Герої назавжди з нами: історії захисників Дніпра і їхніх родин

Щодня жертвами війни з рф стають наші земляки. У Дніпрі на Алеї Слави розмістили нові портрети і історії полеглих героїв. Про мужніх захисників і захисниць України розповідає «Наше місто».

Ворожий снаряд убив Тараса Спащенко і частинку самої Вікторії

Тарас запізнився на 40 хвилин. На перше побачення! Для педантичної Вікторії така непунктуальність абсолютно неприйнятна. Але перша їхня зустріч на пішохідному мості парку Глоби виявилася доленосною.

 – Я б давно пішла, але цікавість розбирала: хто ж ця людина, яка має нахабство так спізнюватися, – розповідає Вікторія Спащенко. – Адже ми познайомилися в інтернеті й одне одного взагалі не бачили – не знали. Але коли Тарас нарешті прийшов, і ми розговорилися, від мого гніву не залишилося й сліду. Так буває. Бачиш людину вперше і розумієш: це твоє. Рідне! Кохання з першого погляду, з першого слова. Ми збіглися, як пазли.  Сімейні цінності, життєві принципи, мрії про майбутнє – все нас ріднило і зближувало. Відтоді практично не розлучалися, а вже за півтора місяці стали жити разом.

Взагалі-то Віка уявляла майбутнього обранця зовсім іншим: серйозним, цілеспрямованим, не надто емоційним і, як справжні герої, небагатослівним. Але реальність розвіяла дівочі мрії.

– Він просто розірвав мої уявлення про чоловічий ідеал, – продовжує дніпрянка. – Тарас виявився спонтанним, неординарним. З ним було цікаво і легко. Увечері могли прийняти раптове рішення: їдемо на море. А вранці вже в поїзді!

Перший син у сім’ї Тараса і Вікторії Спащенко народився 2012-го.

– Ми жили в приватному секторі й одного разу до нас прив’язалося цуценя, яке потребувало піклування та догляду, – згадує Вікторія. – Дбали про нього, як могли, і якось вночі нам не спалося, вийшли на подвір’я, і чоловік каже мені: «Напевно ми вже готові до дітей». Через кілька тижнів, дізналися про вагітність.

Народження первістка Марка для глави сім’ї – велика відповідальність. Для Тараса вона була в радість. Талановитий радіотелеелектронік чудово розбирався в техніці. Він встановлював системи сигналізації та відеоспостереження і замовлень було вдосталь. Але відповідальність Тарас розумів більш масштабно. Він пішов добровольцем, спочатку в АТО, потім на велику війну.

– Незадовго до початку повномасштабного вторгнення ми обговорювали, що робитимемо, коли почнеться війна, – розповідає Вікторія. – Чоловік твердо сказав, що піде захищати Україну і нашу сім’ю і це не обговорюється. У нас тоді було вже двоє дітей, і я була проти. Але знала, що він вчинить по-своєму. Я поважаю цей мужній вибір. Як сказав, так і зробив. Загинув він 2 червня 2022 року. Цього дня він мав піти на ротацію. За півгодини його мали вивезти. Не встиг. Ворожий снаряд убив мого Тараса і частину мене самої.

Пізніше стало відомо, що солдат 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Тарас Спащенко встиг прикрити побратима і врятував його від неминучої загибелі. 

  Оксана Буряк намагається втілити мрії загиблого чоловіка

Дмитро та Оксана Буряки познайомилися, коли їм було під тридцять. Оксана працювала юристом у Пенсійному фонді, а Дмитро служив в армії. Його відкритість і доброта імпонували дівчині.

– Зачепив він мене, – розповідає Оксана. – Простий, добрий, готовий у будь-якій ситуації допомогти й підтримати. З ним було легко і спокійно. Можна було запросто поговорити на будь-яку тему, без брехні та облуди.

Напевно, таким Дмитро був із самого дитинства. Справжнім захисником. Надійним і ґрунтовним. Тому й вирішив стати військовим.

– Діма закінчив машинобудівний технікум, а потім захотів вивчитися на військового, – продовжує дружина. – Хоча його мама була проти, відучився в Харківському військовому університеті і став кадровим офіцером. Незважаючи на гадану м’якість, він завжди домагався поставленої мети. Кілька років прослужив на Західній Україні і повернувся в Дніпро, де став поліцейським.

Утім, робота-служба в поліції виявилася 12-річним службовим відрядженням. Справжнім покликанням нашого земляка все-таки була армія.

  – Чоловік вийшов на пенсію, але вдома жодного дня не просидів, одразу пішов у військкомат, – констатує Оксана Буряк. – У 2021-му підписав контракт і вирушив в АТО. Просто сказав: «Хто ще захистить країну крім нас!». Потім почалася велика війна. Іноді Діма приїжджав додому. Він дуже змінився: став жорстким і вимогливим. Але хіба на війні можна бути іншим.

