ЕКСКЛЮЗИВ Дніпро пам’ятає своїх Героїв: історії мужніх захисників України

Війна з російськими окупантами триває понад десять років. Перші герої-добровольці пішли зі зброєю в руках захищати Україну ще навесні 2014-го. Далеко не всі повернулися живими. А після початку повномасштабного ворожого вторгнення біля військкоматів Дніпра вишикувалися черги нових добровольців. Сьогодні, на жаль, на війні з рф щодня гинуть наші мужні захисники і захисниці. Про героїв, які віддали життя за свободу і незалежність України, розповість «Наше місто».

Студент Владислав Шеін пішов на війну у свій день народження

Навесні 2022 року Влада, звісно б, не мобілізували. Тоді обдарований хлопець навчався на четвертому курсі Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого і за віком призову не підлягав. Рішення піти захищати країну молодий дніпрянин прийняв самостійно. У свій 21-й день народження.

 – Третього березня 2022-го синові виповнився 21 рік і в цей день він із другом пішов добровольцем у ТрО. -розповідає мама Владислава Марина Семенівна. – Це рішення було усвідомлене й обдумане. Адже паралельно з юридичним університетом Влад пройшов навчання на військовій кафедрі Харківського університету Національної гвардії. Взагалі син був дуже принциповим і рішучим. Умів домагатися своєї мети.

Вольовий характер юного дніпрянина проявлявся в усьому. Із шести років він захопився дзюдо і під керівництвом тренера Віталія Харламова неодноразово ставав переможцем і призером Всеукраїнських та обласних змагань.

– Син займався у спортивному клубі «Тайфу-Дзюдо» і навіть позивний на фронті мав «Тайфун», – зазначає мама. – 11 років наполегливо займався боротьбою, став кандидатом у майстри спорту. Можливо, досяг би й більших успіхів, якби не війна.

Важко сказати, чого міг би досягти дзюдоїст Владислав Шеін. Чи так це важливо?

– Ми намагаємося виховувати не стільки спортсменів, скільки хороших людей, – констатує тренер Віталій Харламов. – Дзюдо сформувало характер Влада. Він був життєрадісним, веселим хлопцем. Але водночас системним і цілеспрямованим.

Зауважимо, що навряд чи наш земляк мріяв про великий спорт. Він дуже любив історію і хотів стати прокурором. Тому й вступив до юридичного вишу.

– Влад був розумним, веселим, найкращим у всьому, – розповідає батько героя Владислав Володимирович. Влітку приїхав на день із фронту, склав іспити і вступив до магістратури, мріяв бути прокурором. Зустрічався з дівчиною Софією, з якою був заручений. Вони мріяли про весілля. Не сталося.

Солдат 128 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ Владислав Шеін героїчно загинув 8 листопада 2022 року поблизу селища Новоселівське Луганської області.

Своєю впевненістю офіцер Петро Третяк заражав усіх

На старій, довоєнній фотографії сім’я Третяків у повному складі. Петро Анатолійович – серйозний і суворий батько.  Справжній офіцер, хоча й у цивільному, майже такий самий солідний і впевнений у собі старший син Андрій. Середня донька Таня, у міцних татових руках, і молодша – Юлечка на руках у щасливої мами Оксани. Здається, лише на мить батьки та їхні діти завмерли перед об’єктивом, а вже за мить вони розбіжаться недільним весняним парком, у якому, як і в їхньому житті, так багато сонячних зайчиків і так багато щастя.

– Ми були такою щасливою родиною.  У нас усе було для щастя. Троє дітей, квартира, машина, – розповідає дружина героя Оксана Третяк. – Чоловік мене дуже любив і в дітях душі не чаяв. Він – сама надійність і відповідальність. Якщо з кимось треба позайматися математикою або біологією, він усе розповість і пояснить, як справжній вчитель. Тому Петя мені сподобався з першого дня знайомства.

Однокласники зазначають, що, мабуть, найголовніша відмінна риса Петі Третяка – загострене почуття справедливості. І, зрозуміло, впевненість.

Своєю впевненістю офіцер Петро Третяк заражав усіх, хто хоч більш-менш із ним спілкувався. Раз Петя сказав – усе буде добре. Годі й хвилюватися. Навіть коли в 2014-му вирушив у найгарячішу точку України – на східний фронт – мама і дружина були впевнені, що нічого поганого не може трапиться з таким бійцем.

