Олімпійське золото Оксани Баюл 1994: ексклюзивне інтерв’ю дніпровської фігуристки «Наше місто»

Взимку 1994 року відбувається знакова для України подія. 16-річна Оксана Баюл, українська фігуристка, стає чемпіонкою на Зимових Олімпійських іграх в норвезькому Ліллехаммері. Її перемога – історична, вона принесла незалежній Україні перше олімпійське золото. У Дніпропетровську радіють особливо, адже Оксана Баюл – наша землячка.  Саме тут вона, у 4-річному віці, почала займатися фігурним катанням. У 13 років дівчина залишилася сиротою, спортивні тренування майже врятували її від відчаю.

«Я вставала кожного ранку о 5-й годині, поки була бабуся, вона мене супроводжувала. Потім я сама бігла на автобусну зупинку на вул. Героїв Сталінграду, потім повз Славутич і через балку до Метеору. Це вже було тренування. Я завжди любила те, що я робила. Це не була просто робота. Мені завжди подобалося бути на Метеорі, це була моя друга родина, люди, з якими я виросла. Мої тренери – Антоніна Пашковська  та Станіслав Коритек.

Я розпочала в 4 роки, досить рано. 

Я присвятила своє життя цьому. Але я отримала морозиво наприкінці. Як кажуть американці, з вишенькою зверху», – говорить олімпійська чемпіонка з фігурного катання 1994 року Оксана Баюл.

Перемога Оксани Баюл на Олімпіаді-94 була драматичною.  У короткій програмі вона посіла друге місце, поступившись американці Ненсі Керріган. У довільній програмі Баюл виступила з ще більшою віддачею. Оксана згадує:«Я реально втомилася до цього моменту. Напередодні я стикнулася з німецькою фігуристкою та травмувалася. І всередині цієї довільної програми я мала виконати комбінований стрибок, але я вирішила його відмінити, рахуючи, що вже й так достатньо зробила. Але всі мої тренери з-за огорожі кричали, щоб я зробила цей стрибок. І я зробила наприкінці, підняла руки і закінчила на цьому». 

Після довгих вагань судді віддали перевагу Баюл, хоча різниця в балах з найближчою суперницею була мінімальною. 

Сьогодні Оксана Баюл говорить:

«Я озираюся на свій шлях. Я була білим лебедем, я була чорним лебедем, я чесно вірю в те, що це була просто доля. Це було боже провидіння і я вдячна за це.

Я дуже рада зараз, що я розмовляю з моїм рідним містом Дніпро, я відчуваю, що пов’язана з моїми рідними – мамою, батьком, родиною і кожним у Дніпрі, тому що я ніколи не забуду, як я зростала. Дякую Богу за все це, дякую Дніпру. Я щаслива говорити про це».