідно МСЕК чи ЛКК, що підтверджує інвалідність по зору, та розрахунковий документ, що підтверджує придбання таких засобів.

У Дніпрі приміщення всіх управлінь соціального захисту населення мають безбар’єрний доступ для осіб з порушенням зору – пандуси, поручні, тактильна плитка, схеми шрифтом Брайля, дзвіночок при вході для зв’язку із спеціалістом та гучномовець, щоб дізнатися номер своєї черги.

Життя на дотик: історії незрячих  дніпрян, які працюють на заводі 

Люди з інвалідністю по зору мають право бути повноцінними учасниками суспільства. Однак для цього необхідно створити умови, які дозволять їм реалізувати свій потенціал. Адаптовані робочі місця, сучасні технології та підтримка з боку держави. Рівні можливості — це не тільки моральний обов’язок, а й шлях до інклюзивного суспільства, де кожен має шанс на успіх. У Дніпрі працює підприємство, на якому люди з інвалідністю по зору можуть повноцінно працювати.

Найбільшою гордістю колективу є люди

Дніпро славиться не лише промисловими гігантами, а й підприємствами, які ставлять соціальну відповідальність на перше місце. Одним із таких є учбово-виробниче об’єднання “Луч”, яке стало справжнім осередком інклюзії.

Підприємство спеціалізується на виробництві різноманітної продукції, від побутової техніки до ємностей для води. Однак найбільшою гордістю колективу є люди. 

-Станом на сьогодні у нас працює 279 осіб, серед них людей з інвалідністю – 154, – повідомила Ірина Володимирівна Кухта – секретар правління первинної організації УТОС учбово-виробничого об’єднання “Луч”. – Ми маємо всебічну підтримку міської влади Дніпра. Неодноразово звертались до заступника міського голови Едуарда Підлубного і завжди отримували допомогу до усіх свят. Серед іншого, до Дня Незалежності України та Дня білої тростини наші особи з інвалідністю отримали подарунки та матеріальну допомогу. 

На підприємстві виготовляють оприскувачі різних розмірів, електроплити, тени декількох видів, рукомийники, подовжувачі на катушках, ємності для питної води, конвектори, лампи, відра, миски тощо. І кожен працівник, незалежно від своїх можливостей, має шанс проявити себе та стати частиною великої команди.

Яна Маловічко: робота, родина і любов до життя 

Яна Маловічко – дівчина з незламним духом і золотими руками. Вона живе яскравим, насиченим життям, незважаючи на те, що з дитинства не бачить.

– Я не бачу з трьох років, у мене була спадкова короткозорість  і з часом я втратила зір повністю, – каже Яна Юріївна. – Але я й досі все пам’ятаю. Свої іграшки, кімнату, в якій жила, садочок, куди ходила. І звісно, обличчя мами і тата, бабусі і дідуся. Я все дуже добре уявляю, у мене в голові спливають різноманітні образи, картинки. Я дуже добре орієнтуюсь в просторі, тому що приблизно пам’ятаю, де що знаходиться. Уява розвинена. 

Яна працює на виробництві вже понад чотири роки. Її завдання – складання дрібних деталей для електропускачів – робота, яка вимагає неабиякої точності і концентрації. Незважаючи на свою сліпоту, вона справляється з нею блискуче.

-Справа у тім, що у мене тут працюють батьки, я ще з дитинства сюди приходила, так потихеньку навчилася майже всьому, – зізнається Яна. – Я живу з чоловіком, він хороший. Маю дві освіти: вищу – музична консерваторія та медичну – медсестра-масажистка. Я раніше працювала масажисткою у салонах краси, але почалась епідемія Ковіду, салони зачинились, роботи не було. Згодом працювала викладачем музики у музичній школі. Навчала діток, які погано бачать. Давала приватні уроки, люди до мене звертались. Навичок маю багато. Але прийшла працювати сюди і не шкодую.

У розмові з Яною відчувається особлива атмосфера тепла і щирості. Вона розповідає про своє життя з гумором і легкістю.

-Тут ми всі – друзі, майже рідні, каже Яна. – Добре, що нас возять на роботу і з роботи, адже для пересування по місту потрібно мати певні навички. Особисто мені дуже щастить. Завжди трапляються добрі люди, які допомагають, підказують. Я жодного разу ніде не загубилась. Навіть коли гуляю неподалік від свого будинку, мене всі знають і супроводжують за потреби. Я ходжу з тростиною. Вдома у мене є домашні тварини, кіт, папуга, хом’ячки. У чоловіка третя група інвалідності. Якщо порівнювати зі мною, то він бачить непогано. Працює у лікарні масажистом. 

Як сліпий майстер працює на виробництві: шлях Петра Марчука

У цеху працює Петро Васильович Марчук. Його руки, вправні та швидкі, виконують рутинну, але надзвичайно важливу роботу. Щодня, протягом 17 років, Петро Васильович надіває кільце на циліндри, змащує їх і передає деталі наступним майстрам. Його досвід і майстерність – незамінні для безперебійного виробництва.

Однак за цією простою, на перший погляд, роботою ховається неймовірна сила духу. Петро Васильович сліпий. 

– Коли я тільки почав працювати, ще бачив силуети людей, а вже 15 років взагалі нічого не бачу, – розповідає Петро Васильович. – У сорок років я почав сліпнути. Це сталося через глаукому, я переніс 9 операцій, на жаль, ця хвороба невиліковна. Але я вже звик, зараз мені іноді здається, що завжди був сліпим. Я маю дружину, дорослих дітей, трьох онуків та праонука. 

