Герої “Нашого міста”: історії співробітників та рідних працівників холдингу, які захищають Україну від ворога 

1 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць. Це свято було започатковано президентським указом  десять років тому. Сьогодні захисники і захисниці країни є майже на кожному дніпровському підприємстві, у кожному колективі. Про героїв свого холдингу розповість «Наше місто».

Після весілля та реабілітації Анатолій повернувся на війну

Колеги добре знають Анатолія Івченка як талановитого журналіста та ведучого дайджеста новин, а ще й завзятого барабанщика. З березня 2022 року на фронті.

У цьому році Анатолій одружився, а зовсім нещодавно повернувся у військову частину після тривалої реабілітації.

 –  Ми з Толіком подвійні колеги, – розповідає дружина Ілона. – Я теж журналістка і теж  музикант. Тільки чоловік володіє барабанами, а я гітарою. Почали спілкуватися ми у 2018 році. Анатолій запросив мене на музичний “джем” – простіше кажучи, пограти й поімпровізувати з ним та його колегами-музикантами. Після цього у нас зародилася симпатія.  Невдовзі я дізналася про фестиваль “Захід-фест” і що  там виступатимуть мої улюблені на той момент рок-гурти – Bullet For My Valentine та Sepultura. Побачила і засумувала, бо ще ніколи не їздила на такі масштабні фестивалі. Плюс думала, що дуже дорого. Але ж зі смутком видихнула і забула про це. І тут Анатолій пропонує поїхати на цей самий «Захід-фест». Сказав, що він знайомий з організатором, братається там зі всіма, і йому безкоштовно дістався зайвий квиток! Звичайно, ніякого безкоштовного квитка не було. Він просто знав, що в іншому випадку я би не поїхала. А так купив завчасно два і ризикнув таким хитрим способом запросити мене. Ну, а я наївна і молода тоді повірила. Насправді ж мені пощастило, бо Анатолій дуже класний – амбітний, упевнений у собі, харизматичний. Ось 22 червня 2024-го розписалися.

   Одружився Анатолій Івченко через півроку як отримав серйозну травму – відморозив обидві ноги.

– У нього обмороження 2-го ступеня, – продовжує Ілона. – Від правої ступні після операції одна п’ята залишилася, а на лівій пальці ампутовані. Лікувався Толік із грудня 2023 року по вересень цього року. Ну, а зовсім нещодавно повернувся у військову частину. Щоправда, вже не на нуль. Але, звісно, ми хочемо, щоб він назавжди приїхав у Дніпро і зайнявся своєю улюбленою справою – журналістикою.

Чоловік Ольги заплатив 500 євро, щоб повернутися з Німеччини та піти на фронт

Так буває, що почуття народжується з півслова і півпогляду. Нічого дивного – серце саме вказує на свого чоловічка. Напевно так і сталося одного разу  у Ольги та Анатолія Грановських.

– Ми й зустрічалися недовго, – розповідає співробітниця холдингу Ольга Грановська. – Познайомилися  давно, але на дні народженні спільного знайомого раптом відразу зрозуміла, що стану його дружиною. Ще б пак! Толя – єдиний з усіх чоловіків, хто подав мені кімнатні капці. Такий простий вчинок – прояв реальної турботи. Не на словах, а на ділі. І це був найкращий комплемент того вечора.

Ну, а для Анатолія такий вчинок цілком природний. Він взагалі не звик розкидатися словами й обіцянками, дарувати зірки в небі, галактики та світи. Він абсолютний реаліст і працює на результат. Наш земляк займався вантажоперевезеннями, а підприємницька діяльність не терпить метушні та марнослів’я.

Коли почалася велика війна, дніпровський підприємець поставив за мету – піти захищати Україну. І навесні 2022-го опинився на фронті.

  – Ми розписалися 2011-го і жили звичайним мирним життям – із задоволенням працювали і відпочивали, ростили дітей і були абсолютно щасливі, – продовжує розповідь Ольга Грановська. – Коли почалася повномасштабка, Толя був по роботі в Німеччині. Але в новинах він побачив як бомблять Дніпро, зателефонував і повідомив, що хоче воювати. Я з дітьми просила, щоб він залишився за кордоном, повертатися в Україну було проблематично. Але чоловік був непохитний: повертаюся. Він заплатив 500 євро, щоб повернутися! Інші платили, щоб виїхати, а він, навпаки, заплатив, щоб приїхати. У військкоматі спочатку його не хотіли брати, але Толя наполегливо домагався свого і  у листопаді вже був на передовій.