– У мене ніколи не було ніяких поганих передчуттів, – констатує дружина, – Він завжди був таким впевненим в усьому і надійним, так мене оберігав від усього, що я і подумати не могла, що з моїм чоловіком щось трапиться. Тільки потім я дізналася, що Петя був в оточенні, але ж він дзвонив мені звідти по кілька разів на день. Я чула в телефонній трубці стрілянину, а він говорив, що це стріляють вони. Потім я дізналася, що це їхні позиції обстрілюють із «градів»…

3 серпня Оксана привітала коханого з 42-річчям, а він, через п’ять днів чомусь проігнорував її день народження. Тоді-то стало зрозуміло, що з майором Третяком сталася біда.

Майор 51 окремої артилерійської бригади Петро Третяк героїчно загинув 6 серпня 2014 року на Луганщині.

Перший позивний Руслана Рябоконя – «Перший»

Наш мужній земляк Руслан Рябоконь народився в Солоному і провів дитинство в селі Письмечеве. Тут він і познайомився з майбутньою дружиною Оксаною.

– Ми родом з одного села, вчилися в одній школі, – розповідає дружина героя Оксана. – Руслан на два роки старший, і я його добре знала з самого дитинства. Мені дуже подобався його відкритий характер. Руслан намагався ні з ким не сваритися, не конфліктувати. І водночас він був мужнім, сильним, винахідливим. Сам із багатодітної сім’ї, з 14 років допомагав рідному дядькові працювати в полі. Керував трактором. Усе робив спритно й уміло. Хоч і не богатирського зросту, але така міць у руках!

Згодом Руслан і Оксана стали фермерами, у молодій сім’ї народилися діти: Віталік і Мілана. Але мирному щастю завадила війна.

– Захищати Україну чоловік пішов ще 2014 році, – розповідає дружина. – Воював у 93 бригаді, був чудовим водієм. Йому тоді позивний дали – «Перший». Це тому, що він виводив побратимів із найважчих боїв. Рятував бійців у найскладніших ситуаціях.

У 2015-му наш земляк повернувся додому, але після початку великої війни знову пішов добровольцем у ту саму 93 окрему механізовану бригаду «Холодний Яр».

– Руслан знову опинився в рідній бригаді, але вже служив піхотинцем, – продовжує розповідь Оксана. – У нього з’явився новий позивний – «Горобець»… Це тому що міг, як пташка, залізти в пошуках зв’язку на будь-яку гілку. І знаходив цей зв’язок! Звісно, своїм багатим бойовим досвідом Руслан щедро ділився з молодими хлопцями. На жаль, цей досвід не врятував його самого. У серпні 2022-го під Соледаром був важкий 12-годинний бій. Від отриманих ран мій коханий чоловік помер.

Фото із родинного архіву

Дев’ятирічний син і семирічна донька не вірять, що тата більше немає. Так не буває! Дітям здається, що одного разу відчиняться двері і з усмішкою увійде батько: Я повернувся!

Але дитячим мріям не судилося збутися.

Старший солдат Руслан Рябоконь героїчно загинув 28 серпня 2022 року поблизу населеного пункту Соледар, Донецької області.

Загиблих захисників України пам’ятають і шанують у Дніпрі

У Сквері Героїв біля фонтану відкрито меморіал «Історії Героїв». На ньому з’являються нові портрети загиблих воїнів. За кожним своя історія мужності та болю. Нещодавно меморіал оновив експозицію новими історіями наших мужніх земляків.

– У межах проєкту «Історії Героїв» уже втретє оновили експозицію, – розповідає Сергій Луденський, в.о. директора департаменту молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Дніпровської міської ради. – На 15 конструкціях представлено 45 нових історій загиблих захисників і захисниць нашої країни. Рідні, які втратили своїх близьких, дуже хочуть, щоб про їхні долі знало якомога більше містян. Це справедливо. Дніпро має пам’ятати і шанувати своїх героїв.

Нагадаємо, що слова подяки і безмірної поваги до загиблих героїв і тих, хто зараз зі зброєю в руках бореться з агресором, до всіх наших захисників висловив міський голова Борис Філатов.

– Ми схиляємося перед мужністю тих, хто пішов у вічність, захищаючи свободу України. – зазначив мер Дніпра. – Вдячні всім захисникам, справжнім патріотам України. Втомлені, але незламні. Зі зброєю в руках чи під світлом операційних, забезпечуючи потреби фронту чи дбаючи про спокій на мирних вулицях, ви даєте змогу дніпрянам прокидатися у своїх домівках, працювати та будувати плани на майбутнє