Я дуже радий, що є така можливість – працювати. Інакше вдома на вихідних я не знаю куди себе подіти. Слухаю телевізор чи аудіокниги. 

Історія службового роману Миколи та Вікторії 

Микола і Вікторія зустріли одне одного на роботі. Вона – тендітна дівчина, він – досвідчений працівник. Справжнє кохання може чекати на людину де завгодно, навіть у самому серці виробництва. Робота дійсно може стати другим домом, місцем, де народжуються не лише якісні вироби, а й міцні сім’ї.

-Ми з майбутньою дружиною познайомились на роботі, саме біля станка, – пригадує Микола. – Почали спілкуватись, потім покохали одне одного і одружились. У нас доросла донька, вона вчиться в університеті на хіміка-технолога. Я починав працювати ливарником, потім став налагоджувальником. Зараз – заступник голови профспілкового комітету. 

-Я працюю тут з 2001 року. Спочатку була ливарником пластмас. Зараз контролюю розподіл деталей між цехами, стежу, щоб була злагоджена робота та комунікація, – розповідає Вікторія – диспетчер виробничого відділу.

Сьогодні, коли озираються назад, вони розуміють, що їхня зустріч не була випадковою. Їхня сім’я – найцінніший скарб, який вони здобули разом.

Втрата зору після грипу: Сергій Іванович та його шлях до професії

Сергій Іванович Охват – голова первинної організації УТОС учбово-виробничого об’єднання “Луч”, де люди з інвалідністю працюють на різноманітних виробничих лініях, виготовляючи технічні деталі для побутових приладів. Підприємство обладнане для людей з вадами зору: є тактильні елементи, адаптовані робочі місця та зручності для співробітників.

-Тут люди з інвалідністю виконують збірку, штамповку, нарізку різьби тощо, каже Сергій Іванович, голова первинної організації УТОС учбово-виробничого об’єднання “Луч”. – Це деталі для оприскувачів, електричних плиток, конвекторів, подовжувачів. У нас є ливарне обладнання, ми самі виговлюємо оприскувачі, пластикові відра, миски, ємності для зберігання води тощо. 

Сергій Іванович працює на підприємстві з 2010 року. Він бере активну участь у виробничому процесі, незважаючи на значну втрату зору.

 -Я маю набуте захворювання після перенесеного грипу. У мене атрофія зорових нервів. У 2001 році мені вперше було встановлено інвалідність. У побуті я вже пристосувався. Наприклад, є ніж для хліба зі спеціальним регулюванням, щоб розуміти який шматок відрізати. У громадському транспорті є озвучування зупинок, це дуже зручно. 

Учбово-виробниче об’єднання “Луч”: війна, криза та соціальна відповідальність

Учбово-виробниче об’єднання “Луч” працює з 1929 року минулого  століття. Це одне з тих підприємств, яке не лише пережило складні етапи історії, а й виносить важкі часи сьогодення, зберігаючи соціальну відповідальність перед людьми з інвалідністю. Однак, попри свою важливу місію, підприємство зіткнулося з серйозними проблемами у зв’язку з економічною ситуацією в країні та жорсткою конкуренцією на ринку.

-Потужностей підприємства достатньо, а щодо реалізації, ємність ринку впала, – розповідає Леонід Павлович Лежепьоков – генеральний директор Учбово-виробничого об’єднання “Луч”. – До війни ми поставляли свою продукцію у вісім країн, а зараз – лише у дві. Знизився попит, а конкуренція досить жорстка. Багато товарів завозиться з Китаю. Нам складно конкурувати навіть в умовах пільгового оподаткування. Дія закону про НДС спливає 1 січня 2025 року. Ми по ціні не “впишемося” у конкурентне середовище на ринку товарів. А працювати у збиток довго не зможемо, це призведе до банкрутства. Ми зараз у надскладній ситуації. 

Тепер перед підприємством постає складний вибір: чи залишатися на ринку, працюючи в умовах збитковості, чи піти шляхом скорочення виробництва і припинення діяльності. Питання не просто економічне, а також соціальне, адже на підприємстві працюють люди з вадами зору.

-Реформа системи оподаткування, вірогідно, потрібна, але ж не під час війни, – вважає Леонід Павлович. – Ті спеціалізовані підприємства, які є у нашій країні, можуть стати базою для соціально-професійної реабілітації воїнів ЗСУ. За статистикою, в Україні зараз 39 тисяч людей з інвалідністю по зору, які отримали травми під час бойових дій. А якщо врахувати мобілізацію, з нашого підприємства теж фахівців призивають на фронт. Нам конче необхідні і зрячі співробітники, адже тут складна технологія виробництва і люди з інвалідністю по зору не впораються самотужки.

Наразі на підприємстві працюють 57% осіб з інвалідністю, а продукція продається не лише в Україні, але й у Молдові та Болгарії. Середня заробітна плата працівників складає від 9,5 до 13,5 тисяч гривень.

Незважаючи на складну ситуацію, “Луч” продовжує підтримувати своїх співробітників, організовувати перевезення для людей з інвалідністю, виплачувати матеріальну допомогу і навіть готувати подарунки до свят. Всі ці кроки важливі, адже для багатьох працівників це не просто робота, а частина їхнього життя, що дозволяє відчути себе повноцінними членами суспільства.

Фото Володимира Федорищева.