Тут не посперечаєшся. Командир взводу, старший лейтенант 93 бригади «Холодний Яр» Дмитро Буряк виконував бойові завдання на Донеччині, у найпекельнішому пеклі – під Бахмутом і Соледаром. Він і загинув у бою. Нехай не на полі бою, а в селі Старичі Львівської області, де перебував у навчальній школі з новобранцями. Зупинилося натруджене серце.

 – На початку великої війни ми посадили яблуневий сад, щоб земля не гуляла, – розповідає Оксана. – Залишалося ще місце, і Діма попросив зберегти його. «Повернуся з війни – посаджу нові дерева. Хотілося б слив», – говорив він. Мрія його не збулася і тепер я намагаюся жити за себе і за нього. Намагаюся втілити в життя його нереалізовані бажання. Купила саджанці й посадила в нашому саду. Нехай ростуть на згадку про мого чоловіка і батька наших дітей.

Без батька залишилися двоє синів – Артем і Богдан. Богдану тільки десять і про своє майбутнє він особливо не замислюється. А 16-річний Артем проявив волю і цілеспрямованість, успадковані від батька, і самостійно вступив до медичного коледжу, щоб стати фельдшером і рятувати людей. Як це на фронті робив тато.

25-річний Антон Лисечко не дожив два місяці до весілля

У душі нашого земляка Антона Лисечко дуже навіть органічно уживалися мужній захисник і сумнівний автор. Вірші талановитого хлопця були не цілком звичайні – рядки не дихали один одному в потилицю, як у великих класиків, а навпаки вели найнепередбачуванішим чином. Автор, здається, і зовсім зневажав визнані світом віршовані ритм і розмір, натомість віддав перевагу живому і неприборканому почуттю.

Одного разу після участі у відомій програмі про обдарованого поета-репера дізналася вся країна. Сам Ігор Кондратюк зазначив, що Антон має «нечуваний досі стиль». Але мистецтвом на життя не заробиш. Та й письменництво, безумовно, не найчоловічіша професія. І відслуживши строкову службу в десанті, воїн-поет трохи поміркувавши, залишився служити далі. За контрактом. Після трирічного контракту був п’ятирічний. Загалом служив собі хлопець, а там будь що буде. А потім почалося АТО. Звичайно, наш земляк мріяв повернутися додому і жити довго і щасливо. Але, на жаль, цього не сталося. Він загинув 4 липня 2014 року під Слов’янськом, не доживши до свого весілля два місяці. Останню смс воїн відправив за півтори години до загибелі.

– З Антоном ми зустрілися, як уві сні, – розповідає дівчина, з якою він зустрічався – Зустрілися ми в Одесі. У маршрутці він сів поруч зі мною: «Дівчина, можна з вами познайомитися?». Так просто й заявив. Після гуляли, розмовляли про життя, про мою роботу, про його службу. Стали зустрічатися. Це було так мило, так романтично. Вірші та квіти. Він узагалі був великий романтик. Людина-позитив. Сонечко. Весілля планували зіграти восени 2014-го. Щастю завадила 120-міліметрова міна.

Сьогодні, через десять років, про мужнього хлопця пам’ятають земляки.

– Досі не можу повірити, що Антона більше немає, – розповідає його перша вчителька Віра Клименко. – Це був такий веселий, безпосередній і добрий хлопчик. Жив із бабусею і допомагав їй у всьому. Часом через це й уроки прогулював. Але була в ньому якась недитяча самостійність. Тому, мабуть, і вступив після дев’ятого класу до технікуму. Щоб ще в юності здобути реальну, земну професію, яка годує. Пам’ятаємо про нього. Він назавжди з нами.

Дніпро пам’ятає і шанує своїх героїв

У Сквері Героїв біля фонтану відкрито меморіал «Історії Героїв». На ньому з’являються нові портрети загиблих воїнів. За кожним своя історія мужності та болю. А в музеї російсько-української війни пам’ятні медалі «Захиснику Вітчизни» вручили 19 родинам загиблих героїв.

– Згадали захисників, які загинули, захищаючи нашу країну, – зазначив секретар міськради Дніпра Олександр Санжара. – На честь полеглих героїв на будівлях шкіл, де вони навчалися, і в будинках, де вони жили, встановлять пам’ятні таблички. Це дуже важливо – пам’ятати подвиг наших відважних захисників.

 Слова подяки та безмірної поваги до загиблих героїв і тих, хто зараз зі зброєю в руках бореться з агресором, до всіх наших захисників висловив міський голова Борис Філатов.

– Ми схиляємося перед мужністю тих, хто пішов у вічність, захищаючи свободу України. – зазначив мер Дніпра. – Вдячні всім захисниками справжнім патріотам України. Втомлені, але незламні. Зі зброєю в руках чи під світлом операційних, забезпечуючи потреби фронту чи дбаючи про спокій на мирних вулицях, ви даєте змогу дніпрянам прокидатися у своїх домівках, працювати та будувати плани на майбутнє.