Бойові будні родина переживала разом зі своїм захисником. Ольга, сини Артем і Левушка, батьки Толі Катерина Іванівна та Валерій Григорович.

– Воював Толя, а переживали ми всі, – зазначає його дружина. – Коли отримував поранення дуже переживали батьки. Третє поранення – дуже важке. На Новий рік на Донеччині він із побратимом потрапив під мінометний обстріл. 120-міліметрова міна серйозно покалічила чоловіка. Ногу йому збирали в Дніпрі, поставили апарат зовнішньої фіксації. Потім пішла низка операцій. На жаль,   поранення дуже болісно пережила мама Толі. Після другого разу великий інфаркт!  А після третього серце підвело батька. Величезне спасибі депутату міськради Дніпра Олексію Безуглому, який дуже допоміг нашій родині.

Сьогодні чоловік поступово відновлюється. Кожен крок йому важко дається.  Але він упертий, хоче швидше одужати і повернутися до своїх.

– Бути дружиною військового – це велика честь і водночас випробування, – каже Ольга Грановська. –  І я безмежно вдячна всім, хто ділиться з нами підтримкою та допомогою. Кожен жест підтримки, кожне добре слово – це як промінь світла в темряві хвилювання та очікування.

  Ну, а Анатолій вірить, що вже незабаром знову буде поруч із побратимами. До перемоги, на жаль, ще далеко.

– Дуже хочу повернутися! – констатує поранений захисник. – Неможливо дивитися, як ворог варварськи нищить Україну, вбиває мирних жителів, жінок, старих, дітей. Повернуся, щоб захищати свою сім’ю, своїх синів.

Максим після поранення погано чує, але  хоче повернутися на фронт

У лютому 2022 року,  кілька днів після початку повномасштабного вторгнення, журналістка Ганна Вернигоровазбиралася із синами  на західну Україну. Але її чоловік, Максим Петрук, категорично відмовився їхати.

– Я тоді не надала цьому значення, – розповідає Анна. – Та й їхати планувала лише на кілька днів. Але потім чоловік зателефонував і заявив, що хоче йти в армію. Зрозуміла, що відмовляти його марно. Якщо він щось вирішив, зробить обов’язково.

У характері чоловіка Аня анітрохи не сумнівалася. Рішучість і цілеспрямованість Максима побачила в ньому відразу з першого дня.

– Ми познайомилися через друзів, – розповідає колега. – Хоч і мешкали один від одного по сусідству, але якось не були знайомі. Декілька разів зустрічалися, але близько не спілкувалися. За словами Максима, він декілька разів просив спільних друзів познайомити з тою самою Анею, але не складалося. Склалося, як часто буває, неочікувано для обох. Спільне свято, спільна компанія. Потім він зізнався, що давно мріяв про знайомство зі мною. І одразу вирішив, що я стану його дружиною.

Зрозуміло, що Максим сподобався симпатичній дівчині не тільки своєю завзятістю.

– Він дуже добрий та надійний, – каже дружина. – Мабуть кожна жінка мріє про такого чоловіка, за яким наче за кам’яною стіною. Здається, що і до Батьківщини він ставиться як до мене, тендітної дівчини, котру треба захищати. Тому й пішов до ЗСУ добровільно. Вже через тиждень проходив навчання з бойової підготовки в лавах Національної гвардії України. Пізніше разом із побратимами брав участь в бойових діях в Донецькій області. Попасна, Рубіжне і багате де ще.

  Телефонний зв’язок із чоловіком був епізодичний. У кращому разі раз на три тижні.

–  Зв’язок був тільки в Сигналі, – продовжує Анна. – Йому дзвонити не дозволялося. Він сам за можливості набирав мене. Одного разу Максим зателефонував, і я почула, як тремтить його голос: «Виріши, будь ласка, як нам розписатися онлайн». Мене це насторожило. Річ у тім, що ми не були розписані. У лютому тільки заяву подали. Зареєструвати нас мали в березні. Але в березні я була в Закарпатській області, а він на війні. Потім здогадалася, що він поранений. Так і було.

Розписались Анна і Максим у червні 2022-го, коли чоловік був у дніпровській лікарні.

 –   Десь під Яковлевкою вони потрапили під мінометний обстріл, – констатує Анна Вернигорова. – Звідти Максима непритомного доправили до Бахмута, а потім відрядили до Дніпра. Якраз тоді був ракетний обстріл, та такий, що в тій лікарні ліжка перевернулися. На фронті не вбили, так  вдома намагалися добити.

Сьогодні Максим Петрук має другу неробочу групу інвалідності. Він погано чує, має проблеми зі сном. Тим не менш, хоче повернутися на фронт.

– Для мене це було принципово. Україна –  мій дім і якщо в ньому війна — я його захищатиму, – зазначає воїн-захисник. – Тут мешкає моя родина: мої діти, моя дружина, мої батьки. Я пов’язую своє і життя моїх синів із Україною, тому точно знаю, що ми обов’язково  повинні відстояти нашу свободу та суверенітет.

Журналіст-історик Андрій вирішив сам творити історію 

Наш талановитий колега Андрій Нікітін захопився історією ще в школі і тому після закінчення школи, природно, вступив на історичний факультет ДНУ. Але як людина різностороння вже на істфаці Андрій цікавився ще й журналістикою. Це зрозуміло, добре ж не тільки дізнатися щось нове, а й розповісти про це іншим. Щоправда, після закінчення вишу влаштуватися відразу на улюблену роботу не вийшло.

– Журналістика мені дуже подобалася, але знайомих у цьому середовищі в мене не було, і мене, ясна річ, у ЗМІ ніхто не знав, – зазначає колега. – Тому деякий час попрацював шкільним учителем. А вже з кінця 2010 року влаштувався на ставку в газету.

Знаковим моментом для Андрія Нікітіна, як і для інших дніпровських журналістів, став Майдан. Події Революції Гідності розвивалися стрімко і в Києві, і в Дніпрі.

– Добре пам’ятаю льодове побоїще 26 січня 2014 року під стінами Дніпропетровської ОДА, – продовжує розповідь співрозмовник. – Пам’ятаю, як 15 березня того ж року відбувався матч «Дніпро» – ФК «Севастополь». Тоді на трибунах дніпряни активно підтримували кримчан. А наступного дня в Криму відбувся фейковий референдум, після чого почалася анексія українського півострова. Історія!

  Потім Андрій написав чимало матеріалів про той час. Восени 2022-го обдарований журналіст почав працювати в холдингу «Наше місто».  Через півтора року Андрій Нікітін пішов у рекрутинговий центр 128 окремої бригади ТрО.

– У 2024-му стало зрозуміло, що потрібно йти воювати, – розповідає співрозмовник. – Прийшов у рекрутинговий центр 128 бригади. Чому саме туди? Бригада формувалася в Дніпрі й приблизно на 70% складається із земляків. Для мене це рідна бригада. Звичайно, бригаді потрібні насамперед люди з бойовим досвідом. У мене такого досвіду немає. Зараз вчуся. Ще не дуже старий, але до великих фізичних навантажень не звик, відчувається втома, але справляюся. Потім готовий служити на будь-якому напрямку, де будеш максимально корисний.

Побажаємо журналісту-історику удачі. Йому вдалося самому творити історію. На війні з рф  Андрій захищає свою країну, рідне місто, сім’ю, а ще улюблену кішку Маргошу.

“Дуже сильно не люблю прив’язуватись як до людей, так і до тварин. Бо коли доводиться розходитись по різним кутах – відходиш кілька днів чи навіть місяців. І ось “ніколи більше й от знову”. Маргоша. Класна ж кицька? Відкормив, наче більше особливо не лякається інших “з роду кошачих”, але доводиться прощатись. Мабуть назавжди. Буду сумувати і сподіваюсь, що свою ложку каші, не зважаючи ні на що, буде регулярно отримувати”, –  написав Андрій на своїй фб-сторінці.